Реферат: Життєвий і творчий шлях Т.Мельничука

Весною 1992 року Т.Мельничук став лауреатом Державної премії України імені Т.Г.Шевченка за збірку поезій “Князь роси”. А в липні цього ж року за добірку віршів у газеті “Літературна Україна” був удостоєний премії імені В.Сосюри і прийнятий до рядів Івано-Франківської Спілки письменників України.

Поетові, на жаль, не довелося повністю розкритися, реалізуватися і навіть залишити для майбутніх поколінь увесь творчий набуток. Чимало віршів щоденникових записів Т.Мельничук не вивіз із неволі, втратив при обшуках.

Доведений до відчаю, поет і сам спалював свої твори. Зокрема, в протоколі допиту від 3 липня 1972 року є пояснення причин спалення в листопаді 1971 року другого примірника збірки віршів “Чаґа”, різних віршів із циклів “Золотий Козелець”, “Дивосил”. Далі спалив ще й інші поезії, в основному - різні сонети. Названо причини: “Спалив після того, як зі мною було проведено бесіду в обкомі партії. Був поганий настрій і я вирішив взагалі покінчити з писанням віршів”. Коментарі, ясна річ, тут зайві.

Тарасова поезія містить в собі животворну енергію, малий космос його великої душі. Сам поетичний процес Т.Мельничук порівнював до випорскування - лету з-під ніг пташки чи гуркотливого скочування камінця з гори, середина якої має бути завбільшки в мову. Очевидно, що під дією інерції розмаху, силу якої зупинити неможливо, це скорочування нерідко призводило до втрати виразності образів. А це іноді допускало глибокий семантичний “провал” створюючи назовні враження ілюзіоністського прикидання. У такий спосіб чималий об’єм написаного може містити в собі постійно повторювані два-три слова, а сам твір може завершуватись наростаючими потоками незрозумілої мови чи неймовірним насильством.

Поезію Т.Мельничук писав “запоєм” і “боявся захлиснутися нею” [24;30]. Одержимий його поетичною енергією, “приголомшений його несамовитими метафорами”, І.Калинець написав деякі поезії, зокрема ліричний цикл (з присвятою Т.Мельничукові) “Різдвяне алогійне” [24;32].

Концентраційний режим лише блокував поетичну волю митця остаточним супротивником якої могла бути Смерть. Його лякав тільки порожній простір між Словом і Смертю, це нераз оповідав у нарисах автобіографічного есе.

Для розуміння поетичної індивідуальності варто розглянути фактори свідомого і підсвідомого у творчому мисленні Т.Мельничука. У публікаціях неодноразово згадуються виснажливі сни, які мучили поета майже щоночі із домінуючим образом гноївки, в якій у передсмертному екстазі під тиском Незнайомця бовталася його голова... Мотиви відчуженості, страху, нереалізованої спроби з’єднатися із Жінкою які ятрили душу Тараса, з відчаєм виливалися у віршовані рядки; їх можна було б назвати вписаними у твір сигналами страхітливої дійсності. Покинутість була пророкована йому ще перед народженням “... вже тоді, в 39-му, мене, немовля, мати сповила в звіриний страх, в людську різанину і криваву пожежу” [29;73]. Тут стає ясно, що життя уже спочатку досягло небезпеки, яка не може бути сумісна з фікцією свідомості. Підсвідомість мала вияв у снах. Поетові внутрішні переживання навислої небезпеки, виливалися у жахливі сновидіння, нічне марення, з яких, як говорив Т.Мельничук, “сам Франціско Гойя змалював би кращі свої полотна”.

Цікавими є міркування І.Франка з приводу участі підсвідомості у творенні художнього мислення. Він розмежовує “верхню” свідомість, яка самостійно творити не може і “нижню”, яка, коли її сколихнути (муки творчості), звільняється на певний час від безпосереднього контролю мислі і починає продукувати автоматично, відкриває свої незліченні багатства, з яких фантазія художника будує свій власний світ, схожий і несхожий на той, в якому ми живемо.

Сам Тарас Мельничук з цього приводу давав поради молодим поетам: “Якщо ви, хлопці, до Слова проберетесь і воно піде вам назустріч - тоді ви непереможні. Слово - то Бог. Воно - живе, воно - воля! У кожному нашому слові зачаївся Господь або його сподвижники. А Ісус - у серці. Тому якщо ти через Слово не сконтактувався з якимись вищими світами - злізай з воза. Притому Слово це повинно стати і лишатися тільки твоїм. Другий дасть інше Слово. А ти дай це! Це!..”.

Франко вказував на схожість поезії і сновидінь, помічав характерні спільні для них ознаки: предметність і яскравість образів, аналітичний характер зображення (образи розвиваються в часі), легкість асоціацій. Особливо важливою ознакою є символізація понять. “Поетична так само, як і сонна фантазія на любить абстрактів і загальників і залюбки транспонує їх на мову конкретних образів”. Часто ці образи надзвичайно далеко стоять від тих абстрактних понять, які вони символізують. Поетична фантазія, використовуючи спогади, що їх зберігає “нижня” свідомість, будує свій особливий світ. Цей світ живе за законами дійсності, яку відображує, і водночас за своїм внутрішнім законом - законом високого перетворення життя, домислу, якщо хочете - “міфа”.

Якою б не була поетична уява, вона обмежена досвідом, записами пам’яті і в значній мірі залежить від здатності вдруге пережити все пережите. Ця здатність властива кожній людині, в творчій діяльності набуває цілком особливих форм, є психічним станом, що супроводжує репродуктивне переживання і називається натхненням.

В художньому відтворенні пережитого величезну роль відіграє асоціація, вона заступає докладні і громіздкі описи. Народжується ряд нових естетичних засобів, основа яких - пропуск, який заповнює асоціація.

Тут варто сказати про асоціації, символи, образи, оскільки вважаємо ці поняття дуже характерними і важливими для розкриття поетичного світу Тараса Мельничука. У його віршах живуть і розвиваються образи роси (символ очищення, правдивості), гір (рідна земля, твердиня, яка є опорою в найскрутніші хвилини), пташок (уособлення стрімкості, пристрастей), трав і квітів (усе живе, що має душу і дороге до безмежжя). Поет говорив, що у росі, мов у краплині, відбувається весь світ, наші почуття, наші думки, наші страждання. Вона - лікувальна купіль на світанку, що зцілює від екземи та псоріазу. Образ роси у віршах Т.Мельничука з’являється в різних іпостасях; але всюди містить основну символіку - чистота, зцілення.

Так, у поезії “розкрий своє лоно...” проходить асоціація роси з дівчиною, яка “співала на гітарі”:

. . .
він першу-ліпшу зірку цілував
й вона страждала
бо не було у них дітей
лише роса співала на гітарі
і гнались юнаки
за дівчатами
як коні що сміються...

Незбережена цнота, яка стає причиною безплідності, відчаю чоловіка і жінки - це мотив, який вдало відлунюється одним символічним рядком: “лише роса співала на гітарі”. Уже йшлося про те, що образи поета наскрізні, тобто об’єднують вірші в єдине ціле, відбиваючись у них якоюсь одною деталлю, рисою, гранею із множини інших. Як от у вірші “сидить дощик...” той самий образ роси, але уже несе інше ідейне навантаження, задля цього відкривши іншу свою змістову сторону:

сидить дощик
у гаї гаї
та росу робить
крап-крап
крап-крап
Яке тобі росо дати серце
Щоб не розірвалося
а дай мені серце
зелене як калина
а дай мені серце
солодке як Україна.

Як бачимо, тут згадуваний образ асоціюється із новим життям, появою маленької істоти, якій душу, серце дається з неба. За віруваннями наших предків вода має здатність запам’ятовувати інформацію, можливо, десь звідси автор бере ідейну наснагу для останньої строфи вірша: серце виповнене любов’ю до України, її краси матиме силу знести, стерпіти, пережити долю, призначену йому і українській нації.

Та ж таки дівоча чистота. непорочність розкривається за допомогою символіки образу роси в поезії “присядь зайчику...”:

присядь зайчику
біля суниці
черлена ж
аж лапку пече
ти все ж таки мужчина
хоч і косити не вмієш

а трава аж під росою
а трава аж під косою
бо ж дівчина.

Тут розвивається ще одна значеннєва лінія цього образу - “трава аж під росою... бо ж дівчина” - звичаї, усталені міркування людей щодо цноти, невинності переносяться у середовище, сферу існування природи. Дійові особи вірша - зайчик і суниця, трава, яка “під росою”, ріка, яка “давно вже замужем”. Поет одухотворяє природні явища, тварин, надаючи їм специфічних людських рис. Вірш має у зв’язку з цим настрої захоплення минувшиною, обрядами, віруваннями і традиціями свого народу.

А ось у поезії “Задзвони мені, росо, на сінокосі...” образ роси символізує розраду ї уже можемо підкреслити, що як і в багатьох інших творах, тут він вживається у поєднанні з словом “сінокос” (раніше були “трава”, “коса”), яке містить у собі міфологічний код смерті (згадаймо хоча б образ Смерті з косою у вертепі). Аналізований вірш містить розгорнуті сторінки історії: нищення людей, які не хотіли коритися, не бажали забути свої традиції, мову, мріяли зберегти набуте прадідами для онуків. Уже перший рядок поезії працює на розкриття ідейного задуму і дзвін роси - інформація, спогади, історія, яка міститься у правдивих краплинах цілющої води.

Самобутність світу художніх образів Т.Мельничука визначається певною мірою і властивим гуцульській міфології анімізмом усього сущого в природі. Чи не тут джерело улюбленого митцем художнього прийому - одухотворення природи, персоніфікація її явищ. Усе життя гуцула - від колиски до домовини - міцно переплетене із життям довкілля. Тим-то й у поезіях Тараса природа ніколи не лишається байдужою до людського смутку чи радості, горя чи щастя. Ліризм його закорінений у гармонії внутрішнього світу героїв і довкілля. Як от у поезії “а ще трави мої не скошені...” духовний стан, самопочуття, життєствердні настрої персонажа передаються природними явищами, ознаками: