Реферат: Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка

Після молебня в кабінеті ректора (І.Огієнка) обговорювалося питання про роботу Святого Синоду. До його складу мали війти: один єпископ, два священники, один диякон і троє мирян. Єпископ Пимон, якого запропонував І.Огієнко, як архієрея Кам’янця, відмовився, посилаючись на не канонічність Синоду. Відмовився і вікарій Амвросій, єпископ Вінницький. А тому вирішили розпочати роботу Синоду без єпископа в такому складі: протоієрей Юхим Сіцінський, Василь Липківський та Макар Крамаренко, миряни – В.Чехівський та декан богословського факультету В.Біднов (Кам’янецького державного університету). Секретарем Синоду обрали М.Крамаренка, головою був тимчасово В.Липківський, але фактично головував проф. І.Огієнко, який в Синоді був як представник влади.

Завдання Святого Синоду було – бути найвищою церковною владою в Україні. Як найвища церковна влада в Україні, Синод повинен був іти в повній згоді з урядом УНР і для цього в його складі мусив бути представник державної влади. Таким представником був сам міністр ісповідань, що викликало незадоволення з боку В.Липківського та В.Чехівського.[104]

Щоб створити сприятливі умови для дерусифікації і відродження Української Церкви, Рада міністерства, враховуючи досвід західних держав 28 жовтня 1919 р. розмежувала функції Міністерства і Синоду. “Діла Віри, Богослужіння і Суду, - відзначалося в ухвалі, - повинні належати до Священного Синоду, всі інші – до Міністерства ісповідань”. На засіданні було затверджено також і текст законопроекту “Про Віру”, який проголошував домінуючими сповіданнями більшості населення України християнську православну та католицьку східного ісповідання віру, і водночас проголошував право “кожному громадянинові і кожній громаді вільно ісповідувати віру, яку вони бажають, і вільно публічно виконувати обов’язки своєї віри”. Замість Духовних консисторій поставали Церковні Ради.[105]

Необхідно зазначити, що, зважаючи на неоднорідність вірувань громадян, І.Огієнко постійно тримав у полі зору питання особистих контактів між різними конфесіями, особливого значення надавав налагодженню поміж віруючими толерантних стосунків. Враховуючи специфіку західних регіонів, певні непорозуміння в ставленні різних гілок християнства до ідеї національної церкви, зумовлені історичним розвитком соціальних та духовних відносин в Україні, прагнучи досягти їх єдності, Іван Огієнко ще 20 вересня 1919 р. запровадив нову структуру – відділ у справах уніатської церкви.

Під опіку І.Огієнка потрапили знедолені біженці греко-католицького віросповідання. Він порушив клопотання перед Директорією УНР про надання їм у Кам’янці-Подільському церкви, зайнявся їх розселенням, працевлаштуванням, побутом.

Не залишалися поза увагою міністра і римо-католики, долю яких, як і побратимів православних, безжально калічила війна. Він сприяв будівництву поляками в м.Гайсині нового костьолу, турбувався про умови релігійних відправ. Завдяки його наполегливим зусиллям отримав іменне забезпечення по старості римо-католицький єпископ Антоній Церру, надавалася грошова допомога пасторам.[106] Позитивно вирішив міністр питання про утворення в Україні Євангелійсько-Лютеранської консисторії, дозволено діяльність священиків-лютеран.[107]

Він приходить на допомогу десяткам іудеїв, видаючи їм посвідчення громадських равинів тощо. Прикладів толерантності, істинно християнської дієвої доброзичливості Міністра Івана Огієнка, спрямованої на рішучу допомогу кожному, хто її потребував, безліч.[108]

Не дивлячись на те, що функції Священного Синоду і Міністерства ісповідань були розмежовані і були створені для їх діяльності більш сприятливі умови, робота Священного Синоду, за відсутністю в його складі архієрея, не могла бути інтенсивною й обмежувалася другорядними справами. До його доробку слід віднести ухвалу формули поминання в церквах уряду УНР, накреслення статуту братств в Україні, загального плану перетворення духовних шкіл на братські колегії, початок підготовчої роботи над складанням парафіяльного статуту, розгляд справи архімандрита Давида (в Шаргородському монастирі), який виголосив ворожу до української справи проповідь. До всіх цих справ був причетний І.Огієнко і як міністр ісповідань, і як член Святого Синоду.[109]

Поряд з цим І.Огієнко розробляв акти у справі визнання автокефалії Української церкви, зовнішніх зносин міністерства, зокрема з вселенським патріархом у Константинополі, з польською владою в справі призначення нею вікарного єпископа Володимира головою Православної Церкви в Польщі.

Міністр надавав неабиякого значення духовній освіті, забезпеченню діяльності пастирських курсів, духовних навчальних закладів. Він піклувався про організацію культурно-освітньої роботи серед українського духовенства за кордоном.

Зусилля міністерства були спрямовані й на допомогу ново висвяченим на православних священиків. Опікувалися урядовці міністерства й іншими віровизнаннями, в тому числі і римокатоликами, і штундистами.

Тогочасні складні обставини диктували специфічні функції міністерства. Так, воно послало на Холмщину та Підляшшя, які опинилися під Польщею, 50 православних притчів для задоволення релігійних потреб місцевого українського населення.[110]

На засіданнях Ради Народних Міністрів УНР досить часто обговорювалися серед інших й питання життя церкви. Неодноразово міністр ісповідань І.Огієнко доповідав про церковні справи. Йдеться про них і в його листах до Державного секретаря, прем’єр-міністра, зокрема про проведення Волинського єпархіального з’їзду, православного духовенства та церковної наради в Крем’янці.

Дуже важливою за тодішніх умов була й видавнича діяльність міністерства ісповідань. Є свідчення про те, що уряд України фінансував її. Кілька брошур Івана Огієнка, присвячених викриттю політики Москви щодо Української Церкви, було надруковано коштом Головного отамана військ УНР Симона Петлюри.[111]

Іван Огієнко писав статті, робив доповіді про благословення українського Молитовника, про молитву за Отчизну, яка відображала патріотизм українського народу. Він організував видавництво “Українська автокефальна церква”. що згуртовувало навколо себе прихильників автокефалії. Його заходами при міністерстві ісповідань було утворено Комісію з перекладу Святого Письма українською мовою. Очоливши її, він сам переклав священні книги православ’я, віддавши цьому 21 рік життя, зокрема Новий Заповіт, богослужбові тексти, написав поетичні твори на релігійні сюжети.[112]

Очевидно, більш підходящої людини на посаду міністра ісповідань, ніж Іван Огієнко, не варто було і шукати. Він мав енциклопедичні знання, широку ерудицію, високу культуру спілкування, був толерантним у ставленні до представників різних релігій, конфесій. Професор В.Заїкін писав про І.Огієнка: “... Над усіма його заслугами і титулами яскраво відзначаються дві найкращі прикмети – його гарячий патріотизм і правдива християнська релігійність. які осяюють його діяльність і надають найвищі зміст і красу всій його многобічній творчості.[113]

Проте, маючи такий послужний список, І.Огієнко в тогочасних умовах і за такий короткий час не міг довести до логічного завершення ідею автокефалії Української Православної Церкви.

В 1921 р. уже в еміграції в Тарнові (Польща) за дорученням міністра ісповідань І.Огієнка професор В.Біднов склав історичну записку про Святий Синод, копії якої були направлені Головному отаману, Раді Республіки і Раді Міністрів.[114]

Таким чином, українська революція в особі Івана Огієнка знайшла послідовного борця за відродження Української православної церкви.

Будучи послідовним патріотом України і віруючою з дитячих років людиною, Іван Огієнко у зрілому віці, коли вибухнула українська національна революція, виступив за відродження української автокефальної православної церви. Він користувався високим авторитетом серед патріотичного православного духовенства України, яке на засіданні Церковної Ради (грудень 1917 р.) рекомендувала його стати на чолі державного органу в церковних справах.

Проте в Умовах Центральної Ради втілити в життя цю ідею не вдалося, поскільки її верховне керівництво в особі голови ЦР М.Грушевського та голови Генерального секретаріату В.Винниченка виявилося байдужим до церковного життя і релігії.

Лише за гетьманату Івана Скоропадського керівництво Української держави повернулося обличчям до цієї справи. Було створено Міністерство віросповідань (весна 1918 р.), яким зроблено значний крок у відродженні українського православ’я.

В дому Директорії УНР, особливо коли Міністерство ісповідань очолив Іван Огієнко (вересень 1919 р.), було створено керівний орган УАПЦ - Священний Синод, який тісно співпрацював з Українською державою.

Але, на жаль, ідею автокефалії Української православної церкви втілити в життя не вдалося, поскільки українська революція потерпіла поразку внаслідок чого до влади прийшли більшовики, які не визнавали церкви.

Розділ 3. Польсько-швейцарський період еміграції

в діяльності Івана Огієнка (1920-1947)