Реферат: Територіально-виробничі комплекси України

У країні спостерігається значна регіональна диференціація у показниках розміщення та розвитку продуктивних сил галузі. Так, у відправленні газет та журналів на столицю України припадає майже 40%. Це пояснюється помітною територіальною диференціацією до­ходів населення, а також тим, що Київ є найбільшим діловим та культурним центром країни. Значною є частка Києва і в розвитку нових видів зв'язку — електронної пошти, Інтернету, мобільного зв'язку, пейджингу. На Київ припадає 11,3% телефонних апаратів домашнього користування. На частку Донецької, Дніпропетровської та Харківської областей припадає відповідно 8,3%, 7,8% та 6,7% до­машніх телефонних апаратів. Таким чином найбільш розвинуті про­мислові області припадає більше третини всієї кількості телефонних апаратів.

Для зв'язку України характерними є всі недоліки розвитку продуктивних сил інфраструктури у трансформаційному періоді:

нерівномірна щільність охоплення території послугами, фізичний знос і моральне за старіння обладнання, низький рівень розвитку цифрової первинної мережі, недостатня кількість телевізійних ка­налів для потреб державного і комерційного мовлення на більшості географічної території країни, висока питома вага ручної праці в поштовій галузі, а також низька якість поштових послуг, помітні територіальні диспропорції у рівні розвитку галузі в цілому в індустріальних регіонах та на периферії.

На початок 2000 -х років існуюча в Україні первинна мережа, а також найбільш розгалужені вторинні мережі телефонного і теле­графного зв'язку оснащені переважно достатньо застарілими анало­говими системами передачі і таким же комутаційним обладнанням. Цим системам притаманна низька якість каналів зв'язку, особливо помітна при передаванні дискретних сигналів. Пріоритетним на­прямком розвитку первинної мережі є будівництво магістральних цифрових волоконно-оптичних (ВОЛЗ) та радіорелейних (ЦРРЛ) ліній зв'язку, які забезпечують значно більшу пропускну спро­можність ліній зв'язку (на два-три порядки).

Для систем персонального радіо виклику (радіо пейджингу), оптимальних для використання у службах оперативного виклику, перспективними є стандарти ЕК.МЕ8 та РЬЕХ.

Мережі стільникового зв'язку, які поступово витісняють з ринку комунікацій радіо пейджинг, для підвищення якості та збіль­шення асортименту послуг, розвиваються через використання нових діапазонів радіочастот та способів доступу до мереж, а також впро­вадження сучасніших, порівняно з широко вживаними зараз в Ук­раїні, стандартів.

На даний час в Україні поки що найбільшу територію покрит­тя мають мережі аналогового стільникового зв'язку достатньо за­старілого стандарту NN4^450, доступ до яких надає компанія UМС.

Тому в Україні, згідно з концепцією розвитку рухомих мереж зв'язку, більш перспективними визнано цифрові стандарти другого покоління С8М-900 (ЕС8М-900) та ОС8-1800 (05М-1800), які вже впроваджуються переважною кількістю операторів і мають цілу низку переваг, зокрема — широкі можливості міжнародного роумінгу (доступу до мережі стільникового зв'язку відповідного стан­дарту поза межами покриття власного оператора за кордоном Ук­раїни). Поки що обмеженими в Україні є можливості розвитку стан­дарту ОАМР5, доступ до мережі якого переважно у лівобережній України надає компанія ОСС (найближчим часом вона відкриває доступ до мережі стільникового зв'язку також у стандарті 08М-1800). Достатньо прогресивним є розвиток мережі стаціонарного стільникового зв'язку в стандарті СОМА, причому не виключеним є і впровадження цього стандарту для доступу у мережу мобільного зв'язку. У найближчі десять років передбачається впровадження системи мобільного зв'язку третього покоління ІЛУ1Т5, яка зможе забезпечувати передавання інформації на певних ділянках зі швидкістю до 2 Мбіт/с.

Перспективним для роботи в Інтернеті комплексної безпроводової системи "персональний комп'ютер-мобільний телефон" є впровадження високошвидкісного протоколу доступу до мережі та; передачі даних ОРК8.

Використання транкінгових систем (персо­нальних радіостанцій з виходом у телефонну мережу) в Україні, внаслідок низької ефективності використання радіочастот, є доціль­ним, в першу чергу, для відомчого зв'язку, а також у невеликих на­селених пунктах, де розгортання стільникової мережі не є виправда­ним з точки зору відшкодування витрат.

З точки зору організації транзитних інформаційних маршрутів на шляху із Європи в Азію є вигідним географічне розташування України, чим і зумовлена її участь в багатьох міжнародних телеко­мунікаційних проектах.

Для вирішення питання інформатизації України необхідно провести значні структурні зміни у зв'язку, наслідком яких має ста­ти:

• демонополізація галузі,

• залучення вітчизняного та зарубіжного приватного капіталу,

• створення сучасного регульованого ринку телекомунікацій.

Для розв'язання вказаних завдань необхідно знайти компроміс між інтересами держави, яка відповідає за інфраструктурні системи життєзабезпечення суспільства, та інтересами приватних власників, які забезпечують надходження інвестицій та інновацій у галузь.

Основним напрямом розвитку техніко-технологічної основи галузі є реконструкція та розширення ємності мереж, а також Їх цифровізація. Цифрові системи передачі у поєднанні з волоконно-оптичними кабелями дозволяють значно збільшувати ємність станцій телефонного зв'язку. Також вони дають змогу створювати комбіновані станції, які використовуються на місцевих, міжміських та міжнародних мережах зв'язку.

2. ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНО-ВИРОБНЙЧИХ КОМПЛЕКСІВ УКРАЇНИ

Господарство кожної незалежної держави являє собою структуровану систему, в якій усі галузі матеріального виробництва і сфери гос­подарської діяльності організаційно, економічно і технологічно взаємо­зв'язані, а її функціонально-компонентна і територіальна структури під­порядковані максимальному забезпеченню населення продовольчими і промисловими товарами, постійному підвищенню його життєвого рівня, розширеному відтворенню в природі й суспільному виробництві, раціо­нальному використанню природних багатств.

Структурна перебудова господарського комплексу постає першочер­говим і головним завданням нашої держави. З огляду на це, істотно зро­стають роль і значення конструктивної та регіональної економік. Пер­ша з них має бути націлена на конструювання і моделювання нових те­риторіально-виробничих комплексів, а друга — на розробку конкретних практичних заходів, спрямованих на підвищення економічної ефектив­ності їх функціонування. Формування територіально-виробничих комп­лексів (ТВК) — це складний і тривалий процес, який ґрунтується на за­кономірностях територіального поділу праці. Кожний ТВК повинен яв­ляти собою збалансовану та інтегровану систему, відзначатися комп­лексністю, єдністю, виробничою цілісністю і відносною самостійністю функціонування. Як цілісна система ТВК виступає складовою господар­ського комплексу держави, основною ланкою територіального поділу праці.

Одним з головних завдань теорії та практики комплексоутворення е розробка принципово нових методичних положень територіального пла­нування, проектування і моделювання територіально-виробничих утво­рень різних ієрархічних рівнів. У цьому і полягає весь науково-практич­ний зміст територіальної організації суспільного виробництва. Створен­ня її високоефективних форм в умовах самостійності української дер­жави і розвитку ринкової економіки пов'язане з необхідністю переходу до конструювання і моделювання як усієї господарської системи, так і ТВК, і навіть окремих інтеграційних утворень. Щоб забезпечити високу економічну ефективність її функціонування, слід розпочати конструю­вання і моделювання «системи систем», а для цього потрібне досить чіт­ке її трактування. Вона повинна являти собою комплекс економічно, ор­ганізаційно і технологічно взаємозв'язаних головних, допоміжних і об­слуговуючих галузей, які збалансовані між собою і утворюють єдину ін­теграційну систему. Для того, щоб забезпечити її ефективне функціонування, необхідним є їх комплексно - пропорціональний розвиток.

Важливо підкреслити, що Рада по вивченню продуктивних сил Ук­раїни НАН України, яка вже багато років займається прогнозуванням розвитку і розміщення продуктивних сил на перспективу, фактично про­гнозувала розвиток не комплексів, а суми галузей на території республі­ки та її окремих районів. Хоча в умовах планової економіки такі прог­нози і створювали певну наукову основу для розвитку продуктивних сил, але комплексно - пропорціональне забезпечення всієї господарської сис­теми та її збалансованість не вдавались.

Як наслідок, ми одержали структурно незавершене, незбалансоване, нескомплексоване господарство, що не відповідає умовам і параметрам високоефективного господар­ського комплексу. Основною причиною такої ситуації стало те, що тео­рією комплексів і комплексоутворення займалися переважно економгеографи, які не брали участі у проектуванні, моделюванні та прогнозу­ванні їх функціонально-територіальної структури на перспективу, у ви­борі територій і майданчиків для розміщення підприємств і господарств. А саме проектна діяльність створює інформаційну базу для теоретичних узагальнень і формування наукових основ організації ТВК. До остан­нього часу має місце значний організаційний розрив між теорією і прак­тикою реального проектування комплексів. Для ліквідації такого роз­риву до розробки теоретичних основ комплексоутворення, конструюван­ня і прогнозування їх розвитку на далеку перспективу необхідно залуча­ти спеціалістів конструктивної та регіональної економік з науково-дос­лідних і проектних інститутів, які б могли розробляти організаційні та технологічні моделі первісних комплексів, доводячи їх до якісних і кіль­кісних параметрів складніших і масштабніших інтеграцій.