Реферат: Секулярні вчення релігійного характеру

Вступ

У суспільній свідомості українців протягом останніх десятиріч відбувається переворот, формується нове світобачення, смисловим центром якого є людина, а основними принципами - свобода, гуманізм, демократія. Важливо відзначити, що сучасний світогляд тісно пов'язаний з наявністю в ньому фактора релігійності. Свідченням цього є створюваний позивний імідж релігії і церкви; декларування і сприйняття значною частиною соціуму релігійності й духовності як понять-синонімів; масове захоплення різними релігійними вченнями: від стародавніх (язичництво) до найсучасніших (нові релігійні течії, навіть створення власних - Велике біле братство); зростання кількості зареєстрованих релігійних організацій, течій, спільнот як традиційного спрямування, так і новітніх, нехристиянської, східної орієнтації; більше половини українців, які вважають себе віруючими тощо. Сьогодні є підстави говорити про появу нового сучасного типу релігійності.

Секулярні процеси. Зрозуміло, що релігія - феномен дуже консервативний і традиції в ньому мають досить вагоме значення. Проте, якщо релігія лишається незмінною, у той час коли життя суспільства і сама людина, її досвід стають іншими, відбувається відчуження релігії від того, чим живуть люди, від їхніх реальних інтересів і заборон.

Щоб подолати відчуження, в релігії повинні відбуватися певні компромісні зміни й корективи у доктринах, формах організації, методах діяльності тощо. Для позначення явищ такого порядку вживаються два поняття - секуляризація (зміни у взаємовідносинах релігії з суспільством) і модернізація (зміни в самій релігійній доктрині, покликані заохотити церкву "йти у ногу з часом"). Ці поняття тісно пов'язані й доповнюють одне одного.

Серед учених немає одностайності щодо розуміння причин секуляризації, її наслідків і перспектив релігії на майбутнє. Одні вважають секуляризацію органічним процесом, що веде до зменшення сфери впливу релігії та її подальшого зникнення. Інші сприймають секуляризацію як видозміну релігії, обстоюють тезу, що на зміну віджилим формам релігії приходять нові, але релігія продовжує існувати, а секуляризація є нормальним, здоровим процесом, здатним посилити вплив релігії в її оновлених формах. Сучасний розвиток релігійної сфери й затребуваність релігійних ідей і цінностей на рівні суспільної й індивідуальної свідомості свідчить про більшу обґрунтованість позицій останніх.

Т. Лукман був одним із перших соціологів релігії, хто дійшов висновку, що під тиском соціальних змін, які відбуваються в суспільстві, змінюються лише форми прояву релігійності, в сучасному секуляризованому суспільстві людина створює свою власну "приватну" релігію, модернізуючи традиційне християнство, синкретично поєднуючи його з іншими релігійними традиціями. А при занепаді "церковно орієнтованої релігії" позацерковна релігійність може зберігатися і навіть зростати.

Згідно з теоріями Т. Лукмана, Т. Парсонса, Р. Белла, секуляризація не тотожна розриву з релігією (за Т. Парсонсом, "зниження церковної релігійності веде до виникнення нових форм релігії, що відповідає потребам людини, яка живе у сучасному суспільстві, до нових проявів релігійності"; за Р. Беллою, оскільки людина продовжує шукати сенс свого існування з новими поглядами на світ і з новим світовідчуттям, коли вона бере на себе відповідальність за вирішення проблем, успіхи і невдачі, "процес секуляризації спричинює не ліквідацію самої релігії, а зміну її структури і ролі")13.

Можемо дійти висновку, що секулярні процеси у суспільстві знижують рівень церковної (інституалізованої) релігійності і сприяють її перетворенню на індивідуальну, персоніфіковану. І, можливо, те, що видається секуляризацією масо-вої свідомості, є релігійною переорієнтацією, або тим, що класик американської соціології Т. Парсонс визначив як "нову реформацію".

Вище були наведені детермінанти нового типу релігійності, виражені через умови її творення, які є об'єктивними, тобто такими, що рівною мірою стосуються трансформації релігійності внаслідок соціокультурних змін на мегарівні - у світі й в Україні як його частині.

Зазначивши, що релігійні тенденції, про які йдеться, є явищем не локального, а світового масштабу, у подальшому аналізі зосередимо увагу переважно на українській специфіці, оскільки цілком природно, що соціальна система конкретної держави, зазнаючи впливу світового розвитку, має свої індивідуальні особливості. Тобто розглянемо детермінанти сучасної релігійності, зумовлені соціокультурними змінами на макрорівні - в українському соціумі.

Однією з основних специфічно українських детермінант сучасної релігійності, яку розглядаємо як умову її творення, є криза радянської системи цінностей внаслідок розпаду Радянського Союзу.

1. Криза радянської системи цінностей. Внаслідок експерименту з викорінення інституційної релігійності, який тривав з більшою або меншою інтенсивністю впродовж усіх років радянської влади, всіх релігійних громад в Україні напередодні горбачовських реформ нараховувалося не більше 6 тис. Цієї кількості було недостатньо для задоволення елементарних релігійних потреб населення. Не випадково вже у перші роки після скасування обмежень релігійної свободи спостерігається бурхливе зростання числа релігійних громад, монастирів, братств, місій, духовних навчальних закладів, релігійних центрів й управлінь. Вже наприкінці 1980-х рр. вийшла з підпілля Українська греко-католицька церква і відновила свою діяльність в Україні Українська автокефальна православна церква. Повернення на батьківщину кримських татар призвело до активного утворення мусульманських громад. Помітними дійовими особами конфесійної сцени країни стали релігійні спільноти, чия присутність тут дотепер практично не фіксувалася (харизматичні рухи, численні орієнталістські, язичницькі культи та інші новітні релігійні течії, громади етнічних релігій). На початку 2002 р. у країні нараховувалося понад 26 тис. релігійних громад, якими опікувалося 24,5 тис. священиків, 317 монастирів, майже 150 духовних навчальних закладів, 9 тис. недільних шкіл14.

Таку ситуацію можна пояснити, посилаючись на твердження відомого українського дослідника релігії П. І. Косухи: "релігія, в першу чергу християнська традиція, за десятиліття войовничого атеїзму нагромадила унікальний досвід виживання в екстремальних умовах силового тиску.., а також досвід пошуку в цих умовах шляхів до сердець і душ людей. Бунтівна свідомість, яка прагнула, жадала, шукала справжніх духовно-моральних цінностей, так легко сприйняла сучасні проповіді любові, добра, соборності та інших загальнолюдських цінностей".

Крах віри в комуністичні ідеали спричинив і руйнування цілісності світоглядної свідомості "радянського" типу суб'єкта. Духовна денаціоналізація в умовах соціалістичного буття значного масиву населення України призвела до втрати національної традицій, рідної батьківської віри, потреби збереження зв'язків між поколіннями через духовну традицію. Внаслідок цілеспрямованої атеїзації суспільства значення релігії і церкви було зведено майже нанівець. Діалектико-матеріалістична картина світу, яка раніше була запропонована всім як складова комуністичної ідеології, зазнала краху: людина стала перед вибором, але не знала, чого саме.

У сучасних умовах певна частина українського соціуму втратила відчуття стабільності й безпеки, не має значущої мети та високих ідеалів, не може адаптуватися до нових соціальних умов життя, не знаходить бажаних, надійних відповідей у сучасній соціально-філософській системі. Суспільний настрій у цілому є песимістичним, зі слабкою вірою в реальне покращання життя в суспільстві. Причому саме таке сприйняття соціальної ситуації з роками лишається сталим чи навіть загострюється і погіршується.

Зокрема, підтвердженням цьому є дані моніторингових соціологічних опитувань, проведених Інститутом соціології НАН України. Так, у 2001 р., на запитання, чого не вистачає в сучасному українському суспільстві, 78 % респондентів відповіли, що стабільності у державі, тоді як у 1995 р. таких було 67 %; впевненості в тому, що ситуація в країні поліпшуватиметься - відповідно 70 і 62 %; справедливої оцінки заслуг людини перед суспільством - 55 і 47 %; норм та цінностей, що об'єднують людей у державі та суспільстві, - відповідно 39 і 33 %. У цілому динаміка сприйняття соціальної ситуації сучасними людьми відображена на діаграмі.

Оцінюючи особисті уміння й навички, яких бракує для життя в сучасній Україні, 39% мешканців держави у 2001 р. назвали уміння жити в нових суспільних умовах, природно, що у 1995 р. таких людей було більше - 47 %). Тоді як кількість тих, кому сьогодні не вистачає впевненості у своїх силах, порівняно з 1995 р. збільшилася - відповідно 39% і 31 %. Рішучості у досягненні своїх цілей у 2001 р. не бракувало 30 %, а в 1995 р. їх було дещо менше - 28 %. Динаміку оцінювання респондентами особистих умінь і навичок, яких бракує для життя в сучасній Україні.

Разом з тим, 70% населення України у 2001 р. були незадоволені своїм становищем у суспільстві, тоді як у 1995 р. таких було 62%, а в 1992 р. - 51%. Із представників українського соціуму у 2001 р. 6-7 % були не задоволені тим, що вони отримують від суспільства, 1992 р. - 60%. Суттєво збільшилась кількість тих, хто загалом незадоволений своїм життям: у 2001 р. - 62%, 1995 р. - 57%, а 1992 р. - 46%. Динаміка рівня незадоволеності населення країни означеними чинниками.

В цілому, узагальнюючи дані моніторингових досліджень з вивчення стану українського суспільства за останнє десятиліття, В.Ворона відзначає, що "домінантою масової свідомості усіх дев'яти років незалежності лишається негативізм, який характеризується трьома чіткими емоційно-оцінними "не": недовіра, незадоволеність, невіра у майбутнє"17.