Реферат: Життєвий і творчий шлях Т.Мельничука

Інтонаційні розтини порушують звичайний спосіб мислення, вичленовуючи окремі слова або сполуки слів, акцентують увагу читача на кожному зі слів, увиразнюють поетичне висловлювання:

мертві
я теж буду мертвий

беруся по тому
що куди не піду
не можу знайти
свого дому.

У цій поезії кожне виокремлене слово, вислів формують певну думку, яка наче й відмінна від інших, але водночас тісно пов’язана з ними. Таке поступове інтонаційне членування призводить до того, що виділене слово (або сполука слів) стає первісною ритмічною одиницею, здобуває синтагматичну самостійність.

Відсутність розділових знаків, інтонаційні паузи (поет виділяє їх графічно - інтервалами), виокремлюють слова, як поняття, символи, які несуть ідейне навантаження, роблять їх вивільненими від синтаксичної залежності (коли значення слів підпорядковуються, стоять у взаємозалежності). Можемо сказати, що семантичні зв’язки у таких віршах переважають над синтаксичними.

Синтаксичний паралелізм, анафори (словесна та звукова), повтори притягують частини позії одну до одної, але разом з тим кожна з них зберігає свою індивідуальність:

Не можна руту
Коренем перевернути
До сонця.
Бо рута не може
Цвісти і не гнутись
В чужому городці.
В чужому городці,
В чужому віконці
Рута, ой рута -
Як сіль у оці.

Перший і другий рядок вірша римуються між собою, а третій римою творить семантичну єдність із третім рядком другої строфи (перші її два рядки неримовані). Але, незважаючи на таку об’єднуючу структуру поезії, перша і друга строфи залишаються самостійними, кожна з них є носієм окремої думки, спорідненої з ідейним задумом. Найбільш акцентовані слова “в чужому” (автор творить анафористичні повтори задля їх виділення), вони входять у складну систему образів вірша: неволя, втрачена домівка (“чужому віконці”), забута, переінакшена історія, культура (“руту коренем перевернути”). Результатом співставлення таких словесних сполук є синтаксичний паралелізм. Цікаво порівняти лексико-семантичну природу цих сполучень, адже кожна, фактично, варіює ту саму думку. Тільки на іншому щаблі. У третій строфі помітний неабиякий вплив фольклору: “рута, ой рута, - як сіль у оці” (є схожість, мається на увазі усталені порівняння, вигук “ой”, із народними піснями).

Розглянемо ще одну поезію із характерною ритмічною структурою, з системою послідовних взаємозв’язків:

при лихій годині
при чужій чужині
при червоній зорині
за воротеньками

калина стала
а там сидить смутонько
як батенько
а смертонька
як матінка.

Тут маємо ще й мереживо звукових повторів - пестливі суфікси у словах “воротеньками”, “смутонько”, “батенько”, “смертонька”, “матінка”. А перші три рядки вірша емоційно об’єднує, увиразнює синтаксичний паралелізм. Символічні образи калини, смутонька-батенька і смертоньки-матері поглиблюють картину чужини, спричиняються до тужливих настроїв через втрату рідної домівки, близьких людей, природи України, яка є наймилішою для очей ліричного героя.

Проблема добра і зла, біль викликаний знищенням родинної хати, відчуття спільності долі народу з долею митця є визначальними для багатьох творів “Князя роси”. У віршах таїться надія, що зло не матиме майбутнього, бо не може бути людина “вічним самовбивцею” і носити при собі “ключі від смерті”. Врешті-решт вона повинна вичавити з себе раба, відродити своє людське єство:

і ниць падуть і люди й коси
перед ромашкою: - Прости!
і гострять зуби жовті оси
і золоті свої хвости

дівчата дзвонять спідницями
гарбуз ногами топче рінь

і над вечірніми женцями
пітніють тілом комарі.

В поезії відчувається вплив Шевченка, а саме його вірша “Садок вишневий коло хати”. Тут є і дівчата, і женці, але замість хрущів дивним чином виринають комарі, які “пітніють тілом”, а Україна постає не у вишневих садках, але підпорядкованою ромашці “в білому вінку”. Дивне поєднання великого з малим досить часто зустрічається у віршах Т.Мельничука: “прикуте небо”, “до галер прикований Дніпро”, “запечені рушники”, “земля навколішках до паркану”, “синє море, яке крізь човен витікає”. Цікавий прийом (“полон” великого тіла малим) створює образ руху, який має внутрішні перепони, природні явища тут персоніфікуються і сприймаються “технологічно нерозвиненою спільнотою”. Така ж ідея у вірші “трави міцно // прикуті ногами // до галери степу” (Див.: “я князь роси...”). Символічний образ трави поєднується поетом із долею людей, уярмлених на своїй землі, які, однак не рушають (відриваються) від призначеного їм місця.

Варто сказати, що Т.Мельничук підпадав під неабиякий вплив Шевченкового генія, у ньому знаходить порятунок від творчого знесилення. Адже це останнє покликання (віршування) завдавало чималих клопотів Тарасові. В одному із своїх інтерв’ю він згадував, що при написання творів почувався на межі людської сили, а потім “... вкрай був змучений, якби переспав зо три рази з якоюсь молодицею”. І тут з’являється порятунок - дух Кобзаря, який проникає в розуміння світу, мислення, почуття Т.Мельничука, творить нову грань його поетичної індивідуальності. Із автобіографічних нотаток ця історія відома нам досить детально. Поет розповідає: “І раптом - Тарас. Уві сні чи серед білого дня - вже не пам’ятаю. Знаю добре, що не з’явився, а каже з мене: «Ти мусиш залишитися! Бо покликаний зробити ще не зроблене - врятувати Україну. Я - це ти...» Десь у такому плані, розумієш?.. Як мене те закрутило! Я ж перед тим великі роки кружляв довкола його віршів”. Можемо говорити про спорідненість долі обох поетів, яким довелося терпіти муки заслань, переслідувань, нерозуміння світу за Слово, за правду. Як уже згадувалось, Т.Мельничук відсидів за ґратами двічі (майже 6 років життя). Цей період зумовив тематику “невольничої музи”. Деякі дослідники вважають, що без тюремних переживань не було б його поезії. Сувора дійсність витворила полігони відчуження для талановитих, інтелігентних людей, які не хотіли миритися з нею, а висували, тримались за свої гуманістичні ідеали:

вчуся в таборі
грати на бандурі

бо думаю собі
поки я в таборі
то хай хоч навчуся
грати на бандурі

і вчуся вчуся
а то у мене
нічого не виходить:

струни з-під пальців
тікають на Україну.

Такий сильний, буквально вибуховий акорд детонує в нашій свідомості з неймовірною силою, вириває з глибини історичної пам’яті сумні аналогії з долею багатьох страдників нашої літератури і культури.

Т.Мельничука ніколи не покидало бажання бачити, вивчати, спостерігати цей суперечливий світ і себе в ньому. Кожне його слово містить у собі думку, пов’язану з реаліями світу, піднесену до символу, наділену особливою експресією:

тонконогий сніг -
знову здоровий

уста гармати -
безсоромні

і стогін тягає
за коси землю

хвилину вбрали
у червоне.

Символіка слова “сніг” має семантичну спорідненість із словами “вода”, “роса”; та ж таки характерна риса Т.Мельничука - одухотворення природи (сніг “тонконогий”, “здоровий” - ознаки, які притаманні в основному людині), предметів (гармата має безсоромні уста), явищ (стогін, який “тягає за коси...”, і кого - землю). Створюється картина вбивства, сповнена людськими стражданнями, чеканням з надією на порятунок або ж на смерть. Рядки поезії видаються маренням божевільного, що аж ніяк не пов’язані із реальністю. Тут мова йде про нищення людей, націй. Тож як можна про таке розповідати, зберігаючи здоровий глузд, логічні міркування, висловлювання? Це була б розповідь не очевидця, не людини, яка зазнала утисків системи, зрештою, не люблячого сина України, це були б рядки не Т.Мельничука.

Т.Мельничук - поет із яскравим, самобутнім і щедрим хистом. Він створив неповторний і життєствердний світ зі своїм способом мислення і почування.

А водночас - людина розкованої, вільної вдачі твердого гуцульського духу (“Зрубають - Пусти нове коріння, щоб не знали коли ти встиг”) і, безперечно, драматично долі.

Тернистий шлях також судився багатьом його віршам, рукописам... Скільки їх, списаних щільним живописним почерком, розсіяно поміж людьми, а скільки перетворилося у муках на чорний попіл...

Під пером Т.Мельничука утверджувалося вільне і своєрідне українське слово, щира любов до України, жагуче прагнення до неуярмленого життя на предківській землі. Поет успадкував вільний дух запорізьких козаків, який не дає стати рабом. Паростки цієї волелюбності досить помітно пробились у художньому слові першої книжки Тараса “Несімо любов планеті” (1967). Її вихід у світ якраз припав на період шаленого розгулу реакції, коли ім’я В.Симоненка вилучалось із літературного реєстру. Та й чи тільки Симоненка. Про Ліну Костенко загалом було заборонено згадувати, а для світової громадськості комуністичні ідеологи придумали казочку про щасливе безтурботне життя людства країни Рад, і такі як Тарас Мельничук тільки зводять наклепи на “радянську дійсність”.

Та й надрукована в 1982 р. українцями Канади у видавництві “Смолоскип” книжка Т.Мельничука “Із-за ґрат”, потрапила до України лише на початку 90-х. Поетичну збірку “Чаґа” було конфісковано під час арешту поета 1967 р. А було ще рукописів на яких 20 збірок, що їх зберігали відважні потові друзі. Звіз їх Тарас в Уторопи у 1990-му і мріяв упорядкувати та здати до друку, та не судилося.

Але за збірками, які залишилися після поета (окрім уже згаданих, це ще й “Князь роси” (1990) та “Строфи з Голгофи” (1990)), за рукописами творів, які друкувалися в періодиці (своєрідні добірки віршів у журналах “Дніпро”, “Україна”, “Жовтень” (тепер “Дзвін”), газеті “Літературна Україна”, колективному збірнику “Яворове листя” та ін.) ми, читачі, стаємо свідками відчайдушного прориву на той час крізь заґратовані обрії, задротовані шляхи...