Реферат: Секулярні вчення релігійного характеру

Орієнтація на релігійний плюралізм і толерантність переважає і в свідомості сучасної молоді: "кожен має право на вибір, кожна віра має право на існування"; "кожна віра, якщо не несе руйнівної сили, має право на існування"; "будь-який напрям має право на існування, якщо він не шкодить людям"; "має бути злагода між всіма релігіями, щоб вони одна одну не гнобили, поважали право й вибір інших релігій. Кожен має право на свою релігію. Треба і в це вірити, щоб це покращувало й збагачувало людину"24.

Проте, спостерігаючи за реальним релігійним життям в державі, ми не можемо говорити про наявність миру і порозуміння між конфесіями, релігіями, релігійними напрямами. Ворожнеча і непорозуміння існують між традиційними, ортодоксальними релігіями (церквами) з новітніми, нетрадиційними, між традиційними церквами різних віросповідань, а також між церквами одного й того ж віросповідання. Міжконфесійні конфлікти можуть вважатися вагомою умовою творення сучасної релігійності, передусім релігійності новітньої: як інституційно (організаційно) оформленої, так і позаінституційної (позацерковної).

5. Міжконфесійні конфлікти. Концен-труючи увагу на конфліктах у межах традиційної релігійності, зазначимо, що в основному вони спалахують між чотирма Церквами візантійської традиції, які вважають себе спадкоємицями давньої Київської Церкви.

"Класичне" історичне протистояння між православними й греко-католиками позначено лінією A-A. У цьому разі відмінності всередині самого українського православ'я не мають суттєвого значення. Натомість, що є важливим, так це характер ідентичності (католицької або православної). На практичному рівні близько 90 % усіх зареєстрованих конфліктів між греко-католиками й православними впродовж останнього десятиліття стосувалися майнових питань.

Існує протистояння, з одного боку, між так званими національними церквами і, з іншого, - Московським патріархатом (на схемі лінія Б-Б). Часто цю ситуацію представляють як протистояння між "націоналістичними" церквами й "універсальною" Російською церквою. Тобто, можна сказати, що у цьому конфлікті спостерігається зіткнення інтересів двох національних церков - Російської православної церкви і Київської церкви, яка поки що існує у вигляді кількох "елементів", що шукають тепер шляхів до об'єднання.

Лінією В-В позначено щораз напруженіші дискусії щодо проблеми канонічності. І Українська православна церква, і Українська греко-католицька церква визнані як канонічні відповідно у православній і католицькій спільнотах. Однак обидві православні церкви, які декларували свій незалежний статус, поки що не визнані.

Внутрішній конфлікт у католицькому середовищі носить характер "стратегічної конкуренції" двох помісних церков із різними обрядовими традиціями. Так само між греко- і римо-католиками є рецидиви колишньої praestantia ritus latini ("вищості латинського обряду" - принаймні так це виглядає у рецепції греко-католиків), як, наприклад, зволікання Ватикану із визнанням патріаршого устрою, перешкоди у поширенні юрисдикційних структур УГКЦ на східні терени України, обмеження щодо душпастирської праці одружених священиків у діаспорі тощо. Певне напруження спричинює і своєрідна зміна історичних ролей обох католицьких церков у зв'язку зі зміною католицької еклезіології після Другого Ватиканського собору, демографічними процесами в Україні та її державною незалежністю.

Варто зазначити такий суттєвий конфліктний аспект сучасного релігійного життя, як позиції різних релігійних традицій стосовно адаптації до вимог сучасності. У такому ракурсі можна вважати, що упродовж 90-х років православ'я або, в ширшому сенсі, всі східні церкви в Україні опинилися перед двома сильними, модернізованими формами християнства - римо-католицизмом і протестантизмом, у той час як самі вони не бажають змінювати свої традиції. Це створює значний "цивілізаційний відрив" між західним і східним християнством (особливо православ'ям), у результаті чого православ'я, що виявляє схильність до архаїчності, зазнає відчутного тиску в напрямку модернізації (вважається, що і протестантські, і римо-католицькі місіонери є більш конкурентоспроможними, ніж місцеві православні).

Звернімо увагу на соціологічні дані. Так, визначаючи причини конфліктів між церквами, опитані громадяни України назвали: 47,4 % - жадання влади церковними ієрархами, 32 % - матеріальні питання: щодо майна, культових будівель, кожен п'ятий - міжцерковні конфлікти відстоювання політичних інтересів, 14,2 % респондентів переконані, що суть протистояння церков полягає у національному питанні. Найменша частка тих опитаних, хто вважає, що церковні діячі вступають у конфлікти з метою довести виняткову істинність своєї Церкви - 8,8 %. Разом з цим, участь духовних лідерів Церкви в міжконфесійних конфліктах та надмірна увага церковних діячів до політики, а не до духовних цінностей називалися респондентами серед причин їх відмови від відвідування релігійних служб (відповідно 6,8 % і 9,1 %).

Отже, з огляду на означені "конфліктні зони" у сфері традиційних релігій (безумовно, були наведені лише найзагальніші з них), поряд з багатьма іншими висновками, можна дійти й такого, що конфлікти між церквами занижують їхню суспільну вагу. Тобто конфлікти між християнами ставлять під сумнів автентичність християнського свідчення в очах невіруючих. Тривала конфліктність поміж "історичними" церквами України применшує їхню привабливість також в очах тих людей, які вважають себе християнами, однак вагаються у виборі конкретної церковної приналежності.

Зокрема, за результатами соціологічного дослідження "просто християнами" себе назвали 6,4 % населення України, зокрема 4,3 % з-поміж тих, хто ідентифікував себе як віруючий, 8,5 % тих, хто вагається між вірою і невір'ям, і навіть 6,1 % - серед невіруючих. Усім респондентам, які віднесли себе до православної релігії (таких 75,8 %), ставилося запитання "До якої саме православної деномінації Ви себе відносите?". І виявилося, що для 53,1 % це не має значення (варіант відповіді "я просто православний"): серед віруючих таких 51,3 %, серед тих, хто вагається між вірою і невір'ям, - 57,9 % та невіруючих - 47,8 %. Ще 5,8 % усіх православних відповіли, що не знають, до якої деномінації себе віднести, а отже, для них це також є неважливим (таких серед віруючих 5,2 %, тих, хто вагається між вірою та невір'ям - 4 % та 8,9 % серед невіруючих)28. Такий розподіл відповідей дає підстави для твердження, що міжконфесійні суперечності, які протягом тривалого часу дискутуються лідерами православних церков, далеко не завжди зорієнтовані на задоволення духовних потреб віруючих, підштовхуючи їх тим самим до пошуку іншої "духовної обітниці".

У зв'язку з цим питання, чому має місце тенденція позацерковної релігійності або ж чому західні місіонери, новітні релігійні рухи є досить привабливими, залишається відкритим, оскільки важко сказати однозначно, що саме спонукає віруючих, які прагнуть інституційної релігійності, зробити вибір на їхню користь: особливі методики прозелітизму й матеріального заохочення з боку місіонерів чи розчарування віруючих в "історичних" церквах.

ЛІТЕРАТУРА

Архипович Д. Глобалізація як явище: позитивні та негативні риси // Незалежний культурологічний часопис "Ї". - 2001. - № 22 - С. 51-53;

Маринович М. Ґлобалізація і церковний контекст України // Незалежний культурологічний часопис "Ї". - 2000. - № 19. - С. 26-27;

Рязанова Л. Фундаментализм и модернизм в религиозной жизни как ответы на вызовы глобализации // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Зб. наукових праць. - Харків, 2001. - С. 245-249.

Єленський В.Є. Інституційована релігія в посттоталітарному соціумі // Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, прогнози. - К., 1994. - С. 77.

Сорокин П. А. Главные тенденции нашего времени: Пер. с англ. - М., 1997. - С. 13-14, 198-200.

Дудар Н., Биченко А. Релігійність українського суспільства: рівень, характер, особливості // Національна безпека і оборона. - 2002. - № 10. - С.14-21.