Реферат: Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка
Не дивлячись на таку протидію польських властей, Іларіон не лише самовіддано захищав інтереси віруючих українців, а й утверджував свою концепцію щодо відродження Української церкви поза межами своєї єпархії. Зокрема це стосується й відродження давньої традиції соборності в Українській церкві. Єпархіальний собор, що проводився в Холмі 21-23 жовтня 1941 р., був першим не лише в Холмсько-Підляській єпархії, а й у цілій Україні. Всі поточні питання церковного життя почала розглядати Архієрейська рада, що складалася з тридцяти представників громадськості.
На місцях збільшувалася кількість парафій, розпочато будівництво п’яти нових соборів. Предметом пильної уваги Іларіона стало відновлення кафедрального собору, розчищення Данилової криниці із святою водою в ній, благоустрій святих Данилових печер – місця вічного спочинку великого Данила Романовича та ще шістьох українських князів, а також ієрархів українського православ’я. [162]З приводу необхідності повернення святій Даниловій Горі її первісного вигляду 31 травня 1942 р. він звертається із спеціальним пасторським листом до всіх людей доброї волі. В ньому знаходимо такі хвилюючі для кожного, кому дорогий свій край, слова: “Свята Данилова Гора в стародавньому княжому місті Холмі – це національна українська святиня, мила й дорога кожному українцеві тими великими історичними подіями, що тут відбувалися. Висунена далеко на захід, оточена не все прихильним нам сусідом, Св.Данилова Гора часто бувала наражена на занедбання, а то й руйнацію. Належне утримання цієї великої нашої святині – це святий обов’язок оборони нашої народної чести”.[163]
В цей час у Холмі розгорнулася значна українізацій на робота на теренах освіти і культури. За ініціативою Іларіона було створено єпархіальну Холмське-Підляську бібліотеку з музеєм при ній, де за короткий час було зібрано понад 40 тис. томів книг. В наступному вона поповнювалася за рахунок жертовної допомоги письменників, видавництв, широкого українського громадянства Європи. Заходами Іларіона 1943 р. в Холмі засновано вищу духовну школу, яка з часом перетворилася у справжній науковий центр. В ній працювало шість професорів, два кандидати богослов’я та інші. Окремі предмети – “Методологія наукової праці”, “Сучасний церковнослов’янський правопис” та ін. – в цій школі читав архієпископ Іван Огієнко.[164]
Сумний перебіг міжконфесійної боротьби на Холмщині і Підляшші значною мірою спонукали Івана Огієнка сконцентрувати свої зусилля як ученого на підготовці до написання цілої серії досліджень з історії Української Православної Церкви.[165] Архієпископ Іларіон мав серйозні наміри реалізувати концепцію відродження Української Автокефальної Православної Церкви, основі ідеї якої викладено в “Меморіялі про майбутній устрій Української Православної Церкви”. Цей документ було остаточно схвалено й підписано 31 серпня 1941 р. трьома Холмськими установами: Товариством Українських боголосвів, Архієпископською радою і Єпархіальним церковним братством. Головнішими постулатами цього документа є такі, як: православна церква має взяти найбезпосереднішу участь у відновленні української державності, на чолі якої має стати лише така особа, яка глибоко проникнута релігійними й історичними традиціями; мусимо виконати всенародний заповіт великого митрополита Петра Могили – Українська православна церква мусить стати Патріархією з Патріархом на чолі; уважаємо за свій національний обов’язок голосно сказати, що український єпископат має складатися тільки з свідомих українців; служити народові – служити Богові; богослужбовою мовою церкви мусить бути жива українська літературна мова[166] та ін. Але в умовах окупації це було нереально.
Перший крок для написання ґрунтовної, що опирається на широкий архівний матеріал, історії української церкви Іван Огієнко зробив у 20-х роках ХХ ст., оперативно видавав у створеному ним самим видавництві “Українська Автокефальна Православна Церква” кілька невеликих за обсягом книжок. 1942 року в Празі побачило світ солідне двотомне видання “Українська церква”.[167] Перший том книги охоплює період від початків християнства серед українського народу ще в доісторичну добу до виходу в світ унікального твору українського друкарства – Острозької біблії 1581 р. Другий том книги висвітлює долю української церкви після приєднання її до Московської митрополії 1686 року.
Вже пізніше відчуваючи потребу доповнення викладеного матеріалу, Огієнко вирішив глибше і досконаліше дослідити окремі періоди – найскладніші й найдраматичніші – історії православної церкви. Внаслідок наполегливої і енергійної праці Іларіона появилися майже одночасно дві його монографії – “Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647-1657”[168] і “Українська церква за час Руїни. 1657-1687”[169]. Він інтенсивно підбирав архівний матеріал ще для одного дослідження, однак не встиг реалізувати свого задуму.
На польських теренах Огієнко провів майже 24 роки свого еміграційного життя, плекаючи надію повернутися в Україну. Але влітку 1944 р. німці, відступаючи, знищували на своєму шляху практично все. В цих умовах владика Іларіон організував евакуацію найнеобхіднішого майна єпархії спочатку до міста Кельце, звідти до Криниці й Закопаного, що на Лемківщині, потім до Словаччини й Австрії, ще пізніше – до Швейцарії.[170] Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана всі ці роки митрополитом Іларіоном, була розгромлена. Загинула його бібліотека, архів і велика картотека.
В Швейцарію Іван Огієнко прибув 30 квітня 1945 р. і зупинився в Лозанні, де протягом двох місяців перебував у таборі переміщених осіб, а потім його прийняли до притулку “Бетань”. В ньому емігрантам надавався безкоштовно догляд і притулок.
В Швейцарії найголовнішою справою для себе на той час Огієнко вважав відновлення діяльності заснованого у Варшаві українського видавництва “Наша культура”. Розв’язати цю проблему допоміг йому український патріот – емігрант, що проживав у Парижі і взяв на себе функції адміністратора “Нашої культури” з організації друкування українських книжок, збору замовлень і налагодження мережі їх поширення. Серед творів, які були написані в Швейцарії, - “Дохристиянські вірування українського народу” (1946 р.), “Українська церква й наша культура”[171] та ін.
Інтенсивно займаючись своєю улюбленою науковою працею, виданням українських книжок, митрополит Іларіон і на новому місці не полишав свою повсякденну душпастирську діяльність. В його юрисдикції залишалися кілька православних українських парафій в Австрії та Німеччині – у Ляндеку, Брегенці, Пферцгаймі та ін.
Разом з тим Огієнко вів активне листування, передусім з українськими емігрантами, розкиданими війною по всіх європейських країнах, зневіреними і знедоленими земляками. Він листувався з найповажнішими на той час українськими часописами Європи і Америки: “Український голос”, “Новий шлях”, “Український робітник”, “Свобода”, “Канадійський фермар”, “Америка”, “Пора”, “Наш клич”, “Перемога” – за 1947 р. у нього значиться 572 адреси. Їх географія – якнайширша: Франція, Німеччина, Фінляндія, Канада, Ліхтенштейн, Аргентина, Італія, Туреччина, США, Китай та ін.
Але непевне становище в Швейцарії що далі більше переконували митрополита Іларіона в необхідності виїхати з цієї країни. Після великої кількості клопотань та звернень до різних країн і діячів 18 травня 1946 р. він одержав запрошення від православної громади собору Святої Покрови з Вінніпега на переїзд до Канади. Це трапилося тому, що Огієнка і як державостворця і як ученого, і як релігійного діяча в захисті української справи добре знали не лише в Європі, а й на далекому американському континенті.
В останній день перебування в Швейцарії, 16 вересня 1947 р., митрополит Іларіон звернувся до нечисленної української громади Женеви і Лозанни з коротким, але глибоко емоційним і зворушливим словом. Він закликав громаду не падати духом, продовжувати працю на користь вигнанців з рідної землі, пообіцявши зі свого боку усіляку можливу підтримку після облаштування на новому місці свого осідку за океаном.
18 вересня 1947 р. митрополит Іларіон прибув до Канади на запрошення громади Собору Св.Покрови, що вважається святинею українського православ’я на канадській землі. Він виявився в середовищі національно свідомих українців. Для них він став трудитися, не покладаючи рук.
Таким чином, в умовах поразки української національної революції 1917-1920 рр. Іван Огієнко змушений був емігрувати спочатку до Польщі, а потім до Швейцарії. Саме в цей період він приходить до висновку, що однією з головних причин поразки Української революції є нехтування або недооцінка церкви в процесах державотворення. А тому центр ваги своїх інтересів він переносить до церкви.
З прибуттям до Польщі Іван Огієнко як міністр ісповідань значно пожвавлює свою роботу: піклується про задоволення потреб військового духовенства і військових церков, висвячення нових священиків, проводить церковну працю по таборах, надає допомогу українським біженцям, налагоджує зносини з Вселенським патріархом та ін., чим підносив дух людей, рятував їх від відчаю, зберігав моральність і гідність людини. До їх підтримки він залучав провідників українських православних приходів у Америці і Канаді.