Реферат: Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка

Його руками створено унікальну книгу “Містечко Брусілов та його околиці. Історичний нарис”.

Як істинний учений, Огієнко ніколи не починав писати будь-який свій твір, не опрацювавши все те, що з цієї проблематики було висловлено іншими авторами чи певною мірою стосувалося об’єкта дослідження. І в цій розвідці про рідне містечко Брусилов він використав всю інформацію про нього з багатотомного “Архів Юго-Западной России”, “Актов Южной и Западной России”, польської “Chronici”, різноманітних літописних збірників, “Teraturgema” Афанасія Кальнофойського за 1633 р., “Slovnik geograficzny krolewstwa Polskego”, праці В.Антоновича, М.Максимовича, О.Єфименко[52] та ін.

Наміри продовжити написання історичних нарисів про міста рідного краю в І.Огієнка були, але брак вільного часу не дозволяв реалізувати їх. Більше зусиль у цей період Огієнко докладав до практичних освітніх і громадських справ своїх земляків. Цілком закономірно, що земляки обирають його почесним куратором початкової школи в Брусилові й він енергійно береться за буденні щоденні клопоти: організовує ремонт школи, збирає серед знайомих у Києві книги для поповнення шкільної бібліотеки, дарує їй немало власних книг. Як найважливіший обов’язок для себе сприймає молодий вчений прохання брусилівчан поклопотатися в Києві про відкриття вищого початкового училища, бо то була його давня мрія. Немало урядових кабінетів довелося обходити, а перед тим – зібрати понад тисячу підписів мешканців міста й округа на підтримку цього прохання, оформити десятки всяких документів, поки, нарешті, не отримав на руки урядового дозволу. Перебрав на себе й пошук коштів для викупу достойного приміщення та трьох десятин землі у місцевого дідича Синельникова, а ще – пошук учителів на різні предмети, насамперед, української, німецької, англійської мов.

Початок жовтня 1916 р., завдяки старанням Огієнка в Брусилові позначився справді великим святом: на головному майдані місточка розпочався молебень, після якого велелюдне зібрання попрямувало до приміщення училища для його освячення і відкриття. Івана Огієнка, як організатора і засновника цього вищого училища в житомирській глибинці, обрали почесним куратором.[53]

Брусилівчани і мешканці округи добре знали і щиро поважали Івана Огієнка ще з студентських років за його добру вдачу і працьовитість. Авторитету додало йому й відкриття училища. Він користувався надзвичайною популярністю серед земляків.

Восени 1916 р. евакуйована частина університету повернулася до Києва і в червоному корпусі було відновлено звичний навчальний процес. Приват-доцент Огієнко тоді приступив до читання нового курсу “Історія східнослов’янського наголосу”. На посаді приват-доцента він перебував до початку російської лютневої революції 1917 р.[54], яку він сприйняв з оптимізмом.

В умовах революції, коли переважна більшість викладачів університету зайняла вичікувальну позицію, Іван Огієнко відважився на рішучий громадянський крок, який безумовно загрожував йому втратою і роботи і реалізації подальших наукових намірів. Уже в квітні 1917 р. він одним з перших перейшов на викладання українською мовою і практично розпочав, без дозволу на те Вченої ради, читати для своїх студентів новий курс – “Історія української мови”.

У драматичний період українського державотворення авторитет Івана Огієнка був високим не лише серед науковців, освітян, працівників сфери культури, а й серед національно свідомої частини українського духовенства. Якраз за час активної боротьби Івана Огієнка за українізацію університету Св.Володимира в Києві організується Церковна Рада, метою діяльності якої ставав лозунг національної організації духовенства, орієнтації його на підтримку й реалізацію ідеї побудови демократичним шляхом Української держави. Очолити цю раду як українському патріоту-державнику судилося Івану Огієнку.

Таким чином, суспільно-політичні погляди Івана Огієнка формувалися в надзвичайно складних умовах української дійсності на зламі ХІХ і ХХ століть, коли все, що стосувалося України, зазнавало жорстоких переслідувань з боку царизму. Найважливішими чинниками, що формували його погляди, - це були побожне ставлення до праці, науки і церкви. Під їх впливом у молодого Огієнка формувалися переконання, світогляд і громадянська позиція, його своєрідний і духовний світ. Сувора проза життя доповнювалася ще й тим, що він зростав у багатодітній сім’ї, яка рано залишилася без годувальника. Але його надзвичайна працьовитість, любов до знань, висока духовність сприяли подоланню всіх життєвих труднощів і перешкод.

Важливим етапом у формуванні його світогляду і пробудженні почуттів українського патріота відіграли роки навчання в Київському університеті Св.Володимира, які припали на часи передодня та ходу російської революції і наступу реакції.

Наслідки його студентського навчання та громадської діяльності, перебування в аспірантурі як професорського стипендіата та перші кроки викладацької роботи в Київському університеті Св.Володимира, що відбувалося в умовах Першої світової війни, засвідчували, що уже напередодні української національної революції (1917-1920) І.Огієнко практично сформувався як український патріот-державник, як учений і громадський діяч, що глибоко усвідомлював високу роль церкви і релігії у розбудові Української самостійної соборної держави.


Розділ 2. Іван Огієнко і боротьба за відродження

Української автокефальної православної церкви

в умовах національно-визвольної революції (1917-1920)

Українська державність, яка народжувалася в період національно-демократичної революції 1917-1920 рр., мала дати чітку відповідь на нагальні питання, політичного, соціально-економічного життя республіки, серед них – визначення статусу православної церкви та її участі в їх розв’язанні. Ця відповідальна місія покладалася на Центральну Раду як виразницю інтересів більшості українського населення, що проживало на теренах нашої держави.

На той час православна церква в Україні виявилася в надзвичайно складному становищі. Окрім того, що церква як суспільно-організаційна структура була в стані глибокої кризи, ситуацію в Україні істотно ускладнювало національне питання. На початку 1917 р. епіскопат Російської Православної Церкви (РПЦ) в Україні складався з 27 осіб, а двадцять восьма (миргородська) кафедра (вікаріат Херсонської єпархії) лишалася вакантною. Із загального числа єпископів українців за походженням було лише троє: єпископ Канівський Василій (Дмитро Богдашевський), єпископ Уманський Димитрій (Максим Вербицький) та єпископ Катеринославський Агапіт (Антоній Вишневський). Останньому за влаштування урочистої зустрічі С.Петлюрі в Києві заборонили служити, а митрополит Мануїл (Лемешевський) назвав його “фанатиком-українцем”. Ці три єпископи-українці становили лише 11 відсотків від їхньої загальної кількості, великороси – 78 відсотків.[55]

В релігійних навчальних закладах, що діяли в Україні, професорсько-викладацький склад та співробітники були переважно росіянами. За умов самодержавства церква перетворилася в одне із знарядь обрусительської політики в Україні, що легко простежується на всіх сторонах церковного життя.

На єпархіальних з’їздах, що проходили у квітні-травні 1917 р., зародилася думка про необхідність Всеукраїнського Собору. Це було характерно для частини православного духовенства, яке прихильно ставилося до національно-визвольного руху і підтримувало ідею українізації школи, відродження національних звичаїв, вживання рідної мови в державних установах тощо. При цьому йому доводилося долати жорстокий опір церковних служителів, загал яких становили “московські шовіністи”, контрі не бажали ніяких змін у своєму житті.[56]

Проте Центральна Рада не змогла позитивно оцінити такої патріотичної активності православних священиків. Вона схвалила націоналізацію церковного і монастирського майна без винагороди і викупу, а відсутність у їх складі “консервативного елементу” “позбавило рідну державу щирої підтримки з боку патріотичного духовенства, що найкраще знало душу народу...”[57]

Українізацію української церкви вважала Українська Національна Рада, що виникла в Петрограді на початку квітня 1917 р. (голова о.П.Лотоцький), справою “надзвичайної ваги”. “Адже рідна Церква, душа українського народу, що завжди була його найсильнішою стороною в часи всенародного лихоліття, під важким чоботом московських царів, зовсім втратила свою духовну силу”3.

На єпархіальних з’їздах, на зібраннях церковних громад висувалися пропозиції розірвати зі зверхністю Москви, утворити в Україні автокефальну церкву.

Проте Центральна Рада, її верховне керівництво, як відомо, мали власну точку зору на місце православної церкви в українському суспільстві і не збиралися від неї відмовлятися. Перший український уряд на чолі з його головою В.Винниченком дотримувався “системи невтручання в справи церковно-релігійні, як справу приватну, як справу людської совісті, що не підлягає компетенції урядових державних чинників”[58].

За часів Центральної Ради урядовий кабінет не мав навіть Міністерства віросповідань, а справи Церкви належали до одного відділу при Міністерстві внутрішніх справ, керівником якого був Никон Беносов, що зрікся свого духовного сану під впливом революційних стихій.[59]