Реферат: Економічна безпека України
Нерозвинутість приватного сектору характерна для будь-якої галузі економіки України. Незважаючи на наявність хоч і невдалого законодавства стосовно приватної власності, відсутність впроваджувального механізму та існування загальної “колективної філософії” не дають змоги виконавчий владі створити нормальні умови для тих, хто хотів би стати власником і розвивати підприємництво. У свою чергу несприятливі умови для українського підприємництва стримують приплив іноземного інвестування.
Мабуть, найважливішим кроком у бік реальних ринкових реформ в Україні повинна стати реформа прав власності, одним і яких є реальна власність на землю. В Україні держава поки що залишається основним власником, маючи пакети акцій приватизованих підприємств. Державні підприємства будь-якої сфери економіки є найбільш неефективними. Практика також свідчить, що колективна форма власності приватизованих підприємств по суті є нічим іншим, як соціалістичною формою власності, як це було й за радянських часів, коли все належало трудовому колективу, тобто нікому.
За умов України було б доцільно, щоб власник підприємства здійснював над ним повний контроль і ніс відповідальність за його діяльність. Для власника це був би великий стимул. Але “приватизовані” підприємства, які належать трудовому колективу, так і не мають власника. Тобто знову ж таки заради формальних показників, як і при соціалізмі, нехтуються інтереси економічного розвитку та економічної безпеки України.
Систематично і з часом усе більше лякають громадян України тінізацією економіки. За свідченням керівників держави, в тіні виробляється вже більше половини ВВП. І громадянам України пояснюють, що якби 10% цього ВВП витягнути з тіні, то можна було б значною мірою знизити податковий тиск. Тобто всі біди намагаються звалити на тіньову економіку, яка уникає сплати податків. Цей наївний заклик немає нічого спільного з реальністю. Об‘єктивно, за своєю природою, тіньова економіка не може зробити цей крок першою, про що свідчить і світова практика. Навпаки, треба спочатку знизити податки і тоді в економіці зменшиться її тіньова сторона.
З підручника для студентів першого курсу економічних вищих навчальних закладів розвинутих країн Заходу відомо, що чим нижче податки, тим більше поле оподаткування і, як результат, загальна сума зібраних податків. А не навпаки, як у нашому випадку, коли податкова система конфіскаційного характеру змушує виробників “ховатися в тінь”, щоб уникнути знищення від рук власної ж держави. Яскравим прикладом залежності рівня податків і ділової активності та поповнення бюджету була ситуація в кінці 1970 - на початку 1980 років у США. Адміністрація Р. Рейгана, яка прийшла до влади у 1980 році, успадкувала досить загрозливу тенденцію спаду темпів економічного зростання, зниження бюджетних надходжень та скорочення робочих місць. Перше, що зробила ця адміністрація, це суттєво знизила податки. Вже через кілька місяців ситуація почала виправлятися: з‘явилось більше підприємців, податки від діяльності яких з лишком компенсували їх знижений рівень.
Звичайно, економіка не миттєво реагує на зміну податкових ставок. Для цього потрібен певний час, впродовж якого державі треба забезпечувати надходження до бюджету. Тобто існує певний проміжок часу між зниженням податкових ставок і поповненням бюджету за рахунок виходу підприємців з тіні та народженням нових виробників. Саме в цей період можна було б використати кредити міжнародних фінансових організацій (МФО) для поповнення державного бюджету.
А поки що тіньова економіка в Україні є найефективнішою часткою нашої загальної економіки, яка в разі скорочення податкових ставок вийшла б із тіні, досить швидко сформувавши здорове ядро ринкової системи. Навіть зараз, знаходячись у тіні, ця частка економіки відіграє дуже позитивну роль, забезпечуючи робочі місця, виплату зарплатні та споживання товарів в Україні та непряме поповнення бюджету.
Україна має досить непогані умови для розвитку сільського господарства. Однак, вже котрий рік поспіль ми не можемо досягти навіть самозабезпеченості сільськогосподарською продукцією на базі домінуючої державної власності в цій сфері. Незважаючи на те, що формально у нас земля може бути власністю, фактично не існує механізм, за допомогою якого можна було б зробити землю повноправним товаром на ринку. Значною мірою це відбувається через могутнє державно-аграрне лобі в парламенті, яке є опорою неефективного державного сектору в сільському господарстві.
Ключовим питанням в аграрній сфері залишається власність на землю, без реальної приватизації якої неможливі позитивні зміни в цій сфері. Земля повинна стати товаром, якій буде продаватись і покупатись на ринку, що є дуже важливим у залученні внутрішніх та іноземних інвесторів. І знову-таки жоден бюджет не витримає видатків на модернізацію сільського господарства України. Це не є завданням парламенту або уряду. Їхнім завданням у цьому є лише нагальне перетворення землі в товар. Все інше зроблять учасники ринку, які інвестуватимуть в аграрне відродження України. Отже, потрібно здійснити реальну приватизацію колгоспно-радгоспної власності, щоб зняти гальма з ринкових перетворень в сільському господарстві.
Нажаль, наша економічна політика здійснюється суто монетарними важелями, за рахунок чого і підтримується відносна стабільність гривні. Проте за наших умов теоретичний постулат “стабільна валюта - здорова економіка” явно не спрацьовує. Цей перший крок стабілізації валюти явно затягнувся. Не доповнена немонетарними важелями (наприклад, зниженням податків, митних тарифів), чисто монетарна політика знищує національну економіку, оскільки відносно невисокій рівень інфляції та стабільність національної валюти підтримується не через розвиток національного виробництва, а за рахунок іноземних кредитів, які проїдаються, невиплат заробітної плати та інших аналогічних методів.
Виходить, що формальні показники стабільності національної валюти та низького рівня інфляції підтримуються за рахунок придушення національної економіки і внутрішнього платоспроможного попиту. Маємо парадоксальну ситуацію: чим гірше реальне становище в Україні, тим краще формальні показники. Навіть середньострокові наслідки такої політики неважко передбачити: це або банкрутство держави стосовно зовнішніх кредитів, або соціальний вибух, або одне й друге разом. Варіантів небагато, як і часу для зміни економічної стратегії.
Економіка України значною мірою страждає через відсутність розвинутої банківської системи, яка надавала б кредити місцевим виробникам на більш-менш прийнятних умовах. Українські комерційні банки пропонують кредити під 80-85% річних і лише на короткий термін. Під такі самі відсотки держава залучає іноземні портфельні інвестиції в ОВДП (облігації внутрішньої державної позики). Будь-яке легальне підприємництво не може забезпечити таку високу норму прибутку, щоб погасити ці лихварські відсотки. І держава не може сподіватись на нормальний економічний розвиток та забезпечення соціальних виплат, коли бюджет працює на виплату відсотків. З іншого боку, такі високі відсотки по внутрішніх кредитах та зовнішніх портфельних інвестиціях віддзеркалюють високий ризик функціонування капіталу в Україні через несприятливість загального економічного й інвестиційного клімату.
Останнім часом окремі регіони України набувають статусу вільних економічних зон. Цим ми даємо знати, що ринкові перетворення в Україні поки що неможливі, а можливе лише часткове полегшення державного зашморгу на шиї окремо взятих виробників в окремо взятих регіонах. Отже, ми робимо спробу взяти шматочок китайської моделі й перенести її на українську землю. Доцільно усвідомити, що в Китаї досі єдиною політичною і керівною силою залишається КПК. Свого часу комуністи Китаю, зрозумівши всю безвихідність системи центрального планування, почали шматок за шматком нарізувати вільні зони в окремих регіонах Китаю для припливу туди іноземного капіталу і стимулювання виробництва зі збереженням політичної влади КПК. Ідеологічно комуністи не сприймають приватної власності та інших ринкових компонентів, але об‘єктивні економічні закони змушують їх поступово розширювати масштаби ринкових перетворень через запровадження вільних або спеціальних економічних зон.
В умовах демократичної України, де офіційно проголошено відмову від системи центрально-планованої економіки та тотальної державної власності, логічно було б створити нормальний економічний клімат для впровадження ринкових реформ на території всієї країни одночасно, а не робити дику суміш з протилежних ідей і моделей. Хоча, можливо, впровадження економічних зон і є підготовкою до повернення політичної влади в Україні ортодоксальним прихильникам центрально-планованої економіки та державної власності.
Вище керівництво нашої країни часто закликає своїх іноземних колег вкладати гроші в Україну, пояснюючи це вигідним європейським географічним розташуванням та великим загальним потенціалом. Висловлюється побажання залучити 40 млрд. доларів протягом 5 років. Подібні заклики, звичайно, не можуть принести бажаних результатів, оскільки іноземні підприємці, кредитори та інвестори керуються не вказівками власного президента, а тим паче іноземного, а привабливістю економічного й інвестиційного клімату в країні. У світі відбувається жорстока конкурентна боротьба щодо залучення іноземного капіталу. І капітал припливає туди, де сприятливіші та прозоріші економічні закони, які гарантують його безпечне функціонування, і де можна отримати високий прибуток. В цьому змаганні Україна щороку програє все більше й більше і перебуває вже посеред другої сотні найменш розвинутих країн у рейтинговому листі інвестиційних ризиків.