Реферат: Територіально-виробничі комплекси України

Практика нового господарського будівництва в Україні ставить пе­ред економічною наукою завдання розробити такі системи територіаль­ної організації суспільного виробництва, які б дозволяли бачити перс­пективу не як суму окремих галузей, а як господарство в цілому, в усіх його взаємозв'язках. Необхідно вивчати, конструювати і прогнозувати не окремі галузі чи елементарні комплекси, а більш складні територі­ально-виробничі утворення.

Саме в цьому полягає наукове забезпечення високоефективного розвитку господарства України.

Матеріальними умовами об'єднання всіх галузей суспільного ви­робництва в комплекс або спеціалізовану виробничу систему є виробни­чий і природноресурсний потенціали даної території: земельні, водні, мінерально-сировинні, біологічні та інші ресурси, населення і трудові ресурси, транспортно-економічні, виробничі та технологічні зв'язки, га­лузі господарства і окремі підприємства. Тому конструювання і моделю­вання ТВК передбачають оцінку ресурсозабезпеченості території, її по­треб у різних видах продукції, рівня розвитку окремих галузей матері­ального виробництва, економічних, технологічних, транспортних та ін­ших зв'язків між ними, виробничої та територіальної структур виробни­цтва, його економічної ефективності, рівня забезпеченості місцевих пот­реб у промисловій і сільськогосподарській продукції, фінансових мож­ливостей щодо капітальних вкладень у розвиток різних галузей матері­ального виробництва і сфери їх обслуговування, а також можливостей щодо інтеграції в господарському комплексі України і в світовому еко­номічному просторі.

На основі оцінки ресурсної забезпеченості території, територіально-компонентної структури економічних районів і вільних економічних зон, інвентаризації всіх господарських об'єктів можна визначити ті галузі, підприємства і господарства, які у взаємозв'язку з уже існуючими мо­жуть забезпечити формування нових ТВК з принципово новими функці­онально-компонентною і територіальною структурами, безвідхідним і мало відхідним виробництвами. Отже, основним завданням конструктив­ної та регіональної економік в умовах структурної перебудови має ста­ти дальше вдосконалення територіальної організації виробництва. І на основі його комплексування, комбінування, кооперування та інтегруван­ня необхідно спроектувати такі територіально-виробничі системи (еко­номічні райони, вільні економічні зони, промислові вузли), які б забез­печували розширене відтворення як у суспільному виробництві, так і в природному середовищі, і були максимально економічно ефективними.

Кожний ТВК повинен являти собою добре збалансовану систему, всі структуроутворюючі галузі та виробництва якої мають бути зв'язаними, скомплексованими, скомбінованими і скооперованими між собою, за­безпечувати найбільш комплексне, раціональне і високоефективне вико­ристання трудових, мінерально-сировинних, сільськогосподарських і ма­теріально-технічних ресурсів, випускати достатню кількість високоякіс­ної продукції, конкурентоспроможної на внутрішньому і зовнішньому ринках, забезпечувати збереження в чистоті природного середовища. Ха­рактеризуючись певними функціонально-компонентною і територіальною структурами і спеціалізацією виробництва, кожний з них повинен добре інтегруватися в загальнодержавному господарському комплексі та в світовому економічному просторі.

Структурну перебудову господарства України слід базувати на мак­симальному врахуванні об'єктивних законів розвитку продуктивних сил та їх територіальної організації, теорії та практиці комплексоутворення, використанні досвіду високо розвинутих країн світу, конструктивній і ре­гіональній економіках, перспективних конструкціях і моделях ТВК (еко­номічних районів, вільних економічних зон, промислових вузлів). Треба зауважити, що існуючі нині функціонально-компонентна і територіаль­на структури України не відповідають вимогам незалежної держави і параметрам високоефективної економіки і тому потребують докорінної реконструкції, а ТВК—значного реформування та пере спеціалізації. З огляду на це, в Україні необхідно розробити і прийняти на урядовому рів­ні довгострокову програму докорінної структурної перебудови національ­ної економіки. Вона має передбачати будівництво нових промислових підприємств (які в поєднанні з уже існуючими покликані створити струк­турно завершену, збалансовану і високоефективну господарську систе­му); повну модернізацію і переведення на нові технології існуючих про­мислових підприємств і всіх провідних галузей; удосконалення їх тех­нологічних і фінансово-економічних взаємозв'язків; комплексування всіх видів транспорту (автомобільного, залізничного, річкового, морського і повітряного) у єдину, добре налагоджену транспортну систему респуб­ліки; здійснення економічної реформи; залучення всіх економічних ме­ханізмів стимулювання розвитку продуктивних сил.

Пріоритет у розвитку ТВК України повинен надаватися паливно-енергетичному і аграрно-промисловому комплексам, наукомістким, неметаломістким, низькоенерго-, фондо-, матеріале- і трудомістким га­лузям виробництва (це — сільськогосподарське, автомобільне, середнє, точне, технологічне, комунально-побутове та ін. машинобудування, при­ладобудування, електронна, електротехнічна, радіотехнічна і комп'ю­терна галузі промисловості). Паралельно мають відбуватися модерні­зація і переведення на нові технології всіх базових промислових галузей, тобто чорної та кольорової металургії, важкого і середнього машинобу­дування, електроенергетики і промисловості будівельних матеріалів.

Сільськогосподарські ресурси дозволяють набагато збільшити по­тенціал харчової промисловості, і зокрема — таких її підгалузей, як бо­рошномельна, хлібопекарська, макаронна, круп'яна, комбікормова, плодоовочеконсервна, виноробна, харчосмакова, кондитерська та ін. Не­обхідно здійснити реконструкцію і переведення на нові технології цук­рової промисловості, а також прискорений розвиток молочної та м'ясної. Далеко відстає від потреб і сировинних можливостей легка промисло­вість, а найбільше — її текстильна, швейна, шкіряна, взуттєва та ін. підгалузі. Отже, промисловий потенціал України може бути збільшений за рахунок і цих галузей.

У перспективі Україна повинна стати державою високоінтенсивного сільського господарства. Тому для нього необхідно створити відповід­ну індустріальну базу, основою якої слугувало б високо розвинуте сільсь­когосподарське машинобудування. Випускові технічно досконалих, неметаломістких, насичених електронікою і автоматикою, дуже високо­продуктивних машин і обладнання для комплексної механізації вироб­ничих процесів у господарствах усіх форм власності треба надати пер­шочергового значення. Паралельно з розвитком сільського машинобуду­вання повинні розвиватися хімічна, тукова, мікробіологічна, комбікор­мова та інші галузі промисловості, які б змогли повністю забезпечити сільське господарство промисловими засобами виробництва і предмета­ми праці. При його повному ресурсному забезпеченні воно може стати великим товаровиробником багатьох видів продукції землеробства і тваринництва, а також продуктів їх переробки. В майбутньому Україна має всі передумови, щоб стати великим товаровиробником твердих і силь­них сортів озимої пшениці, пивоварного ячменю, молока, яловичини, м'ясної та беконної свинини, цукру, олії, спирту, крохмалю, м'ясних, плодово-ягідних і молочних консервів та багатьох інших видів продук­ції. АПК України має являти собою добре структуровану, збалансова­ну виробничу систему з високою ефективністю агропромислового вироб­ництва, здатну повністю забезпечити внутрішні потреби країни у продо­вольстві, а також вивозити значну його кількість на світовий ринок.

Структурна перебудова економіки України не можлива без нового економічного районування, суть якого полягає у визначенні ТВК (еко­номічних районів, підрайонів, промислових вузлів, вільних економічних зон). Тільки після його здійснення можна за допомогою конструювання і моделювання спроектувати їх функціонально-компонентну і територі­альну структури, а потім уже прогнозувати розвиток кожного економіч­ного району на перспективу. Економічний район — це категорія регіо­нальної економіки, економічної та соціальної географії. Тому фахівці з цих напрямів повинні взяти найбільшу участь у такій роботі. Науково обґрунтований поділ на економічні райони, що історично склалися в про­цесі територіального поділу праці та розвитку продуктивних сил, дозво­лить більш цілеспрямовано управляти їх розвитком на основі плануван­ня, конструювання і прогнозування на далеку перспективу. Утво­рення і розвиток економічних районів відбуваються як об'єктивний про­цес територіального поділу праці і мають свої особливості на різних ета­пах економічного розвитку країни. В умовах перебування України у скла­ді колишнього СРСР вони формувалися і розвивалися під впливом за­гальносоюзного поділу праці. З утворенням Української держави доко­рінно змінюється і її економічна функція, яка тепер полягає у забезпе­ченні стабільного розвитку господарського комплексу, підвищенні його економічної ефективності та життєвого рівня населення. Поділ країни на економічні райони, що характеризуються господарською своєрідністю і сталістю внутрірайонних зв'язків, дозволить диференційовано керувати розвитком економіки країни в територіальному розрізі. Економгеографами вже зроблено перші спроби економічного районування. Але ос­таточної сітки економічних районів ще немає. Тим часом на території України вже досить чітко визначилися певні ТВК, розвиток яких мож­на прогнозувати на перспективу. Найбільш чітко серед них виділяється Донбас.

Основними галузями промисловості, що визначають його структуру і виробничу спеціалізацію, є вугільна, хімічна, коксохімічна, чорна і ко­льорова металургія, важке машинобудування і електроенергетика — ті, які є найбільш природомісткими і створюють найбільше техногенне навантаження на природне середовище. Щороку тверді відходи промисло­вості сягають майже 500 млн. т (проти 1680,5 млн.—у цілому по Украї­ні).