Реферат: Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка

З метою створення сприятливих умов для дерусифікації і відродження Української Церкви було розмежовано функції Міністерства і Синоду. “Діла Віри, Богослужіння і Суду, - відзначалося в ухвалі, - повинні належати до Священного Синоду, всі інші – до Міністерства ісповідань”. Синод проголошував домінуючими сповіданнями більшості населення України християнську православну та католицьку східного ісповідання віру і проголошував свободу ісповідань.

Огієнко особливого значення надавав налагодженню поміж віруючими толерантних стосунків: він був уважний і до греко-католиків, і до римо-католиків, і до лютеран, і до православних, і до іудеїв, проявляв зразки толерантності, істинно християнської дієвої доброзичливості, спрямованої на рішучу допомогу кожному, хто її потребував.

Він здійснював ряд інших заходів по відродженню Української православної церкви, але втілити в життя ідею автокефалії не вдалося, оскільки українська революція потерпіла поразку, внаслідок чого до влади прийшли більшовики, які не визнавали церкви.

Проте Іван Огієнко вважав і не безпідставно, що українська ідея зазнала лише поразки, а не катастрофи. Дошукуючись причин поразки української революції, він зробив висновок, що однією з головних причин її поразки було невміння чи небажання влади залучити до процесу державотворення своєї єдиної української церкви.

Виходячи з цих обставин, Іван Огієнко в умовах еміграції, яка почалася для нього з родиною у листопаді 1920 р., все більше переносить центр ваги своїх широких інтересів до церкви. Українському християнству він підпорядковує свій талант ученого-філолога, глибокі знання історика, мистецтво оратора, лектора, проповідника, хист перекладача й редактора.

Продовжуючи свою діяльність як міністр ісповідань, він, не знаючи перерв і перепочинку, через свою “священничу службу” підносив дух людей, рятував їх від убивчого відчаю, зберігав моральність і гідність людини. Огієнко піклувався про задоволення потреб військового духовенства і військових церков, був духовним батьком для українських воїнів-юнаків, які опинилися за кордоном по таборах, дбав про бідних дітей українських біженців, налагоджував контакти як з духовними провідниками українських, так і інших православних церков за кордоном, не забуваючи на жодну мить про відродження Української автокефальної православної церкви.

Реалізації своїх намірів він підпорядковував видавничу діяльність. У тарнівський період його еміграції було створено благодійне видавництво “Українська Автокефальна Православна Церква”, звідки вийшла значна кількість церковно-релігійної літератури. І.Огієнко в ньому поєднував обов’язки редактора, коректора, автора, менеджера. Книги цього видавництва знаходили свого читача як на еміграції, так і в інших землях, заселених українською людністю, починаючи від Холмщини і Волині аж до Канади і Америки. Здійснювалися ці заходи на благодійні внески українців-емігрантів та чужинських меценатів, які робили їх, зважаючи на високий авторитет Івана Огієнка, а також частково коштом уряду УНР.

Долаючи повсякденні труднощі, шукаючи виходу з складного становища, домагаючись єдності української церкви, І.Огієнко знайшов у цьому питанні порозуміння з митрополитом УГКЦ А.Шептицьким, який у скрутні часи надавав всіляку підтримку і допомогу своєму духовному однодумцеві.

Дбаючи про такі форми самостійництва Української церкви, які б відповідали державним інтересам української нації і були б логічним завершенням самої ідеї про церковну автокефалію, І.Огієнко підпорядковував їй, коли став викладачем в Українській учительській гімназії у Львові і професором православного відділу теологічного факультету у Варшавському університеті.

На початку 30-х рр. ХХ ст., коли в Польщі посилилася антиукраїнська політика її уряду і професор Огієнко був позбавлений роботи у Варшавському університеті, він діяв у галузі наукових досліджень, зокрема на теренах україністики Огієнко приступив до реалізації видання 30-томної “Бібліотеки українознавства” та взявся за переклад українською мовою Біблії.

Зростання авторитету православної церкви, до якої на початку 30-х рр. ХХ ст. належало близько 2 млн. українців, викликало серйозне занепокоєння в урядових колах Польщі, які прагнули зупинити або пригальмувати цей процес. З їх розпорядження з 1937 р. почалося примусове окатоличення православних віруючих, нищення українських православних храмів або їх перетворення на костьоли. За таких трагічний обставин І.Огієнко був висвячений у жовтні 1940 р. на єпископа Холмсько-Підляської єпархії, а в березні 1944 р. на соборі єпископів Варшавської митрополії Івана Огієнка – Іларіона було висвячено на митрополита Холмського і Підляського. І.Огієнко у цей період докладав максимум зусиль, щоб і католики, і православні жили і діяли у повній, братерській згоді, щирій любові і взаємному порозумінні. Проте миротворчі зусилля нового душпастиря української церкви, м’яко кажучи, не влаштовували польської влади, і вона в 1944 р. вдалася до спроби знищення українського православ’я, яка супроводжувалася руйнуванням православних церков і великими людськими жертвами – за 1942-1944 рр. на Холмщині у міжконфесійному конфлікті загинуло близько 5 тисяч українців.

На польських теренах Огієнко провів майже 24 роки свого емігрантського життя, плекаючи надію повернутися в Україну. Але Друга світова, яка наближалася до свого завершення, зруйнувала плани і наміри та долі багатьох людей. Митрополита Іларіона вона теж не обійшла стороною. Влітку 1944 р., німці, відступаючи, знищували все на своєму шляху. В цих умовах владика Іларіон організував евакуацію найнеобхіднішого майна єпархії. Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана всі роки митрополитом Іларіоном, була розгромлена. Але потрапивши до Швейцарії, а потім і до Канади, Іван Огієнко до скону боровся за українську церкву, за соборну Українську державу, яка в кінці ХХ століття стала реальністю.

Враховуючи його відданість українській ідеї, вклад у розвій української культури, його практичні діяння в національно-визвольних змаганнях 1917-1920 років, невтомну працю для України в еміграції, Спілка письменників України, Всеукраїнське товариство Івана Огієнка, Житомирська обласна рада народних депутатів та Фонд сприяння розвитку мистецтв України заснувли багатогалузеву премію його імені. Урочисте вручення премій першим лауреатам у галузі літератури і мистецтва, в галузі науки і освіти, в галузі громадської, політичної та церковної діяльності відбулося в день пам’яті Огієнка – 29 березня 1995 року на його батьківщині в містечку Брусилові на Житомирщині.

Завдяки клопотанням української громадськості в діаспорі у 115-ту річницю від дня народження видатного українського вченого, державного і церковного діяча та 25-ту – від дня його смерті ЮНЕСКО оголосило 1997 рік “Роком Івана Огієнка”.

Цими заходами було зроблено важливий крок у справі повернення імені Івана Огієнка – людини енциклопедичних знань, праці й обов’язку – українському народові.

Список використаних джерел і літератури

Білан А. Іван Огієнко // Українська культура. – 1992. - №1. – С.12-13.

Білокінь С.І. Церковна інтелігенція Наддніпрянщини в 1917-1920рр. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип.2. – К., 1992. – С.19-24.

Біленко Т Мова як елемент національного релігійно-церковного життя (У світлі візій І.Огієнка) // Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наукові доповіді другої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. 18-19 лютого 1997 р. До 115-річчя від дня народження. - Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – С.55-56.

Войсович Г. Політичний вимір творчості І.Огієнка. – Там же. – С.103-105.

Винниченко В. Відродження нації: В 3-х ч. – Ч.ІІІ. – К., 1991. – 542 с.

Вісник Української Народної Республіки. – 1919. – Ч.48. – 5 жовтня.

Войнаренко О. З гетьманський часів: Спогади самовидця з року 1918. – Детройт, 1950. – 30 с.

Гай Ю. З ким і проти кого: ганебний шлях петлюрівщини та її спадкоємців. – К., 1980.

Гирич І. Іван Огієнко // Хроніка життя і спадщина // Старожитності. – 1992. – Ч.4.

Державний вісник. – 1918. – 29 серпня.

Довгий О. З історії Української Церкви // Золоті ворота. – 1993. - №5.

Домонтович В. Університетські роки // З іменем святого Володимира: У 2-х т. – К., 1994.

Доценко О. Літопис Української революції. Матеріали й документи до історії Української революції. – Т.ІІ. – Кн.4. 1917-1923. – Київ - Львів, 1923. – 364 с.

Дудко О. Олександр Гнатович Лотоцький: на шляху до автокефалії української церкви // Наук. записки: Збірник праць молодих вчених. – Т.4. – К., 1999. – С.195-205.

Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. – Т.1. Доба Центральної Ради // Березіль. – 1992. - №1. – С.101-131.

Ефремов С. Трагедия молодого украинского ученого // Рус. слово. – 1910. – 10 янв.

Завальнюк О. Державна співпрацю І.Огієнка і С.Петлюри у 1919-1920 рр. // Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наук. доповіді другої Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. - Кам’янець-Подільський. – Київ, 1997. – С.71-74.

Іларіон. Слово істини: архіпастирські послання за 1940-1944 рр. – Холм, 1944.

Ковальський М. Персональна справа Івана Огієнка в архіві Нових Актів у Варшаві // Укр. історик. – 1995. – Ч.1-4. – С.259-267.