Реферат: Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка

Зміст

Вступ............................................................................................................3-11

Розділ І. Формування суспільно-політичних поглядів Івана Огієнка.........12-28

Розділ ІІ. Іван Огієнко і боротьба за відродження Української автокефальної православної церкви в умовах національно-визвольної революції (1917-1920).............................................................................................................29-52

Розділ ІІІ. Польсько-швейцарський період еміграції в діяльності Івана Огієнка (1920-1947)...................................................................................................53-79

Висновки......................................................................................................80-87

Список використаних джерел і літератури..................................................88-93

Вступ

Процес духовного, національного відродження українського народу від року до року стає все повнішим, багатограннішим, всеохоплюючим. Із небуття, а точніше з спецфондів архівів широкому колу читачів повертаються сотні і тисячі раритетів минулого, які таять в собі величезний потенціал правди, гідності, самоусвідомлення і самоствердження кожного з нас як представника й достойної кращої долі нації, які були десятки літ під особливою увагою і забороною сталінського тоталітарного режиму.

Водночас відбувається надзвичайно болісний і суперечливий, але разом з тим такий одухотворюючий процес переоцінки, переосмислення драматичних подій і явищ тих часів. Відбувається також повернення багатьох імен духовних провідників української нації, діяльність і помисли яких були сфальсифіковані, перекручено, несправедливо оговорені або ж подано тенденційно чи засуджено радянською офіційною пропагандою.

Серед таких несправедливо забутих величних імен, які уособлюють собою хресний шлях українського народу до незалежності, демократичності, соборності, омріяний і вистражданий багатьма поколіннями українців, ім’я Івана Івановича Огієнка.

Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці і обов’язку. І це не випадково. Адже свій природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою успішно застосовував і як мовознавець та літературознавець, і як редактор та видавець, і як перекладач та поет, і як ректор та міністр, і як православний митрополит та історик Української церкви. Це справді універсальна і унікальна постать в історії України, надзвичайно обдарована, яка самовіддано і саможертовно керувалася виключно інтересами української нації, служила власному народу.

Він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого довгого й важкого життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації. А тому за радянської влади було накладено табу й на саме ім’я Огієнка, його ім’я заборонялося згадувати в будь-якому контексті. Радянська влада і її українські лакизи нагороджували епітетами на зразок “петлюрівський міністр”, “варшавський утриманець Пілсудського”, “літературний денщик Скоропадського і фашистський запроданець”, “запроданець-іуда в рясі митрополита”[1] і навіть “неук і бездара”2.

Написані вченим понад півтора тисяч праць стосуються тієї чи іншої української ділянки історії, культури, мовознавства, філософії, історії держави, його дослідження і, зокрема, проблем окремішності і самобутності української мови, культури, історії української православної церкви, принесли йому і’мя і велич ученого світового масштабу. Але, де б і в якій сфері він не працював, він завжди виступав, насамперед як державотворець: чи будучи міністром освіти, чи міністром сповідань в уряді УНР, чи будучи причетним до акту злуки УНР і ЗУНР в єдину соборну Українську державу, чи працюючи над законом про державність української мови незалежно від того, де він був, -- в Україні чи в еміграції.

За будь-яких обставин Іван Огієнко – митрополит Іларіон залишався тією постаттю із славної когорти визначних діячів українського відродження в широкому розумінні слова, що охоплює практично всі сфери суспільного буття, життя і діяльність якого (як державного і церковно-релігійного) життя досліджена ще не досить. А його діяльність у галузі відродження Української православної церкви, вся його церковно-релігійна діяльність в Україні і поза нею нині в умовах розбудови української держави дає величезний досвід в цій сфері, який знадобиться, сучасним церковно-релігійним діячам в їх практичній роботі по створенню єдиної соборної української церкви. Саме це і засвідчує актуальність обраної для дослідження проблеми.

Хронологічні рамки даного дослідження охоплюють період від початку української національно-демократичної революції до еміграції Івана Огієнка – Митрополита Іларіона за океан, до Канади – 1917-1947 рр., коли Іван Огієнко активно включився в церковно-релігійну діяльність по відродженню Української автокефальної православної церкви та його наступна діяльність в цій же сфері в часи європейської еміграції – в Польщі і Швейцарії.

Методологічними засадами дипломного дослідження є універсальні принципи науковості, історизму і об’єктивної істини. Працюючи над роботою, автор віддає пріоритет загальнолюдським, а не класовим цінностям, що відповідає сучасним вимогам в галузі суспільно-політичних та історичних досліджень.

Джерельну базу досліджуваної проблеми становлять спогади політичних, державний і церковних діячів[2] – сучасників І.Огієнка, його соратників і учнів, очевидців і учасників тогочасних подій; листування І.Огієнка з С.Петлюрою та А.Шептицьким[3] тощо.

У споминах С.Русової дається оцінка І.Огієнку як вмілому організатору-державнику, як надзвичайно працездатній людині, цілком відданій українській справі, залишаючись на її сторожі до останньої хвилини.

Спогади П.Скоропадського дають яскраву оцінку вмінню І.Огієнка по-діловому, самовіддано, без зайвої метушні розв’язувати завдання державної

ваги, що стосувалося створення навчальних закладів, організації їх роботи, українізації навчального процесу, питань життя і діяльності церкви і релігії, формування викладачів-теологів на богословському факультеті, курсах з релігії та ін.

У спогадах П.Солухи, що являють собою збірник матеріалів різних діячів часів української національної революції, де дається оцінка діяльності П.Скоропадського в галузі освітньої і релігійної роботи, на фоні чого яскраво відображено особистість І.Огієнка, його роль в цих справах як міністра освіти і сповідань.

Чимало документальних матеріалів і роздумів про діяльність І.Огієнка як міністра сповідань знаходимо в спогадах старшого підполковника ад’ютанта С.Петлюри О.Доценка. Зокрема “Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Соборної церкви”, ухвалений Радою Народних Міністрів (1 січня 1919 р.), Декрет Директорії УНР, Про створення Священного Синоду (7 жовтня 1919 р.), Універсал Директорії про його скликання, відображено хід його роботи, його оцінка релігійниками, дається характеристика церковним стосункам в Україні.

В.Винниченко і П.Христюк у своїх спогадах засвідчують факт призначення на високі міністерські посади І.Огієнка в урядах П.Скоропадського і УНР доби Директорії. О.Войнаренко, який був свідком наукового і релігійного сходження І.Огієнка, описав все це як очевидець даних подій в житті Українського народу уже будучи в еміграції.

С.Ярмусь, сучасний релігійний діяч Канади, учень І.Огієнка, дав високу оцінку своєму учителю і вченому, церковно-релігійному діячу, назвав коло тих професорів Київського університету Святого Володимира, які відіграли вирішальну роль у формуванні суспільно-політичних поглядів цієї феноменальної людини – державника і церковно-релігійного діяча, щирого патріота України.

У монографії М.Тимошика “Лишусь навіки з чужиною...” спогадам про Івана Огієнка присвячено частину третю монографії (“Спогади"). В ній дають високу оцінку постаті Митрополита Іларіона з вершини сьогодення Блаженнійший Василій Митрополит (родом з Кадубівців на Буковині), всієї Канади, первоієрарх Української православної церкви в Канаді як людині божественного покликання, Голова Президії консисторії Української православної церкви в Канаді Протопресвітер д-р Олег Кравченко як своєму найбільшому учителю, особистий секретар митрополита Іван Похильчук.

Особливе місце в джерельній базі належить листуванню С.Петлюри з І.Огієнком як міністром сповідань та Уповноваженим уряду УНР. Зокрема в ланцюгу листів до міністра сповідань І.Огієнка за 1921 р. С.Петлюра дає оцінку діяльності останнього як церковно-релігійного діяча, говорить про чергові завдання в галузі церковного життя, виходячи з нової дійсності, коли українська революція 1917-1920 рр. потерпіла поразку, схвалює програму діяльності на майбуття, розроблену І.Огієнком, говорить про українізацію церкви, видання церковних книжок і їх пере транспортування в Україну, акцентує увагу на тому, що Українська Автокефальна Церква повинна головою церкви мати власного Патріарха, наголошуючи, що така церква допоможе зміцненню та впливу української державності, турбується про долю українського православного населення, що перебувало в межах Польщі після поразки української національної революції 1917-1920 рр.