Реферат: Жіночий рух України як чинник гендерної рівноваги та гендерної демократії в українському соціумі

Головна увага другого типу жіночих організацій приділяється визнанню відмінності статей та зміні особистості жінки. Проблема жіночої самосвідомості, жіночої суб’єктивності є для них головною. В діяльності цих організацій реалізується принцип «жіночої відмінності», а досягнення гендерної рівності можливе лише через зміну існуючої гендерної системи. Такі групи засновані на відсутності вертикальних зв’язків. Завдяки публічному обговоренню власних проблем у членів груп формується усвідомлення жіночої ідентичності, можливості альтернативної жіночої реалізації та громадянського вибору.

На сучасному етапі жіночого руху домінуючим є перший тип жіночих організацій, у той час як організації другого типу складають значну меншість.

Умова подальшого розвитку жіночого руху вбачається у створенні та розширенні організаційних структур у вигляді децентралізованого горизонтального зв’язку. Засновані на принципах жіночої ідентичності невеликі неформальні групи жінок сприятимуть розширенню соціальної бази жіночого руху та залученню до нього більшого числа осіб.

ІV. СОЦІАЛЬНА БАЗА СУЧАСНОГО ЖІНОЧОГО РУХУ

Сьогодні, як свідчать підрахунки дослідників, лише 0,2 % жіночого населення України бере участь у роботі жіночих об’єднань. Жінки з високим рівнем освіти, які зайняті переважно у сфері розумової праці і усвідомлюють проблеми гендерної нерівності, сімейного насильства, сексизму суспільних відносин, необхідності виховання у жінок самоповаги та власної гідності, становлять авангард жіночого руху. Однак їх – зовсім небагато. Переважна більшість у складі жіночих громадських організацій – це ті, хто в силу соціально-економічних перетворень в країні не знайшли застосування своїм знанням, здібностям у раніше набутій професії і були витіснені з ринку праці. Вузька соціальна база зумовлює слабкість жіночого руху в Україні. В суспільстві ще немає усвідомлення важливості феміністичного руху, який здається «абсурдним вибриком» для значного прошарку українських чоловіків та, на жаль, більшості жінок. Підтвердженням цієї думки є публікації у пресі, де дуже часто зустрічається визначення феміністичного руху як об’єднання жінок, чия амбітність перевищує їх інтелектуальні здібності.

Рівень свідомості жінок в Україні ще не досить високий, щоб відрізнити особистісні інтереси від сімейних. Тому надто важливим є подальше розгалуження мережі жіночих організацій, наближення їх до інтересів пересічної жінки, збільшення чисельності організацій. Певна координація зусиль між жіночими організаціями сприяла б поширенню інформації, здійснювала б вплив на громадськість та органи державної влади, змушуючи їх порушувати і рахуватися з тими питання, які мають особливе значення для жінок.

Хоч типи, завдання та структура українських жіночих організацій змінюються, вони є реальною формою залучення жінок до громадсько-політичної діяльності. Розгалужена мережа жіночих організацій сприяє виходу жінок із приватної сфери й включення їх в суспільно-політичне життя. Самоорганізація жіночих структур розвиває у жінок навички керівників та активістів, формує жінку як вільну особистість, як індивіда, без існування якого неможливий розвиток громадянського суспільства та соціальної демократії.

V. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЖІНОЧОГО РУХУ

У діяльності жіночих організацій сформувалися дві тенденції.

Перша – традиційна тенденція жіночого руху пов’язана з активною діяльністю жінок, спрямованою на відновлення народних звичаїв, утвердження національної мови, моралі етносів, освіти тощо. Вона визначається таким поняттям, як «берегиня». Цей термін став популярним в період перебудови і набув широкого вжитку після виходу книги «Берегиня» українського етнографа В.Скуратівського. Поняття «Берегиня» є справді історично виправданим для української жінки. Та, зважаючи на суцільну патріархатну свідомість, на брак глибоких знань історії України, а ще більше – історії та особливостей жіночого руху – поняття «берегиня» звужується до ролі жінки лише як хатньої господині. Звідси невипадково висловлюються песимістичні прогнози щодо майбутнього жінки в політичному та інших сферах життя України.

Спостерігається й інша крайність – ідеалізація лише окремих періодів української історії. Незнання власної історії, невміння користуватися її уроками, витворили погляд, що поширення жіночого руху, фемінізм не притаманні українському суспільству. В той же час, теоретичне осмислення громадсько-політичного і культурно-освітнього руху другої половини ХІХ - початку ХХ століття в Україні дає підстави стверджувати, що український фемінізм – це реальність. Діяльність жіночих організацій цього періоду у винятково складних обставинах справила надзвичайно благотворний вплив на подальший розвиток українського життя. Поширення теоретичних обґрунтувань жіночого руху, практика роботи жіночих організацій дає підстави говорити, що була створена концепція, яка у пізніших дослідженнях утвердилася під назвою прагматичний (практичний) фемінізм. Ця концепція ґрунтувалася на широкому демократизмові, на ідеї національного поступу, реальній культурно-освітній і громадсько-політичній праці. На жаль, українське суспільство з цими сторінками своєї історії до цього часу ще не ознайомлене.

Друга – феміністична тенденція жіночого руху пов’язана з визначенням сфери жіночих інтересів та захистом їх. Ця тенденція в діяльності жіночих організацій сьогодні іноді поєднуються з традиціоналістською і проявляється дуже слабо. Причина її слабкості та невизначеності полягає в тому, що емансипація і фемінізм розглядалися в колишньому СРСР та й досі розглядаються в українському суспільстві як негативні явища. Заміна поняття «емансипація» на «жіноче питання», «жіноча особистість» на «жіночі маси» стала принциповою. В радянський період це відповідало змісту комуністичної ідеології, повернутої об’єктивно в минуле. Радянська патріархатна система, яка дала жінці формальну свободу й дозволила їй працювати на важких, шкідливих роботах, ніколи не допускала її в керівну еліту, не прагнула переконати чоловіків, що сімейні обов’язки та виховання дітей є не тільки сферою жіночих інтересів. Радянська жінка ніколи не відчувала реальних результатів емансипації, ніколи не приєднувалася до феміністичного руху.

В суспільствознавстві існують намагання виділити три головні періоди в тлумаченні «жіночого питання» радянською ідеологією:

1917-1929 рр. – час дискусій та «узагальненої емансипації» жінки;

1930-1965 рр. – «невидимі роки», коли було оголошено про досягнення рівності статей;

1965-1985 рр. – відкрите визнання, що «жіноча» проблема не вирішена.

Однак хоча радянська політика та ідеологія стала визнавати складність проблеми ліквідації гендерної нерівності, вона знову опинилася в лещатах суто політичних обмежень. Політика, орієнтована переважно на зростання дітонародження, внесла в свідомість біологічний детермінізм щодо «жіночого питання» і заохочувала міркування, зосереджені на жіночості, на рисах характеру, притаманних «прекрасній половині». Існуюча політика зміцнення сім’ї, спрямована на вихід з демографічної кризи (збільшення тривалості і оплати відпустки по догляду за дитиною, активна пропаганда щастя материнства тощо) мала за меті примусити жінку народжувати більше дітей і ще більше «крутитися», щоб успішно виконувати свої біологічні функції. І поки основною функцією жінки буде вважатися народження дітей, а не реалізація повною мірою її особистісних інтересів, триватиме та ситуація, що склалася на даний час.

Надзвичайно важливою проблемою, яка гальмує розвиток жіночого руху є усвідомлення проблеми співвідношення державотворчих та жіночих питань. Деякі прихильниці жіночих організацій вважають, що жіноче «розкріпачення» є другорядним і мусить тимчасово підпорядкуватися єдиному невідкладному завданню – будівництву нової суверенної держави. Думка про те, що суспільство почне розв’язувати проблеми визволення жінки, утвердження гендерної рівності, аж тоді, коли побудова держави буде закінчена, явно свідчить про те, що гендерні проблеми заздалегідь приречені на безкінечне відкладення. Один напрямок діяльності не повинен виключати інший. Послідовність цих двох процесів з самого початку штучно встановлена. Жінка не має права відмовлятися від відстоювання власних інтересів, які б соціальні питання вона не вирішувала. Тут надзвичайно важливо нагадати, що становище жінки в суспільстві залежить від тих визначень, які діяльність жінок отримує в процесі суспільних відносин. Тільки через окремі сильні дієздатні жіночі організації жінки зможуть обстоювати свої права людини, здійснювати організований вплив на державні структури. Лише за умов взаємодії між самими неурядовими жіночими організаціями можлива цивілізована «жіноча політика» у країні. Отже жіночий рух України стоїть сьогодні перед визначенням:

· власного статусу та принципів діяльності неурядових жіночих організацій (НЖО) і координації дій всередині руху;

· принципів співпраці з іншими неурядовими організаціями, які здатні зрозуміти та оцінити всю важливість гендерних проблем, проблем жінок в Україні;

· принципів взаємодії неурядових жіночих організацій з державними структури щодо утвердження гендерної рівності, егалітаризму у всіх сферах суспільної діяльності, розвитку гендерної демократії.

VІ. ПРОБЛЕМИ ДІАЛОГУ, КООРДИНАЦІЇ В ЖІНОЧОМУ РУСІ

Як тільки жіночі організації розгорнули свою діяльність, постала проблема її координації. Вже 24-25 серпня 1992 р. в Києві відбулося спільне засідання жіночих громад, спілок та товариств, на якому була висунута ідея створення Української Жіночої Ради з метою об’єднання зусиль розрізнених жіночих організацій на виконання найважливіших суспільно-політичних завдань.