Реферат: Українські обереги, традиції і сучасність

«Наш оберег ішов з землі,
Коли нас скіфами ще звали.
І талісман той берегли,
І щастя в доленьці шукали.
Або коли була війна,
І ворог йшов на схил Дніпровий,
Чи то котилася чума,
Чи хтось був дуже тяжко хворий...» [1]
О. Онищенко

Іще для наших прабабусь і бабусь хрест, молитва, великодня крашанка, як і рушник, паляниця, вогонь у печі, обручка, пучечок певного зілля, пов'язаного навхрест, а також слова «добрий день!», «з Богом!», «бувайте здорові!», як і «не убий», «не украдь»,— були не просто предметами і словами, а знаками добра і сили, заступниками від нещасть, були — оберегами.

У давнину людина відчувала тісніші зв'язки з силами природи і вже за часів палеоліту (10—5 тис. до н. е.) диференціювала їх на добрі та злі, причому добрі були оберегами від злих. Але їх треба було періодично задобрювати, звертатись до них з магічними заклинаннями, приносити їм жертви.

Проте людина відчувала потребу ще і в матеріалізованих захисниках — оберегах. Найдавніший зразок оберега — жіноче божество, яке було поширеним практично у всіх народів. З ним пов'язана і етимологія слова «оберег», яку свого часу дослідив академік Б. Рибаков [2]. Походить воно від слова «берегиня», що рівнозначне грецькому «земля» (давньоруська транскрипція — «берние», тобто земля, глина), богиня землі, її берегуша, охоронниця. Берегиня — мати всього живого, первісне божество-захисник людини, богиня родючості, природи та добра. З часом Берегиня стала охоронницею дому, її скульптурки знаходились у хатах, зображення-амулети носили на шиї.

Образ Берегині дійшов до нас у вишивці: на обрядових рушниках, у жіночому одязі бачимо стилізовану жіночу постать, найчастіше — з піднятими руками (знак захисту), іноді з прибогами — конями по обидва боки (іл. 1). Нерідко Берегиню підміняла ідеограма — ромб з гачками — землеробський символ родючості, магічний оберігальний знак (українська плахта — своєрідне «перепитування» цього мотиву).

З Х ст., тобто з часу прийняття християнства, символічний смисл Берегині (Венери, Рожаниці) було перекладено на образ Богородиці. В ньому людина вшановувала саму природу, життя, подвиг материнства. У свідомості людей Давньої Русі Богородиця сприймалась як всемогутня заступниця людства перед Богом. Підтвердження цьому знаходимо в історії. Так, під час походу азіатського полководця Тімура на Русь в 1395 році вважалось, що Москва була «врятована» заступництвом Всевишнього завдяки іконі Владимирської Богоматері (письма початку XII ст.), яку встигли перенести з Владимира до Москви і яка ніби відвернула похід Тімура на Москву. З того часу русини почали шанувати ікону Божої Матері як заступницю, як оберег, складали про неї легенди, на її честь були закладені монастир та церква. Не менш цікава історична подія відтворена на одному з клейм ікони «Битва новгородців із суздальцями» (письма 2-ї половини XV ст.), на якому зображено фортечну стіну, де виставлено ікону із зображенням Богоматері. На неї дощем летять ворожі стріли, вона — перша мішень ворожої раті і — захисниця міста.

Ікони із зображенням Богоматері брали з собою в похід, ними благословляли воїнів, що йшли на смертний бій із загарбниками. Такі ікони часто вважаються покровительками міст.

Окрім образу Берегині, до українських орнаментів увійшли й інші тотемічні знаки часів язичництва. Загалом орнаменту на одязі приписувалась магічна сила «не впустити» хворобу в тіло. Дешифруючи різні орнаменти, національний одяг, Б. Рибаков дійшов висновку, що жіночий одяг в цілому являв собою своєрідну модель всесвіту. Так, головний убір ототожнювався з ідеєю неба. Навіть назви його були «пташині» — кокошник (кокошь — півень), кика, кичка (качка), сорока. На ньому зображались птахи, солярний знак. Ідею світобудови продовжувала вишивка, що розташовувалась біля шиї, рук, ніг, тобто на комірі, кінцях рукава, подоли (з метою охорони прорізів-отворів), а також на верхній частині рукава, в місцях біцепса — як знак охотюни працездатності. Мотиви орнаменту на подолі жіночого вбрання — це ідеограми землі, пророслого зерна, води. У вишивку верхньої частини одягу додаються рослинні мотиви, що символізують ідею родючості. Плетений жіночий пояс оздоблювався на кінцях головами ящірок — символами підземно-підводного царства.

Численні прикраси, елементи одягу також мусили «підсилювати» захисну функцію одягу щодо зла та хвороб. Так, до головного убору кріпились рясна. Заткані бісером, вони символізували дощ, а кульки з пташиного пір'ячка на стрічках — повітря. На рясна чіплялись колти, округла форма яких походить від форми «овиду» — частини земного простору, що повинно було нагадувати про земну твердь. На колтах зображались птахи, русалки, грифони, древо життя (іл. 3). За допомогою ланцюжків, ремінців, стрічок до головного убору кріпились іще заушниці, тобто наскронні кільця, на яких зображались богиня з прибогами або пара коней (іл. 3). Гривне начиння у вигляді самої гривни (до речі, її носили і чоловіки), намиста, мониста, діадеми, різних символічних прикрас для коміра повинно було охороняти найменш захищену частину тіла — шию. Персні несли в собі ідею макросвіту (замкнене коло), що, за віруваннями древніх слов'ян, захищало мікросвіт дівчини (як обручка — мікросвіт заміжньої жінки). На срібних браслетах-наручах, що охоплювали широкі рукава весільного вбрання нареченої, витискали зображення паростка древа життя — крину та двох сиринів (птаходів) по обидва його боки. В цьому мотиві персоніфікувалась ідея зародження нового життя. На сторожі спокійного проростання майбутнього життя «несли варту» фантастичні грифони (крилаті леви з орлиними головами), симаргли (крилаті пси) та барси.

Мотиви орнаменту, що мали оберігальні властивості, бачимо не тільки в старовинному одязі, а й в оздобленні побутових речей, кінської збруї, військової зброї (іл. 4). Звернімо увагу на важливий момент: практично всі народи наділяли захисною властивістю не стільки окремі елементи орнаменту, скільки орнаментальний комплекс в цілому. За народною естетикою вважалось, що красиве, гармонійне оздоблення привертає, причаровує щастя, обіцяє захист, допомагає в житті. Народний орнамент — це гімн усьому сущому на землі, це величальна красі та Добру.

Цікаво простежити взаємозв'язок між апотропеїчним наповненням одягу (як магічної оболонки людини) і знаряддями праці, що були причетні до його виготовлення. Ткацтво — один з найдавніших технологічних процесів — було відоме ще людині епохи енеоліту (бл. 8 тис. років до н. е.) і вважалось найпочеснішим видом жіночого рукомесла, бо життєво важливими були його результати: одяг, сіті для вилову риби, звірів, різноманітне домашнє начиння (ковдри, рушники, скатертини) та речі ритуально-обрядового призначення. Ось чому з повагою ставились до всього інструментарію по виготовленню нитки — основи майбутнього полотна: до чесала, прядки, тріпала, ткацького верстата, веретена, мотовила, пряслиця. У багатьох народів існують міфи про божественне походження певного ремесла. У східних слов'ян божеством-деміургом прядіння вважалась Мокош. Вона пряла нитку життя, тобто саму долю, життєвий шлях. Прядка у слов'ян вважалась найціннішим весільним подарунком нареченій від молодого. Інколи на її виготовлення йому доводилось рубати ціле дерево. Та найважливішим було її декоративне оздоблення знаками-оберегами. Із до-монгольських часів до нас дійшли тільки пряслиця — єдиний не дерев'яний елемент, а з шиферного каменю чи випаленої глини (пряслице — це невеличке грузило округлої форми, яке вдягається на нижній кінець веретена для надання йому обертальної сили). Вони оздоблювались сакральними символами (хрест, коло, солярний знак, ромби), які бачимо і в розписах на дерев'яних основах прядок пізнішого часу (іл. 3), а також стилізованими зображеннями — знаками коней, биків, птахів. Пряслиця-амулети у вигляді намиста на грудях чи стегні виконували функцію оберега для померлої жінки. В обертальній же властивості веретена вбачали магічну силу світобудови. «Закрутилось, завертілось, і викрутились небо і земля» [3]. Прядка як символ жіночого єства передавалась у спадок, шанувалась як добра помічниця, як оберег домашнього добробуту.

С. Плачинда в історичному романі «Київські фрески» [4] наводить поетичні перекази про те, що воїни-роси, йдучи на ворога, приймали від своєї неньки материн оберег у вигляді трикутної платівки із зображенням Берегині та дівочий від нареченої — у вигляді круглої платівки із зображенням Лади — Богині весни, дружини Бога шлюбу.

Оберег на шиї, біля серця або на поясі був дуже поширеним. Контакт із тілом, а відтак постійне нагадування про себе, мали неабиякий психологічний ефект: це заспокоювало, надавало сили, впевненості, а при віддаленні від домівки — ще й зігрівало спогадами про батьківщину, про рідних. Наведемо кілька зразків оберегів цього типу.

Ще за епохи палеоліту людина носила на шиї підвішені на мотузці ікла маралів, хижих звірів, кістки мамонтів, камінчики (як частки чогось великого, тобто сили — хижака, скелі), які повинні були відлякувати злих духів. Пізніше, за доби культу язичницького бога-громовержця Перуна, за обереги правили мініатюрні амулети-сокирки (знак Перуна) та інші «шумні» предмети — металеві ключі, бубонці, брязкальця, ножі, ланцюжки, що кріпились на поясі чи на плечі. Підвіски-лунниці в намисті охороняли жінку від наврочення. Гуцули ще донедавна практикували після обряду першої купелі прив'язувати на праву ручку немовляти мішечок з часником і шматочком глини з печі — як надійний оберег від дитячих хвороб.

Дуже популярний різновид нашийного оберега на Русі XI—XVII ст.— змійовик. Це двосторонній медальйон круглої або овальної форми з бронзи, срібла, золота або каміння з вушком для протягування мотузки. На аверсі його зображався християнський сюжет (Богородиця, архангел Михаїл, Борис та Гліб, Федір Стратілат, цілителі Козьма та Доміан, Хрещення, Розп'яття та ін.), а на реверсі, що торкався тіла людини,— «змійовий» сюжет — голова Горгони Медузи із зміями, а по периметру — напис: цитата з трисвятої пісні во славу Саваофа або інші магічні заклинання. Віра в дієвість змійовиків була настільки велика, що давньоруські лікарі роздавали їх хворим.