Реферат: Гуманітарні аспекти інформаційної безпеки

Не будемо торкатися технічних аспектів дотримання інформаційної безпеки - засобів попередження витоку інформації, способів її захисту, прийомів стеження і боротьби з таким стеженням. Це - тема окремої розмови. Натомість варто звернути увагу на гуманітарні аспекти інформаційної безпеки, які часто обминаються дослідниками: вплив інформаційних потоків на єдність і самобутність змістового простору суспільства - і, відповідно, засоби знешкодження негативного впливу на нього.

Можливі відповіді

Розмаїття способів донесення інформації до користувача в сучасному світі змушує підходити до питань інформаційної безпеки комплексно. Держава, заклади освіти і сім'я в інформаційну еру втратили монополію на соціалізацію громадян, на вплив на їх світогляд тощо. Як наслідок, у сучасних (інформаційних) суспільствах можна говорити про існування своєрідного "ринку ідей", на якому продавцями виступають виробники інформації та її постачальники, а покупцями - аудиторія [11]. Така аналогія доволі зручна для визначення ролі держави в інформаційному просторі та тих важелів, за допомогою яких вона може впливати на цей простір.

З одного боку, держава створює правила гри на ринку ідей через ухвалення законів, проведення цензурної політики тощо. Але з іншого, зважаючи на згадані вище особливості глобалізації і доступність джерел інформації (зокрема масової), держава не може монопольно визначати правила поширення інформації, і часто змушена пристосовуватися до ситуації, створеної виголошенням позиції і діями ЗМІ, користувачів Інтернету, провідних постатей культурного життя тощо.

Зрозуміло, що будь-яка держава намагається захищати свої інтереси в інформаційному просторі і використовувати засоби інформації для досягнення своїх цілей. Тому про вплив держави на ЗМІ, пряму чи опосередковану цензуру (байдуже, з яких мотивів: політичної благонадійності чи "попередження пропаганди насильства і порнографії"), заходи пропаганди і контрпропаганди забувати не доводиться. Натомість слід визнати, що ефективність заборонних і обмежувальних заходів неухильно знижується. Це підтверджує і провал спроб запровадити цензуру в Інтернеті, і неефективність контролю за національними радіо- та телепрограмами (засоби супутникового зв'язку, послуги Інтернету стають дедалі доступнішими, що робить цензуру у окремо взятій країні безглуздою; а контроль за розповсюдженням засобів зв'язку занадто коштовний і заздалегідь неефективний; це засвідчує, зокрема, провал спроб СРСР обмежити трансляцію західних програм на свою територію).

Відтак обмежувальні заходи можуть досягти одного - збідніння національної складової інформаційного поля. Але це тільки шкодитиме інформаційній безпеці держави, оскільки на місці витісненого національного продукту з'явиться закордонний - в тому числі і спрямований проти інтересів держави чи суспільства. Спроби ж обмежити поширення закордонного інформаційного продукту неодмінно викличуть проблеми у стосунках із сусідами і зіграють на руку виробникам цього продукту: увага до нього влади створить додаткову рекламу і тільки підвищить попит на цей продукт.

За таких умов найбільш ефективною для держави є стратегія активного учасника на інформаційному ринку - виробництва власного продукту, просування його на ринку, - а також захист і підготовка "споживачів" до сприйняття інформації (через особливості освіти, рекламні і пропагандистські кампанії, створення кумирів і зразків культурної поведінки тощо). Втім, держава в силу специфічних причин - обмеженості бюджетних ресурсів і неефективності використання чиновників у якості виробників творчого продукту - не в силах конкурувати з приватним сектором і громадянським суспільством, які здатні запропонувати вищу ціну за інформаційні послуги (бізнес) і творчий потенціал (громадянське суспільство).

Як зазначав відомий фахівець у галузі інформаційної безпеки А.Грамші, державні установи є лише периметром оборони суспільства від інформаційної інтервенції ззовні. Ефективна "позиційна" оборона можлива лише у разі, якщо у суспільстві існує розвинена власна інформаційна галузь: існують власні інформаційні, аналітичні, культурні, інші творчі продукти, які успішно конкурують із зовнішніми [12]. Таким чином, завданням держави стає сприяння всебічному розвиткові приватних і громадських виробників інформаційних, аналітичних, культурних продуктів. Аби напрямок цього розвитку не розходився з національними інтересами, держава має чітко встановити підстави, на яких певну інформацію не буде допущено до обігу (наприклад, встановлена судом наявність у матеріалах ЗМІ прямих закликів до повалення державного ладу, розпалювання міжнаціональної, релігійної тощо ворожнечі, поширення явно неправдивої інформації). Уся інша інформація, будь-які точки зору повинні мати можливості виходу на "ринок ідей", де їх якість перевірятиметься найприскіпливішим суддею - споживачем.

Держава може включитися в цей процес, підтримуючи видавничу і трансляційну справи фінансово (відмовившись, наприклад, від оподаткування створеної в цих сферах доданої вартості), а також, відповідно до загальнонаціональних освітніх та культурних програм (їх наявність, до речі, також є обов'язковою передумовою ефективної дії держави на інформаційному ринку і "ринку ідей"), оголошення конкурсів на створення інформаційного, аналітичного та творчого продукту, у тому числі освітнього і просвітнього. На основі відповідних національних програм, держава може надавати режим сприяння на ринку тому продукту, який відповідає цілям цих програм: надавати йому час на державних ЗМІ (місце на шпальті чи Інтернет-сторінці), поширювати відомості про нього, брати участь у рекламних кампаніях щодо його підтримки.

Держава також може забезпечувати свою присутність у інформаційному просторі, постійно і докладно інформуючи громадськість і ЗМІ про свою діяльність, а не приховуючи відповідну інформацію. Наприклад, у США 60% усієї інформації про діяльність держави надходить від уряду, що сприяє поширенню позитивного ставлення до державних органів [13].

Слід, однак, пам'ятати про те, що заходи безпеки, у тому числі інформаційної - це засоби забезпечення інтересів суспільства, а не самоціль. Відповідно, їх здійснення не повинно перешкоджати здійсненню громадянами права на вільний доступ до інформації, що не становить державної, військової, комерційної чи медичної таємниці. Зокрема, вільний доступ до несекретної інформації органів влади є дієвим способом громадського контролю, що дозволяє робити дії влади чутливими до потреб громадян [14]. Перелік відомостей, що належать до категорій таємниці, мусить бути вичерпно встановлений у законі "Про інформацію".

До того ж, слід зважати на небезпеку "тоталітарного інформаційного суспільства", яка походить від можливості контролю за операціями в електронних мережах, банках, впливу на засоби масової інформації тощо. Держава має не допускати монополізації ЗМІ, електронних мереж, провайдерів послуг зв'язку, а також законодавчо захищати банківську і комерційну таємницю.

Активна позиція держави у "позитивному впливі" на інформаційний ринок дозволить ефективно донести до аудиторії її позицію, і разом з тим не пригнічуватиме можливостей національних виробників інформаційного, аналітичного і творчого продукту в їх змаганні з колегами з інших країн.

Досвід України: невдалі спроби самозахисту

Нарікань на стан інформаційного простору України вистачає. Єдиного українського знакового простору по суті ще не сформовано, "точки відліку" для оцінки власного стану і навколишнього світу, важливість яких поділяло б усе суспільство, не віднайдено. Україна є фактично беззахисною перед зовнішнім інформаційним впливом - від російських програм (у яких нерідкі антиукраїнські випади) до американських бойовиків (що пропагують стереотипи культури, яка є результатом іншої історії, інших підходів до життя) і латиноамериканських серіалів (сумнівна художня якість яких давно є притчею во язицех).

Проблема полягає не в тому, що інші країни здійснюють на Україну інформаційний вплив - у глобалізованому інформаційному суспільстві це невідворотно. Проблема полягає в тому, що Україна не може протиставити такому впливу власного якісного продукту, якому наші громадяни віддали б перевагу перед іноземним (подібно до того, як українські ласощі витіснили "Марс" і "райську насолоду "Баунті"").

Така невтішна ситуація пояснюється низкою причин. Причому причин саме внутрішньоукраїнських: від радянської історії нас відділяє майже десять років, і відтак вплив "пам'яті старих часів" стає дедалі меншим.

По-перше, українською державою було практично провалено завдання сформулювати чітко виражену соціальну мету, яка мала б замінити ідею "побудови комунізму" і пов'язану з нею систему цінностей. Така мета не мала бути утопічною чи навіть конкретно сформульованою - варто було віднайти лише привабливу тему для суспільства, що прямує у майбутнє, запозичивши найкраще з минулого. Однак пошук такої теми у виконанні чиновників, вихованих у радянські часи, звівся до антинаукових і протиприродніх пошуків "наукового націоналізму" або, навпаки, "гордості за досягнення української влади на шляху реформ" [15]. Не дивно, що такі сурогати були відторгнуті суспільством.

А за відсутності "точок відліку", ціннісних орієнтирів, багато членів суспільства (і зокрема молодь) намагаються віднайти їх у екстремальних групах ідентифікації - зокрема у тоталітарних релігійних сектах, різнорідних товариствах, кримінальному середовищі [16].