Реферат: Фольклорний і літературний образ народного героя Олекси Довбуша

Загалом же образ Алексія Добоша в повісті М.Устияновича “Страстний четвер”, маючи фольклорно-історичну основу, не лише відображає окрему особу, а типізує народний характер у цілому. Він став легендою, мірилом правди, добра й гуманності, терпіння й витримки. Він і досі “живе” серед народу.

Духовне життя Галицької Русі у другій половині XIX століття почало пробуджуватись і розвиватись завдяки великим соціальним змінам, що відбулися в країні. Було скасовано панщину. Галицька інтелігенція створила першу політичну організацію для оборони прав народу, під назвою “Головна Руська Рада”, почав виходити перший український часопис “Зоря Галицька”. Цей час називали “весною народів”.

Саме тому закономірною була поява в західноукраїнській літературі поеми Миколи Лисикевича “Спевак з Полесья” (1861 р.). У цьому творі знайшов відображення тогочасний дух Галицької Русі, що прагнув до “самосвідомості та самоутвердження”.

Автор поставив перед собою благородну мету - змалювати ліричний образ Співця, який пробуджується від тривалого сну, настроює на урочистий лад свій “торбань” і проходить усю землю від Дністра до Сяну, співає думи, розкриваючи в них славне минуле своєї країни. У поемі ми зустрічаємо образ Олекси Довбуша. Славний ватажок опришків змальований в останні години свого життя.

Письменник проявив себе справжнім майстром художнього паралелізму. Природа, відчуваючи нещастя, починає грізно гомоніти, ніби обурюючись майбутньому скоєному злочину. Ця сцена дуже подібна до пророцтва біди зловісними явищами природи у “Слові о полку Ігоревім” перед виступом князя Ігоря в похід. Як за Ігорем Святославовичем, пораненим у бою, тужить природа, так за вмираючим Довбушем “гори й ліси в жалобі”, “трава унывае”.

У цьому творі можна побачити паралель між доблесним ватажком опришків О.Довбушем і Новгород-Сіверським князем Ігорем Святославовичем. Обидва вони - і Довбуш, і князь Ігор - герої, захисники рідного краю, народні улюбленці. Мабуть, автор провів паралель з метою підкреслити ту роль, яку відігравав О.Довбуш на Галичині у І половині ХVІІІ століття.

У поемі розповідається, що смерть ватажка настала від срібної кулі. Хто її пустив в серце Олекси, автор нам не говорить, але, очевидно, він має на думці Стефана Дзвінчука. Але чому це було зроблено за допомогою саме срібної кулі? Відповідь можна знайти в легендах, переказах, співанках-хроніках.

На фольклорній основі побудований і заповіт Довбуша та його поховання. Даний епізод - це переспів закінчення історичної пісні “Ой попід гай зелененький”.

М.Лисикевич у невеликій частині, присвяченій Довбушу, зумів майстерно розкрити характер головного героя. Це мужня і грізна людина, бо навіть гори, де він жив, чорніють і пострах на “окресність сіють”, але грізна вона для ворогів, а для простих людей Олекса Довбуш - “славний”. Це єдиний епітет якнайкраще характеризує ватажка опришків, вказує на ставлення до нього народних мас.

Підле вбивство подається письменником як ганебний і злочинний акт. Отож, автор на боці хороброго ватажка, його мрій та устремлінь.

Хоч образ Олекси змальований досить скупо, декількома мазками - тропами, але вони дають нам змогу виразно уявити собі ватажка опришків, глибоко зрозуміти значення його діяльності для тогочасного суспільства Галичини. Правда, твір написано дещо неусталеним правописом, у деяких епізодах відсутня композиційна стрункість, відчувається надмірне вживання старослов’янізмів, що дещо утруднює сприйняття зразка. І все-таки поема М.Лисикевича “Спевак з Полесья” - одна з перших ластівок поетичної Довбушіани на західноукраїнських землях, твір великого громадянського звучання.

Серед українських письменників-класиків минулого століття почесне місце займає Ю.Федькович - продовжувач демократичної спадщини Т.Шевченка. Однією з центральних тем його творчості є возвеличення визвольної боротьби трудящих, поетизація їх ватажків. Так у письменника визріло пристрасне бажання увіковічити образ “підгірського мстителя”.

Про Олексу - відважного лицаря - Ю.Федькович написав баладу “Довбуш”, поезії “Дзвінка”, “Убогий леґінь”, драму “Довбуш” тощо.

У баладі “Довбуш” ми бачимо тісне переплетення різних тематичних ліній: соціальна боротьба, роль особи в історії, віра в краще життя і фатальне кохання. Для повнішого втілення такого складного творчого задуму поет вдається до поєднання баладного, пісенно-ліричного й навіть легендарного зображення.

В основу балади покладено відому історичну пісню “Ой попід гай зелененький”. Твір Ю.Федьковича починається своєрідним зачином, характерним для українського героїчного епосу, в якому чітко й лаконічно оцінюється зображуване, називається конкретне прізвище особи, про яку йтиме мова (“наш Довбуш”). Основна частина та епілог - це своєрідний переспів пісні “Ой попід гай зелененький”. Письменник досить скупо розкриває образ капітана. Він його ідеалізує. Ватажок має надзвичайний постріл. Інша художня деталь сприяє романтизації образу славного месника (“Грим! А збуїв тисяч двісті на ногах вже повставали”). У баладі відсутня детальна портретна характеристика героя. Вона створюється окремими надзвичайно яскравими мазками. Художню палітру поет запозичив з календарно-обрядової пісенності. Величальний портрет Олекси у творі переданий опосередковано - через враження інших, зачарованих його вродою, поставою, силою. Від одного лише погляду печеніжинця “стинуть ляхи”, за славним капітаном “гинуть усі дівчата й молодиці”. У дусі гуцульського фольклору письменник передає палку любов Довбуша до Дзвінки, а відтак і його смерть.
Вірш “Сонні мари” побудований на спогадах про славного “підгірського мстителя”. Епізодично змальовано народного ватажка в поезіях “Сам”, “Доля”, “Убогий леґінь”.

Поезії Буковинського солов’я “Довбуш” та “Дзвінка” носять романтично-фантастичний характер, зумовлений тим, що система образів і засоби художнього відтворення в них цілком почерпнуті з опришківського фольклору.
Багато років мріяв письменник створити драматургічний образ відважного народного месника. Нарешті він написав першу в українській літературі віршовану трагедію на історичну тему “Довбуш”.

Перша редакція драми не була завершена. Два її акти автор опублікував у журналі “Правда” у 1869 р. Під назвою твору зазначалося: “Дивоглядія в п’ятьох зводах”. Тут драматург відсуває на задній план соціальне єство народного месника, романтизуючи героя та його оточення.

У першій редакції діють герої, які в наступних або зовсім зникають, або будуть висвітлені досить скупо. Одним з головних персонажів твору є Василь Довбуш - батько майбутнього ватажка опришків. Це багатий одружений гуцул. Він врятовує з пожежі княгиню, закохується в неї, і вона народжує сина Олексу.

Далі, з розгортанням сюжетної лінії, майбутній ватажок опришків постає лише декілька разів. Автор показує його як дуже вродливого молодого легеня (“пишного”, в якого “неначе місяць на лиці”). У першому варіанті не дано широких описів воєнних баталій, і образ Олекси є швидше епізодичний, майже не розкривається. Письменник відходить від історичних відомостей у змалюванні походження героя. Весь твір насичений фантастичними подіями, запозиченими з легенд, переказів, що дещо видозмінює його специфіку як зразка соціально-психологічного. Драматург у лірично-філософських роздумах ставить проблеми кохання, життя і смерті, відповідальності за доручену справу та нехтування нею, зв’язок між особистістю і світом. У цій редакції є й свій позитивний бік - “зблиски метафоричної образності, проникливі узагальнення й афористичні вислови, обгрунтування філософської позиції активно-евдемоністичного вживання життя” (Б, 198).

Друга українська редакція Ю.Федьковича є ніби продовженням першої. Письменник робить головним героєм Олексу, хоч подає його більше в інтимно-побутовому, ніж героїко-фантастичному аспекті. Ватажок змальований гордим, сильним, завзятим. Проте проблема “люби” є досить вагомою; яка й привела його до смерті. Тут багато штучних, надуманих ситуацій, що певною мірою знижують художню цінність твору. Драматург був не в захопленні від другої редакції, доопрацював її утретє, назвавши “Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест”.

В основу драми автор кладе дві сюжетні лінії: соціальна боротьба опришків на чолі з Олексою Довбушем проти польського панування і особиста - складна любовна інтрига між любаскою Дзвінкою і славним гуцульським ватажком.

П’єса побудована так, що любовний конфлікт дещо домінує над іншими. Письменник використовує містичні предмети, романтизовані явища природи. Така композиція дає змогу ширше розкрити соціальне зло, підкреслити риси Довбуша як борця проти поневолення.

Ватажок змальовується в трагедії інколи як легковажний, веселий, гарячий, задирливий ловелас. Цензура вилучила третю сцену, в якій Довбуш висловлював народні сподівання про волю, через те образ головного героя вийшов позбавлений соціально-класових рис.

На нашу думку, основна причина загалом невисокої оцінки драми Ю.Федьковича “Довбуш” полягає у майже одностайному прагненні дослідників “підтягнути” її до реалізму, тоді як за типом осмислення матеріалу й способом художнього втілення вона є романтичною.

Центральною постаттю третьої редакції є Олекса Довбуш, образ якого драматург виписав з великою майстерністю. Це майже сформований характер. Письменник яскраво показав велич його натури, благородство високих людських ідеалів. У п’єсі вимальовується доля людини своєї епохи: жорстка, гірка й трагічна. Олекса свідомо обирає важкий і тернистий шлях трибуна-борця. За це його люблять і шанують люди.