Реферат: Життєвий і творчий шлях Т.Мельничука

А ще трави мої не скошені
І дороги в клубок не змотані,
І земля, як весільне запрошення -
З пшеницевою позолотою.
Над моїми скрипками манливими
Ще смичкові покручувать вуса.
Під моїми хмільними калинами
Ще дівчатам губити буси.

Щодо одухотворення природи, неживих предметів, варто зауважити, що цей прийом автор використовує і задля побудови нового омріяного світу:

. . .
а на столі хліб
у мережаній сорочці
і під стріхою
ластівка будує собі
маленьку Україну.

У цьому світі діють людські закони, однак тут вони сприймаються відсторонено, тому дивують, бентежать, стають незрозумілими, а деякі - взагалі не піддаються логічному осмисленню, як-от у наступній поезії:

сокира птахою
поклонилася

сокира
на маленьке деревце
помолилася
поможи боже.

Уже дещо було сказано про образ птахи у поезіях Т.Мельничука, тут ми можемо помітити нову значеннєву лінію - невпинність, швидкість. Сокира і птаха - два, здається, несумісні поняття, чому ж автор ставить їх у один рядок як порівняння? Чому сокира (знаряддя страти, вбивства) набуває людських рис, душу, бо ж отримує вміння молитися, просити чогось (здобувати енергетику) від створеного божества? І для чого - для страти, вбивства. Чи можна було виразніше розкрити суть людського життя, жорстоких взаємин, коли на трупах будуються держави-загарбники?

Тут варто розглянути погляди автора на Бога, вірування. В аналізованому вірші відтворено реліктові вірування нашого народу: перед початком нової справи - просити допомоги у Творця. Але є й інші грані цього образу у Т.Мельничука:

Я вірю сьогодні у Бога,
В огнистого бога любові,
Гіркого, неначе сіль.
Той бог по ранній росі
До мене прибіг,
Але не поміг -
Не зміг.
Боже любові,
Зі мною будь,
Лиш не нашіптуй:
“Забудь... Забудь!..” .

Отже, віра поета є непостійною. Це підкреслюється словом “сьогодні”. У вірші із загального поняття про Бога виокремлюється давньоязичницькі вірування, які творять в уяві образ бога любові “гіркого, неначе сіль”. Такі характеристики зумовлені досвідом життя, стосунків із Жінкою.

Для поезій Т.Мельничука є типовою поява образу Жінки в різних її іпостасях. Уже досліджувався образ матері “канібалістської” (“Ви йшли на мене...” - “ви йшли...”), що є втіленням архетипного Жаху (її обличчя втратило риси специфічно індивідуальної окремішності, воно кровоточить, стає суцільною кривавою плямою) [29;73]. Окрім таких трактувань Жінка являється в поезіях Т.Мельничука і в еротичних видіннях:

Білі руки -
Тихі муки,
Ноченята вій
Ти казала,
Ти благала:
“Не смій...”
Ти не знала,
Не гадала,
Що так добре вдвох:
Ніч сміялась,
Ніч ридала,
І був теплий мох.

Окремі штрихи, деталі вимальовують образ милої жінки, коханки, яку зваблює ліричний герой. Або ж далі маємо Жінку-матір, яка стає убивцею свого “первозачаття”:

Первозачаття
В собі убила
Неначе відтяла руки
Відрізала крила.

Гріх, вчинений нереалізованою матір’ю порівнюється із відрізаними крилами, втятими руками. Тут виникають асоціації з образом птахи, для якої втрата крил - беззмістовність, нереальність життя, існування. Візії жінки, її приваб, виникають у поета навіть стосовно підводного світу:

Коротка чеснота плать,
Юпок цнота розпалена.
У морі краби сплять
З німфами на пару.

Як бачимо, метафорами “чеснота плать” і “юпок цнота” та людськими якостями, які приписуються морським жителям (“краби сплять з німфами на пару”), автор творить образи жінок-спокусниць.

У Т.Мельничука превалює у віршах трагізм, але це світлий трагізм, що нас піднімає, окрилює. Митець прагне, щоб поезію його сприймали не як біографію, а тільки як поезію. Він був занадто вільний - творив поза цим світом, зовсім не працював на біографію. З його страждання, великого незмірного болю народилася справжня поезія.

А ось що говорить сам Тарас Мельничук в одному із інтерв’ю українському телебаченню: “Поезія для мене - усе. В усьому живе поезія - тільки треба побачити, почути її звуки, сконтактуватися з нею. Поезія - це та енергія, енергія, я б сказав, десь усього людства... це є щось таке глобальне і разом з тим це є Людина, це є Я”.

Поет, який нічого не знав, і навіть не підозрював, що в країні є політв’язні, зізнається про свій шлях у літературу і як влада позбиткувалася над ним: “Арештували мене 24 січня 1972 року. Під час слідства - звинувачення було... стаття 62. Це - антирадянська агітація і пропаганда з метою підриву, повалення радянської влади. У чому ж це повалення, що я так глибоко підкопав під радянську владу, що повалити міг її, таку могутню, підперту тисячами танків, ракет, міноносців?... а це було - вірші. Одним словом, звинуватили за поезію, за слово. За рідне слово...”.

Т.Мельничук завжди висловлювався гостро і категорично, різко і відверто. Від першої своєї поезії він уже належав часові, літературі, оскільки матеріалом для творчості були складні перипетії власного життя.

Його вірші - це і глибоке розкриття руху репресивної машини, яка не зупинялася перед нищенням людей фізично і морально. Багато потрапивши в її млинове колесо, канули в безвість, а ще більше - жевріли і скніли в сирих, тюремних камерах, чекаючи на виснажливі допити, і не кожному вдавалося вистояти і не зрадити друзів, рідних, самого себе...

Т.Мельничук писав ночами по десять-дванадцять і більше віршів. Будучи за ґратами, просив не шматок ковбаси, пачку цигарок, а зеленої трави, зеленого листя, бо там довкола все сіре: і мури, і одяг, і обличчя... Уже в цих деталях випромінюється світла душа поета, який справедливо зазначав: “Слово має бути осяяне лише духом святим! Для цього, правда, і душу треба тримати святою. Бодай на години письма... Тоді почнуть отворятися світи... До того вони завжди замкнені”.

Дехто розділяє його лірику на інтелектуальну, емоційну, інтуїтивну (залежно від особливостей її сприймання). Інтуїтивну поезію Тараса майже неможливо пояснити логічно, вона вражає несподіваною метафорою настільки сильно, що довго не можеш отямитися:

на світанку засудили
росу на смерть
і повісили на траві.

Воістину почуваєшся на межі божевілля, заглибившись у такі рядки.

Задля осмислення світоглядних позицій поета ще раз повернемося до трактування понять Віри, Надії і Любові у його житті. Ці три зорі були провідними у творчості Т.Мельничука, водили його по важких скрижалях життя, давали наснагу до чогось високого і знаменитого.

Чуйте не катуйте
Я двигаю хрест
ризи мої
Загубив усевишній
у тундрі
ризи воскреснуть
бо Христос
воскрес.

Поет відчував свою місію провідника, проповідника слова волі, часу, буття, знав, що слова його воскреснуть і відізвуться невгасимими почуттями в душах сліпців упокореного народу, хоч і з запізненням:

Воскресіння прийшло з
запізненням
В час такий без мети
воскресають
І нехай. Убиваю зневір’я піснею
Вірю тільки в чуттів незгасання..

В основі поняття і осмислення Віри Поетом - роздвоєння, яке було притаманне йому впродовж всього життя: з одного боку прагнення піднятись на вершини духовного осягнення світу, а з другого - бути людиною з її матеріальними щоденними реаліями. (Мається на увазі прагнення засвітити родинне вогнище: створити міцну сім’ю, виховати дітей).

Віра допомагала Поетові створити собі певний і доступний тільки йому Світ, в якому він садить свій Сад, в якому є все, чого так бракувало йому у знедоленому й холодному житті: і дерев, які плодоносять навіть взимку, і золота рибка як тотем, оберіг звичаїв і традицій гуцулів, і олені з оленятками, коні з лошатками, коники-цвірконики, трудівниці-бджілки, гуси-лебеді, чайки, перепілки.

У створених ліричних світах Поет знаходив порятунок від страшних снів, кривавої дійсності, бачив себе господарем на своїй землі:

. . .
В мене ланів,
в мене пшениць
Як срібла-золота
по всім світу.
За сто чужинських
зоряниць
Я не віддам
й вишневу віту.

Віра допомагала Поетові розірвати колючий дріт на чистому небі і вивести Слово з ув’язнення, бо розумів, що:

... якщо поет не вільний,
То будь проклята воля та,
Що заставляє жить подвійним.
Важким, як чорний хрест, життям.

Віра витворила в ньому громадянську мужність, додавала сили для самопожертви, допомагала нести свій хрест і не втратити себе як особистість. Любові до України, надії на світле майбутнє своєї держави, нації, поетові вистачило, щоб зігріти, оживити кожен рядок свого вірша, щоб зарядити поезію животворною енергією душі, отого малого космосу. Т.Мельничук знав, що дорога на Вкраїну важка і терниста, але знав також і те, що лише там його Слово і Дім:

На Вкраїну дорога моя, на
Вкраїну -
З усіх безнадій і надій,
Чи то в чорну, чи в ясну
годину,
Бо там Слово моє і мій Дім.
На Вкраїну дорога моя, на
Вкраїну,
Камениста, тернова - іду все
одно,
Людині дано одну
Батьківщину -
Серце одно.

В перемерзлих таборах поет жив надією повернення до матері, до України. Мав сподівання, що все-таки виборсається на волю, а там Словом проб’є кригу зневіри і занепаду, підніме зі сплячки земляків, розбудить їхні національні почуття, бо ж знав:

Той іде, хто боїться застою,
А іде - до чогось дійде.
Хто не вірить в залізні устої -
У тумані повік не впаде.
Той іде, хто веде за собою,
Хто веде.