Реферат: Предмет трудового права

Трудове право займає одне з провідних місць серед галу­зей сучасного права України. Його значення визначається роллю праці в суспільстві. Кожній людині, котра реалізує закріплене в ст. 43 Конституції України право на працю, до­водиться стикатися з нормами трудового права.

Предмет трудового права відповідає на питання: які суспільні відносини регулюються цією галуззю права? Саме найменування трудового права свідчить про те, що зміст відно­син, що регулюються цією галуззю права, складає трудова діяльність людей. Однак не всі відносини, пов'язані з пра­цею, включаються в сферу дії трудового права, а ті відноси­ни, які входять в предмет — неоднорідні за своїм змістом, цільовим призначенням і суб'єктним складом.

Визначення предмета трудового права має особливе зна­чення, адже тільки визначивши коло суспільних відносин, які в цей час становлять предмет, можна окреслити сферу застосування трудового законодавства.

Система суспільних відносин, що становлять предмет тру­дового права, була глибоко досліджена в науці трудового права М.Г. Александровим, Л.Я. Гінцбургом, С.О. Івановим, Р.З. Лів-шицем, Ю.П. Орловським, А.Є. Пашерстником, 0.1. Процевським, А.Р. Мацюком, В.М. Скобєлкиним, М.П. Карпушиним та іншими вченими. Багато висновків цих вчених і сьогодні зберегли актуальність і наукову цінність. У той же час роз­виток нових соціально-економічних умов не міг не відбитися на трудових відносинах, з'явилися нові суспільні зв'язки, а старі організаційно-правові форми наповнилися новим со­ціальним змістом.

У сучасних умовах у систему суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, входять індивідуаль­ні відносини щодо застосування найманої праці й колек­тивні трудові відносини.

Основу (ядро) предмета трудового права складають індивідуальні відносини трудового найму. Приступаючи до обгрунтування цього висновку, необхідно брати до уваги наступні положення.

Україна здійснює перехід від адміністративно-планової економіки до ринкових відносин. У сфері застосування праці це відображається в функціонуванні різних форм власності — державної, комунальної, приватної, причому всі вони є рівнозначними. Такі підприємства як роботодавці мають од­накові загальні права й обов'язки стосовно працюючих на них працівників.

При становленні ринкових відносин трудові відносини стали значно різноманітнішими. З'явилися три відносно самостійні категорії працюючих: наймані працівники (за­лежна праця), працюючі власники (незалежна, самостійна праця) — члени кооперативів, колективних підприємств, гос­подарських товариств, селянських (фермерських) госпо­дарств; працівники, подібні до найманих (залежна праця з виконанням особливих функцій), - державні службовці, судді, прокурорсько-слідчі працівники, атестовані співробітники органів внутрішніх справ, служби безпеки, військовослуж­бовці.

Трудове право за своєю суттю є правом захисту інтересів людини праці, захисту працівника від експлуатації з боку роботодавця. Метою норм трудового права є регламентація триваючих трудових відносин в процесі праці (а не разових завдань), встановлення мінімальних гарантій (наприклад, мінімальної відпустки, мінімальної зарплати), захисних про­цедур (наприклад, підстави і порядок звільнення з ініціати­ви власника). Основним принципом трудового права є поло­ження про те, що правовий стан працівника не може бути погіршений стосовно встановленого законодавством рівня, однак може бути поліпшений шляхом встановлення додат­кових соціально-трудових пільг роботодавцем.

9 листопада 1995 p. Україна була прийнята в Раду Євро­пи. Україна також прагне брати рівноправну участь в Євро­пейському Союзі. Це накладає певні зобов'язання по враху­ванню зарубіжного (насамперед, європейського) і міжнарод­ного законодавства, в тому числі трудового. Предметом пра­вового регулювання зарубіжного трудового права виступає наймана праця.

Це положення знайшло визнання і в науці російського трудового права. Так, на думку професора Р.З. Лівшиця, пред­метом трудового права є відносини найманої праці. Він пише про те, що трудове право регулює відносини несамостійної праці. У процесі колективної праці люди підкоряються вста­новленому трудовому розпорядку, трудовій дисципліні, вхо­дять у підлеглість адміністрації. Відносини між роботодав­цем і працівником — це і є наймана праця, праця підлегла, несамостійна. І навпаки, праця самостійна, без підкорення внутрішньому трудовому розпорядку, праця поза колекти­вом, праця індивідуальна трудовим правом не регулюється.

Професор О-В. Смирнов пише: "Говорячи про трудові відносини як предмет трудового права, потрібно мати на увазі, що мова в цьому випадку йде лише про тих з них, які базуються на найманій праці. Трудові відносини, засновані на самостійній праці (праці власників), відповідно до чинно­го законодавства не включаються в предмет трудового пра­ва".

У той же час є й інший підхід до цієї проблеми. У першо­му проекті Трудового кодексу Російської Федерації місти­лося правило, згідно з яким, предметом трудового законодав­ства служать трудові відносини усіх працівників, включаю­чи осіб, що є пайовими власниками підприємств і працю­ючих на цих підприємствах на умовах трудового договору. Таким чином, проектом була сприйнята так звана "широка сфера" дії трудового права.

Прихильник широкої сфери професор О.С. Пашков по­зитивно оцінював цю норму. Більше того, він вважав, що трудові відносини, як такі, що виникають з цивільно-правових договорів підряду і доручення також повинні бути вклю­чені в предмет трудового права. Проте наступний проект Трудового кодексу РФ, який підготовлений урядом, інакше підходить до цього питання. Кодекс поширюється лише на працівників, котрі пра­цюють за трудовим договором (Трудовой кодекс Российской Федерации. Проект федерального закона. — М.: Информа­ционно-внедренческий центр "Маркетинг", 1999. — 171 с. (Ст. 5. Стороны трудового правоотношения)).

У науці трудового права радянського періоду активно обговорювалася ідея "вузької" і "широкої" сфери трудово­го права. Широка сфера передбачала поширення норм тру­дового права не тільки на робітників і службовців, але та­кож і на членів колгоспів. Як відомо, при прийнятті Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю (1970 p.) законодавець обрав модель "вузької" сфери, вста­новивши, що праця робітників і службовців регулюється тру­довим законодавством, а праця членів колгоспів — статута­ми колгоспів, що приймаються на основі й відповідно до Примірного статуту колгоспу, а також законодавства, що відноситься до колгоспів (ст. З Основ).

Потрібно визнати, що після внесення змін і доповнень в статтю 3 КЗпП України Указом Президії Верховної Ради У РСР від 27 травня 1988 p., законами України від 20 берез­ня 1991 р. та від 5 липня 1995 p. в принципі збереглася пра­вова модель "вузької" сфери. У той же час істотно розшири­лося коло осіб як тих, що охоплюються трудовим законодав­ством, так і тих, що знаходяться в зоні автономного регулю­вання їхньої праці.

Передусім з'явився і в нашому вітчизняному законо­давстві термін, що раніше не визнавався, — "найманий праців­ник". Згідно зі ст. З КЗпП законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої приналежності, а також осіб, які працюють за тру­довим договором з фізичними особами. У даній статті не вживається термін "найманий працівник", однак посилання до трудового договору як підстави виникнення таких відно­син, підтверджує цей висновок. Визначення поняття "найманий працівник" дано у більш сучасному акті - Законі України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (кон­фліктів)" від 3 березня 1999 p., згідно з яким, найманий пра­цівник — це фізична особа, яка працює за трудовим дого­вором на підприємстві, в установі та організації, в їх об'єднан­нях або у фізичних осіб, які використовують найману працю (ст. 1). Терміни "наймана праця", "наймані працівники" ста­ли базовими поняттями і застосовуються у законах і підзаконних нормативно-правових актах.

Наймана праця, що здійснюється у рамках трудового до­говору, характеризується наступними правовими ознаками:

праця юридичне несамостійна, а така, що протікає у рамках визначеного підприємства, установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи); не на основі власних коштів виробництва, а за рахунок коштів (ка­піталу) власника; не на свій страх і підприємницький ризик, а шляхом виконання у роботі вказівок та розпоря­джень власника або уповноваженого ним органу і під гаран­товану оплату; виконання роботи певного виду (трудової функції); трудовий договір, як правило, укладається на невизначений строк і лише у випадках, передбачених законо­давчими актами, — на визначений строк; здійснення трудо­вої діяльності відбувається, як правило, у колективі праців­ників (трудовому колективі); виконання протягом встанов­леного робочого часу певної міри праці (норм праці); отри­мання від роботодавця у встановлені терміни винагороди за роботу, що виконується; забезпечення роботодавцем га­рантій у встановлених випадках; участь роботодавця у фінан­суванні соціального страхування працівника.

Правове регулювання праці категорій працівників, "подіб­них" до найманих — державних службовців, прокурорсько-слідчих працівників, суддів — регулюється спеціальними законами, а в частині, не врегульованій таким чином — зако­нодавством про працю. Разом з тим спостерігається процес зближення правового статусу цих категорій працівників, зок­рема, в питаннях надання гарантій відносно зайнятості, нор­ми робочого часу, часу відпочинку, матеріальної відповідаль­ності, соціальних гарантій, пов'язаних з материнством. Пле­нум Верховного Суду України в п. 12 постанови №9 від 1 листопада 1996 року " Про застосування Конституції Украї­ни при здійсненні правосуддя "(Право України. — 1996. — №12. - С. 91 —94) роз'яснив, що не можуть застосовуватися як такі, що протирічать ч. З ст. 43 Конституції України відомчі положення і статути про дисципліну, що передбачають мож­ливість переведення працівника без його згоди на іншу ро­боту в порядку дисциплінарного стягнення.