Реферат: Фольклорний і літературний образ народного героя Олекси Довбуша
Народження печеніжинця народ наділив фантастичними рисами: як тільки з’явився на цьому світі Олекса, то “сто зірок йому над головою хрестом стали, ясна зоря над застайкою зійшла, затихло звіря в лісі, птиці в ізворі,... і у самого царя випала чаша з рук” (ЛВ, 86).
Цей сюжет дуже нагадує біблійні мотиви народження Ісуса Христа, який переплітається з уявленням народу щодо появи на світ нового життя. З’явився Ісус Христос на землі - зірка нова зійшла на небосхилі, з’являється Довбуш - “сто зірок” (ЛВ, 86) зійшло; Христос народжується в овечих яслах, Олекса - на “свинських коритах” у сім’ї вівчаря (ОА, 19).
Народні легенди підкреслюють, що боротьба Довбуша за життя почалася ще в череві матері, звідки його “випороли барткою” (ЛВ, 86). Отже, перше Олексине випробування, його перше протистояння зі злом, зі смертю він витримав.
Довбуш у дитинстві не був наділений якоюсь особливою фізичною силою. Він до трьох (семи) (ЛВ, 109) років не міг ходити й говорити, а після трьох літ пересадив через вориння панське теля, і переляканий батько відправив його на власний хліб (ОА, 7). Це пояснюється, з одного боку, прагненням безіменного автора заінтригувати увагу читача чи слухача, викликати в нього зацікавленість особою героя, а, з іншого боку, як уважає відомий український письменник-фольклорист Степан Пушик, ймовірно, що Олекса Довбуш справді міг хворіти в дитинстві й коли випасав вівці на полонині, недалеко від нього могла вдарити блискавка. Це дуже вплинуло на хлопця: він одужав і став сильним. Взагалі, такий мотив попередньої недооцінки й навіть опорочення типовий для багатьох народних героїв (згадаймо хоча б російські народні казки та билини про Іллю Муромця, словацькі легенди про Яношіка).
Історичні джерела нам не залишили жодних свідчень, як ріс хлопець, як став парубком, чим займався, окрім господарства. Легенди ж залучають Олексу до пастухування, до ковальського ремесла (СВО, 28).
Ставши найсильнішим, безсмертним, невразливим, печеніжинець вирішив податися в месники. Народні легенди, перекази по-різному пояснюють мотиви вступу Довбуша в опришки, але соціальні чинники всюди залишаються однаковими (помста за брата, панська несправедливість, жорстокість - СВО,73; ОА, 61; ЛВ, 167).
Вагоме місце серед легенд і переказів займають твори про класову боротьбу, очолювану Олексою, у яких особливо рельєфно проявляються риси характеру героя. Народні месники відбирали в гнобителів майно, худобу, гроші, роздавали все те найбіднішим. Так вони домагалися своєї селянської правди. Саме цим і пояснюється велика кількість епічних зразків про боротьбу опришків з багатіями. У більшості переказів про Довбуша - це невеликі художні замальовки, які зображають окремі епізоди класової боротьби. Вони тісно пов’язані з реальним життям, і розвиток дії в них пов’язаний з певним конкретним місцем, якоюсь географічною назвою чи особою (“Помста Дідушкові” (СВО, 167), “Як Олекса Довбуш добув касу в Солотвині” (СВО, 156), “Кочуба - Довбушева гора” (СВО, 172)).
Специфіка цих зразків полягає в тому, що Довбуш сам безпосередньо організовує й очолює бойові операції, завжди з’являється в найнебезпечніших місцях і перемагає (СВО, 90-195).
Легенди та перекази при змалюванні образу Довбуша часто вдаються до гіперболізації. І славетний герой Карпат нагадує героїв билин, дум, казок. Він легко вириває з коренем столітнього дуба і піднімає його над головою; приносить на гору дерево, яке не могли везти дві пари волів. Месник звалює на спину велику скелю й несе на вершину гори, залишає там, вирубавши своє ім’я. Олекса виступає проти багатотисячного ворожого війська і здобуває перемогу. Його ловлять угорці, варять у великому мідному котлі, а він собі спокійно грає на сопілці і сміється. Сопілка, на якій грає лицар, завдовжки в три людські зрости. Довбуша не вражають ворожі кулі: вони відскакують від нього, як від заліза, а герой ловить їх, кидає назад у панів, - і глитаї падають мертві. А то Олекса відбивається від куль зеленою гілкою - немов бджіл відганяє. Подібні мотиви наявні в російських билинах про Іллю Муромця, фольклорних творах про Степана Разіна, українських фантастично-пригодницьких казках, легендах, думах про Кирила Кожум’яку, Котигорошка.
У народних легендах та переказах ми не зустрічаємо докладного опису героя, але перед нами постають найвиразніші риси, завдяки яким можна уявити собі цей образ. І портрет Довбуша подається як оціночно-загальний, що саме і є типовим явищем для легенд.
Характерною ознакою народних легенд і переказів про Довбуша є те, що в них найбільше акцентуються дві основні ознаки відважного лицаря - фізична сила і допомога бідним. Народ це робить досить делікатно: ці дві ознаки не конкретизуються, не індивідуалізуються, а типізуються. Таким чином, герой певною мірою виходить ідеалізованим. Особливо це помітно при поданні портретної характеристики Олекси: на Довбушеві “уберінь ... лискає, бардочка самим сріблом мече та так сяє, блищить” (СВО, 136); печеніжинець “у білій сорочці” (СВО, 137), має червоні холошні, червоні онучі, постолні, кептар, широкий ремінь, гуцульський капелюх із китицями, байбарак (СВО, 137). Як засвідчує фольклорист П.Богатирьов, такої детальної портретної характеристики, тим більше опису вбрання, як у Довбуша, немає ні в одному збійницько-гайдуцькому циклі - (Сов. этнография. - 1941. - №5. - С. 73).
Досить детально змальовуються в легендах та переказах побратими Олекси - Іван Бойчук, Василь Баюрак, Павло Орфенюк - історичні постаті та вигадані, домислені опришки - Іван Садгірський, Іван Сандогірський, Іван Салагірський, Іван Рахівський, Павло Сарафинець (СВО, 285). Історичні документи цих імен не зафіксували.
У висновках констатується, що героїчний фольклор XVIII - XX ст. про Довбуша залишив глибокий слід у серцях народу. Це неоране поле в дослідженні історії України, у засвоєнні духовних набутків нації.
Вперше до образу народного звитяжця в українській літературі XIX століття звернулися діячі прогресивного літературного угруповання “Руська трійця”, які у своєму фольклорно-літературному альманасі “Русалка Дністровая” опублікували історичну пісню “Гей попід гай зелененький”. У рукописах І.Вагилевича залишилися “Пісні з життя опришків”, “Дещо про опришків Карпатських гір”, “Добощук”, “Смерть Добощука”. Я.Головацький теж цікавився цією темою. М.Шашкевич був перший з українських письменників, хто змалював опришківський рух у художньому творі. У казці “Олена”, не вживаючи терміна “опришок”, письменник історично правдиво змалював боротьбу гуцулів проти соціального та національного гніту. М.Устиянович у 1853 році видрукував повість “Страстний четвер”, в основу якої покладені реальні події та фольклорний матеріал. Це перший в українській літературі твір про відважного ватажка опришків Олексу Довбуша. Письменник у своїй історико-соціальній повісті утверджує ранньоромантичну художню концепцію буття, згідно з якою народно-побутове життя незвичайне, непізнане, непередбачуване, багате на несподіванки, незвичайні людські долі, на щасливий випадок. У “Страстному четверзі” простежуються ознаки детективно-психологічного жанру. Автор робить спробу відтворити внутрішній світ опришка Добоша (Довбуша), охопленого великою пристрастю й роздвоєністю обов’язку й кохання.
Українська романтична проза розпочалась із фольклорних модифікацій та олітературення усної народної словесності. Деякі сцени, епізоди, навіть сюжети своїх історичних творів М.Устиянович теж часто будував на основі фольклорних матеріалів. “Страстний четвер” - це літературно опрацьовані народно-історичні перекази про Олексу Довбуша (Алексія Добоша). Слід відзначити, що історична сюжетна лінія повісті подекуди недостатньо випрозорена й доведена до логічного завершення. Унаслідок твір перетворюється в розповідь про один частковий епізод історичного конфлікту - боротьби опришків за соціальне визволення під керівництвом Добоша й історію його кохання до Зіні. Українська романтична проза того часу опрацьовувала проблему антикріпосницької боротьби, стихійного протесту проти поміщицького гніту, народної помсти й розбійництва. Однак М.Устиянович не ставить собі за мету фактичну достовірність. Він майже ігнорує принцип історизму. Для нього як письменника-романтика головне - передати поетику народної помсти, соціальний протест опришків. Він у творі “Страстний четвер (Повість верховинська з місцевих поговірок)” шляхом пригодницької розповіді справедливо вбачає соціальні причини опришківства у посиленні експлуатації народних мас. Однак письменник, хоч і поетизує опришків у дусі фольклорних традицій, все ж віддає данину й офіційній думці - осуджує їх як “розбійників”.
Одним із головних персонажів повісті виступає історична особа - легендарний Алексій Добош (Олекса Довбуш). Він - борець за соціальну справедливість. Народ вважає його месником. Та повість не дає підстав для подібної інтерпретації. Майже жодного акту помсти в ній не зображено. М.Устиянович акцентує увагу не на стихійному, а на несвідомому характері опришківства під керівництвом Добоша. Письменник, ідучи за народнопісенною поетизацією ватажка, постійно підкреслює ідеальність образу опришківського отамана. Він не багатий, хоча й не бідніший за інших, але відмовляється від сімейної ідилії й стає на шлях самовідданої боротьби за народні інтереси. Для письменника головне - художньо змалювати, виразити особистість народного лицаря, яка вразила його морально-психологічною суперечливістю й стоїцизмом. Автор мав намір здивувати читача незвичайною людською постаттю. З цим пов’язане утрируване (в романтичному дусі) зображення Добоша.
У повісті постать отамана розкривається поступово, стосовно до розгортання подій: епізод за епізодом автор вводить читача у внутрішній світ свого героя, розкриває його складну, багатогранну натуру, що постає у словах, діях і вчинках - з усіма чеснотами й вадами, слабими й сильними сторонами характеру. На початку твору письменник подає портретну характеристику героя як молодця, сповненого сили й енергії - “ядрений, легкий, кмітливий, гарно одягнений" (Б, 143). М.Устиянович дає як пряму, так і опосередковану характеристику Добоша. Прозаїк розкриває соціальні причини опришківства, що стали причиною появи серед “чорних хлопців” Алексія. Для характеристики образу ватажка автор уміло використовує портретну, речову деталь, інтер’єр, а також слухові та зорові деталі. Багата у творі й мовна палітра, переважно почерпнута з усної народної поезії.
М.Устиянович, вимальовуючи колоритний образ ватажка опришків, намагався показати читачеві не ідеалізованого героя, а, перш за все, звичайну людину, яка відчувала біль народу, тугу, кохання. Останнє наповнювало груди легеня, робило його ще більш величним і щирим, і заради коханої він здатен був на незвичайне - назавжди залишити опришків і в Угорщині зажити з Зінею заможно й щасливо. Однак у ватажка і закоханого легеня йде внутрішня боротьба між обов’язком і бажанням. І коли цей вибір набрав небезпечної гостроти, коли всі умови незалежно від нього переважували терези в бік громадського й людського обов’язку, а Зіня все одно була разом з ним, Алексію нічого не залишалося, як примиритися з долею, обраною для нього “звише”.