Реферат: Предмет трудового права

Не поширюється трудове законодавство на проходження служби військовослужбовцями, їхні трудові відносини регу­люються Статутами внутрішньої служби Збройних Сил України, стройовим статутом, статутом гарнізонної та вартової служби, Дисциплінарним статутом ЗС України. Ці акти затверджено Законом України від 24 березня 1999 p. (Відо­мості Верховної Ради України. — 1999. — №22—23. — Ст. 194-197).

Однак соціальні гарантії і відносно цих осіб повинні до­тримуватися. Норми Закону України "Про соціальний і пра­вовий захист військовослужбовців і членів їх сімей" від 20 грудня 1991 p. (зі змін. і доп.), що регламентують права військовослужбовців щодо проходження служби (ст. 8), служ­бового часу і часу відпочинку, відпустки (ст. 10), охорони здоров'я (ст. 11), соціальних гарантій прав членів сімей військовослужбовців (ст. 18) свідчать про те, що в основу їх покладені відповідні положення трудового законодавства. Треба вважати, що з переходом військової служби на кон­трактну систему, ця тенденція буде посилена.

Відносно працівників воєнізованої охорони слід вважа­ти, що їх трудові відносини повинні регулюватися трудовим законодавством, оскільки такі працівники укладають тру­довий договір з певним підприємством, установою, організа­цією. Особливості їх трудових відносин цілком узгоджують­ся із принципом диференціації трудового права. Для таких працівників при прийомі на роботу визначається трудова функція, її обсяг, оплата праці, місце роботи, режим роботи. Такі суттєві умови трудового договору не можуть бути змінені в односторонньому порядку роботодавцем і вимага­ють згоди працівника. Основною ознакою, що відрізняє пра­цю таких суб'єктів, є їхній правовий зв'язок із конкретним роботодавцем (організацією), а не з державою в цілому, як це має місце при виконанні військової служби.

Відносини щодо проходження служби в органах Мініс­терства внутрішніх справ України регулюються Законом України "Про міліцію", Положенням про проходження служ­би рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим відповідно до постанови Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 p. постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 p. №114, Дисциплінарним стату­том органів внутрішніх справ України, затвердженим Ука­зом Президії Верховної Ради УРСР від 29 липня 1991 р. На думку В. Воловика, який дослідив особливості правового ста­тусу військовослужбовців і співробітників органів внутрішніх справ, є підстави віднести суспільні відносини, пов'язані з застосуванням праці військовослужбовців, до предмета адмі­ністративного права, оскільки при цьому має місце високий ступінь їх особистої залежності по службі, і відповідні тру­дові відносини виникають між цими військовослужбовця­ми та державою в цілому, а не конкретною державною уста­новою, а суспільні відносини, пов'язані з застосуванням праці співробітників органів внутрішніх справ — до предмета тру­дового права, оскільки при цьому має місце невисокий ступінь їх особистої залежності по службі, а їх трудові відно­сини виникають між конкретним органом внутрішніх справ, а не з державою в цілому (Воловик В. Про галузеву на­лежність правовідносин, пов'язаних з застосуванням праці мілітаризованих державних службовців // Право України. - 1999. - №2. - С. 96-98).

Проте Верховний Суд України з цього питання має іншу думку. Так, при касаційному вирішенні справи X., котрий був звільнений з органів внутрішніх справ за п. 66 "е" Поло­ження про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України (за порушення дисципліни), судова колегія в цивільних справах вважала, що суд дійшов обгрунтованого висновку, що накази про звільнення X. є незаконними. Разом з тим касаційною ухва­лою було виключено із резолютивної частини рішення суду посилання на те, що X. має бути поновлений на попередній посаді начальника відділу Керченського міського управлін­ня ГУ МВС. Судова колегія мотивувала це рішення тим, що згідно з п. 21 Положення особи, які належать до складу органів внутрішніх справ України, зобов'язані проходити службу там, де це викликається інтересами служби й застережено в наказах прямих начальників. Тому визначення судом місця проходження служби особи, на яку поширюється дія названо­го Положення та Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, суперечить чинному законодавству (Вісник Верховного Суду України.-1998. -№4.-С. 19-20). Звер­тає на себе увагу те, що таке твердження судової колегії су­перечить постанові Пленуму Верховного Суду від 1 листопада 1996 p. №9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", де як раз вказані положення розгля­даються як такі, що не можуть застосовуватись, оскільки протирічать ст. 43 Конституції про заборону примусової праці. Слід зазначити, що у демократичній державі, якою є Україна, норми відомчих положень, що регулюють трудові відноси­ни співробітників органів внутрішніх справ, мають бути приведені у відповідність із міжнародними правовими стан­дартами. Не можна розглядати як однорідну службову діяльність військовослужбовців і осіб начальницького і ря­дового складу органів внутрішніх справ. Останні при вступі на посаду укладають трудовий договір і те, що така робота називається "службою" не змінює природи трудових відно­син названої категорії осіб, — вони є найманими працівни­ками з усіма витікаючими юридичними наслідками. Від них не можна вимагати виконання роботи, не обумовленої тру­довим договором при вступі на роботу, не можна примушу­вати працювати з перевищенням загальної норми робочого часу, встановленої в Україні. Як відомо, на практиці це має широке розповсюдження.

Як уже зазначалося, одним із основних принципів права Європейського Союзу є принцип юридичної ясності. Врахо­вуючи важливість для правозастосовчої практики юридич­ної ясності у галузевій приналежності норм, що регулюють трудові відносини названих вище категорій осіб, необхідним видається приділити цьому питанню достатню увагу і місце у новому Трудовому кодексі України. Тут має бути чітко визначена сфера дії трудового права, зокрема, для тих кате­горій працівників, щодо правового регулювання праці яких точаться наукові дискусії, в той час як трудові права люди­ни для них порушуються, і законодавча невизначеність є однією із причин такого становища. Ст. 7 КЗпП України має зазнати суттєвих змін у напрямку конкретизації усіх кате­горій працівників, трудові відносини котрих регулюватимуть­ся спеціальним законодавством, а також встановлення кри­теріїв, меж та обсягу диференціації, допустимої щодо кожної категорії.

Не можна обійти ще одного питання. Трудове право зорієнтоване на колективну працю. Трудова діяльність окре­мої особи — письменника, вченого, художника, що не пов'я­зана із застосуванням найманої праці та яка виконується влас­ними силами, на власний ризик, трудовим законодавством не регулюється. Якщо ж письменник або вчений працюють в трудовому колективі видавництва або наукової установи на основі трудового договору (контракту), то мають місце тру­дові відносини, засновані на найманій праці, і внаслідок цьо­го врегульовані трудовим правом.

Перейдемо тепер до питання про правове регулювання праці працюючих власників.

Професор B.I. Нікітінський, який ввів у науковий обіг термін "працюючі власники", доводив, що в предмет трудового права, крім відносин найманої праці, також входять трудові відносини співвласників, які не засновані на застосуванні найманої праці.

У КЗпП України збережений принцип автономного пра­вового регулювання умов праці працюючих власників. Згідно з ч. 2 ст. З КЗпП особливості праці членів кооперативів і їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, працівників підпри­ємств з іноземними інвестиціями визначаються законодав­ством і їх статутами. Тобто правовий режим праці працю­ючих власників може мати істотні відмінності від умов, перед­бачених трудовим законодавством. Ці особливості можуть поширюватися на регулювання робочого часу і часу відпо­чинку; умов визначення трудової функції, переходу на іншу роботу; підстав і порядку відсторонення від роботи; припи­нення членських відносин; дисциплінарної і матеріальної відповідальності. Однак є суттєве застереження. Гарантії відносно зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів для таких працівників повинні надаватися в по­рядку, передбаченому законодавством про працю.

Потрібно відмітити, що вказана модель не закріплена в законодавстві належним чином. Так, в ст. З не міститься ви­черпного переліку працюючих власників, зокрема, не врахо­вані члени інших колективних підприємств, господарських товариств. Щодо працюючих власників слід було б вжити узагальнюючий термін, що враховує всі види ринкової коопе­рації — праця членів "корпоративних організацій". Не пере­лічені всі категорії працівників, особливості праці яких вста­новлюються спеціальним законодавством (ст. 7 КЗпП). Є істотні протиріччя між ст. З і ст. 21 КЗпП. Передбачається, що всі ці недоліки будуть враховані при підготовці нового Тру­дового кодексу.

Більш чітко з питання про сферу дії законодавства про працю відносно працюючих власників висловився Пленум Верховного Суду України в п. 35 постанови №9 від 6 листо­пада 1992 р. "Про практику розгляду судами трудових спо­рів" (з доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вер­ховного Суду України від 25 травня 1998 p. №15 "Про вне­сения змін і доповнень в деякі постанови Пленуму Верхов­ного Суду України у цивільних справах"). Пленум роз'яснив, що при вирішенні трудових спорів членів коопе­ративів та їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств судам слід мати на увазі, що: