Реферат: Гуманітарні аспекти інформаційної безпеки
Однак чекати від держави визначення основи для ідентифікації суспільства і не обов'язково. Ініціативу могло б виявити громадянське суспільство, а держава, шляхом моніторингу основних тенденцій і врахування їх у законодавстві, могла б ненав'язливо сприяти урахуванню при творенні новітнього українського суспільства національних інтересів. Але держава виявилася неспроможною створити необхідні умови для вільного розвитку суспільної думки, відкритого діалогу у цьому питанні.
Через високе оподаткування видавничої діяльності, національне книгодрукування перебуває в стані стагнації. За даними Держкомітету з питань інформаційної політики, телебачення і радіомовлення, в Україні на одного мешканця виходить друком 0,4 книжки на рік, у той час як у Росії (де режим оподаткування видавничої діяльності значно ліберальніший) цей показник становить 3,2, Польщі - 9,5, Німеччині - 12 книжок17.
Від високого оподаткування потерпають і українські ЗМІ. Крім прямих фінансових втрат, складне і заплутане податкове і адміністративне законодавство робить пресу, радіо і телебачення потенційними жертвами державних контролюючих органів, що дозволяє владі здійснювати непряму цензуру і розправлятися з тими ЗМІ, які мають незалежну позицію. Більше того, українські ЗМІ є заручниками політики і з'ясовування стосунків між їх патронами; це шкодить як об'єктивності їх позиції, так і якості матеріалів: головним може бути виконання замовлення, а не ґрунтовний аналіз проблеми. Разом із цензурними обмеженнями, такі умови суттєво звужують простір для творчого пошуку журналістів і аналітиків [18]. До того ж, досі немає реальних важелів захисту журналістів від свавілля можновладців - зокрема не зазначено прав на доступ до інформації, яка пов'язана з виконанням можновладцями своїх посадових обов'язків і не є таємною, а також не обмежено можливості впливу на ЗМІ через суд у спосіб "захисту честі і гідності" [19].
У цьому зв'язку звернення української аудиторії (як широкого загалу, так і професіоналів) до російських джерел пов'язане не з нездатністю їх українських аналогів виробити якісний продукт, а з відсутностю для цього умов, що ставить українські ЗМІ, аналітиків і творчі колективи у явно невигідне становище [20].
Не виправдав себе і обмежувальний підхід до регулювання доступу до Інтернету. Намагання здійснювати, відповідно до Указу Президента від 22 квітня 1998 року, підключення до світової мережі лише через Укртелеком, "Інфоком" і "Укркосмос" - з метою "захисту інформації" - не дало сподіваних позитивних результатів. Оглядачі багато говорили про загрозу монополізації Інтернету, неефективність державних провайдерів тощо. В реальності ж комерційні провайдери знайшли декілька способів обходу вимог указу (вони були, як завжди, розпливчатими і неясними). Єдиний відчутний результат - високі ціни на Інтернет-послуги (повний доступ в Києві коштує $50/місяць, в той час як у Москві - $32-35/місяць) [21]. У свою чергу, це суттєво звужує можливості для колективів, які працюють над розробкою українських Інтернет-сторінок.
Фінансовими проблемами також частково можна пояснити і недолугий стан вітчизняної культури, насамперед масової, яка здебільшого відтворює закордонні ерзаци; спроби ж створити власний продукт (враховуючи горезвісні серіали "Роксолана" і "Чорна рада") поки не мали успіху і негативно оцінюються навіть посадовими особами культурних і інформаційних відомств України [22]. Однак тут справа не тільки у фінансах, а й у відсутності належної організації виробництва культурного продукту, насамперед розрахованого на масову аудиторію, але не прибуткового чи малоприбуткового. Замість відомчої творчості у цій галузі була б більш доречною розробка національної програми, яка передбачала б проведення державних конкурсів на виробництво конкретного продукту. Такий підхід дозволив би більш оптимально використовувати обмежені фінансові ресурси і поєднувати організаційні можливості держави з творчим потенціалом громадянського суспільства.
Подібний підхід міг би бути доречним також у галузях науки і освіти - сферах, завдяки яким виховуються смаки і уподобання громадян, передається інформація від покоління до покоління. Нині ж недофінансування й організаційні проблеми (насамперед неефективне використання коштів, які вдається залучити від держави, а також інших джерел - фондів, спонсорів, платних послуг) фактично консервують означену вище проблему "чиновника, що займається творчістю": досі не вироблено єдиних змістових і методологічних підходів до викладання природничих, гуманітарних та суспільних дисциплін [23]; написання підручників пущено на самоплив, що шкодить їх якості [24]; у науці превалюють забюрократизованість, обмеження пошуку, орієнтація на винаходи і методи ледь не ХІХ сторіччя [25].
Підсумовуючи, зазначимо, що головними проблемами на шляху розвитку інформаційної сфери в Україні залишаються:
- надто велика вартість існування і функціонування друкованих і електронних ЗМІ, друкарських послуг, низький рівень оплати праці в галузі освіти;
- відсутність зацікавленості у випуску якісної національної інформаційної, аналітичної та творчої продукції, у тому числі навчальних матеріалів, дитячої літератури і програм, науково-популярних видань і програм, розважальних програм і т. ін.;
- незахищеність видань, студій, творчих колективів від переслідувань державних контролюючих і фіскальних органів;
- загроза судових позовів можновладців з метою "захисту честі і гідності" та упередженість судів у цих процесах;
- відсутність гарантій захисту прав журналістів та осіб, прирівняних до них (незалежних експертів тощо).
Без вирішення цих проблем будь-які спроби "забезпечення інформаційної безпеки" не досягнуть мети.
Оптимізація заходів інформаційної безпеки у гуманітарній сфері
Розв'язання більшості проблем у галузі інформаційної безпеки України лежить у річищі більш широких реформ, про необхідність яких давно ведеться мова на різних рівнях і в різних аудиторіях. Так, питання убезпечення ЗМІ, друкарень, провайдерів Інтернет-послуг від постійних невмотивованих перевірок і зниження собівартості видавництва через пільгове оподаткування видавничої діяльності та інформаційних технологій мають бути вирішені в ході комплексної реформи податкової системи, проведення якої є завданням парламенту і уряду вже на найближчий час.
У ході судової реформи, розробки і прийняття нових цивільного, кримінального і відповідних процесуальних кодексів необхідно передбачити гарантії вільного виконання журналістами своїх обов'язків. Зокрема, йдеться про заборону подачі посадовими особами державних (чи самоврядних) органів до суду позовів про образу журналістами їх честі і гідності, якщо журналістські матеріали стосуються оцінки виконання цими посадовими особами своїх обов'язків. Очевидно, що забезпечення кадрової, матеріально-технічної і фінансової незалежності суддів відповідно до рекомендації Генеральної асамблеї ООН 1987 року має гарантувати суди від тиску з боку можновладців і сприяти справедливому розгляду усіх справ, пов'язаних зокрема зі ЗМІ. Однак це є завданням судової реформи в цілому.
Також слід наголосити на необхідності внесення змін у законодавство про статус журналіста. По-перше, надати журналістам більших прав щодо доступу до будь-якої інформації у органах влади та місцевого самоврядування, яка не становить державної чи військової таємниці (щодо комерційних структур - комерційної таємниці). Вичерпний перелік інформації, що може бути віднесена до цих категорій, має визначатися відповідним законом. Також слід закласти механізми захисту журналістів, зокрема встановивши відповідальність посадових осіб за утиски законних прав журналістів на доступ до інформації, а також за посягання на їх життя, свободу, майно і за створення перешкод у їх роботі та вплив на неї (зокрема шляхом цензури).
Особливо слід підкреслити неприпустимість запровадження більш жорстоких правил реєстрації ЗМІ, нових зборів з них (як-от "за використання радіочастот"). Підстави притягнення журналістів і ЗМІ до відповідальності (за поширення явно неправдивої інформації, матеріалів, що шкодять суспільному здоров'ю і моралі, підривають конституційний лад чи розпалюють міжнаціональну ворожнечу) мають бути вичерпно визначені у законі. Неприпустиме створення органів прямої чи непрямої цензури; повноваження Державної ради з телебачення і радіомовлення - органу, передбаченого у Конституції, - мають бути максимально докладно визначені законом.
Ці кроки можливо і необхідно здійснити вже у найближчий час. Вони дозволять журналістам і ЗМІ в цілому почуватися більш безпечно, бути менш залежними від ласки чиновника чи бізнес-магната, що нормалізує розвиток ринку масової інформації в Україні.
Після здійснення таких заходів "первинного цивілізування" цього ринку можна запроваджувати механізми співпраці суспільства, держави і ЗМІ, що добре зарекомендували себе в країнах ЄС, зокрема громадського радіо і телебачення та підтримки ЗМІ державою. Лише у такому випадку створення і діяльність цих інститутів не стане додатковим важелем впливу близьких до влади олігархів на ЗМІ чи годівничкою для чиновників, що розподіляють державні ресурси, а держава дійсно виконуватиме свої первинні завдання захисту вільної конкуренції на інформаційному ринку, як це відбувається в європейських країнах.
Крім таких заходів із свідомої лібералізації інформаційного ринку, держава може вжити активних заходів на підтримку розвитку і поширення тієї інформації, повідомлень, образів і стереотипів, у яких вона зацікавлена. Так, можливе проведення широкомасштабних рекламних (чи піарівських) акцій на підтримку національного виробника інформаційного продукту, української книжки, кіно- і телефільмів.