Реферат: Цивільне право в Україні за радянських часів. Цивільний кодекс УРСР 1963 р

Норми зобов'язального права складають більшу частину змісту цивільних кодексів колишніх союзних республік, в тому числі ЦК 1963 р., де зобов'язанням із 572 статей присвячена 321.

Розділ "Зобов'язальне право" складається з двох частин. У пер­шій з них регулюються загальні положення про зобов'язання — да­но їх визначення, зазначені (у не дуже вдалій — відсилочній нормі (на ст.4) — ст. 151 ЦК) підстави виникнення, вимоги до виконання зобов'язань тощо.

Загалом положення зобов'язального права досить традиційні. Найбільш істотними є новели щодо засобів забезпечення виконан­ня зобов'язань (виділених і об'єднаних в окрему главу), а також визначення умов відповідальності за порушення зобов'язань.

Якщо вести мову про загальні тенденції, то потрібно вказати на особливу увагу законодавця до такого засобу забезпечення вико­нання зобов'язань, як штраф (неустойка). Нині цей засіб може бу­ти не тільки договірним, а й випливати безпосередньо із закону (причому сфера застосування штрафу (неустойки) неухильно роз­ширилась). Регулювання застави, навпаки, не дуже детальне. Зок­рема не згадуються деякі її види, що існували раніше (застава пра­ва забудови, застава права вимоги тощо), не йдеться про перезас­таву тощо. З'явився також новий засіб забезпечення виконання зо­бов'язань — гарантія, що є, власне, порукою, але у відносинах між соціалістичними організаціями (ст.196).

На відміну від ЦК УСРР 1922 р., де вина не фігурувала як умо­ва відповідальності за порушення зобов'язань, ст.209 ЦК 1963 р встановила: особа, яка не виконала зобов'язання або виконала йо­го неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за на­явності вини (умислу або необережності), крім випадків, передба­чених законом чи договором.

Таким чином, закріплений принцип відповідальності "за вину з винятками".

Окремим видам зобов'язань присвячена друга частина розділу III З багатьох можливих варіантів побудови системи зобов'язань зако­нодавець обрав структуру, що нагадує Цивільний кодекс Франті 1804 р.:

1) договірні зобов'язання (купівля-продаж, дарування, поста­чання, контрактація, майновий найм, найм жилого приміщення, безоплатне користування майном, підряд, підряд на капітальне бу­дівництво, перевезення, державне страхування, позика, розрахун­кові і кредитні відносини, доручення, комісія, зберігання, довічне утримання, сумісна діяльність);

2) начебто договірні зобов'язання, тобто зобов'язання, що ви­никають з односторонніх дій (оголошення конкурсу);

3) зобов'язання з правопорушень (внаслідок заподіяння шкоди);

4) зобов'язання з начебто правопорушень (внаслідок придбання або зберігання майна без достатніх підстав.

Розділ IV -- "Авторське право", як і два наступних — "Право на відкриття" і "Право на винахід, корисну модель, промисловий зра­зок, знак для товарів І послуг, раціоналізаторську пропозицію", є новелами ЦК. У ЦК УСРР 1922 р. зазначені види відносин взагалі не згадувалися. Вони належали до сфери правового регулювання спеціального законодавства — Закону УРСР від 6 лютого 1929 р. "Про авторське право", створеного на базі "Основ авторського пра­ва" — Закону СРСР від 11 травня 1928 р. Таке рішення було не ду­же вдалим. І при другій кодифікації цивільного законодавства ста­новище виправили. При цьому принципові положення зазначених актів значною мірою перенесені у ЦК 1963 р. Це стосується визна­чення авторського права, його суб'єктів, обсягу їх прав, змісту ав­торських договорів тощо.

Внаслідок неодноразових змін і доповнень (особливо після при­єднання СРСР у 1973 р. до Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 р.) багато положень цього розділу стали істотно відріз­нятися від початкової редакції, а в процесі подальшого оновлення законодавства втратили силу.

Останнє стосується і права на відкриття та винахідницького права.

Серед новел спадкового права (розділ VII) варто згадати: вста­новлення черг спадкування за законом з рівністю часток спадкоєм­ців однієї черги (ст.ст.529, 530); визначення порядку спадкування непрацездатними утриманцями, усиновленими і усиновителями (ст.ст.531, 532); розширення права розпоряджання майном шляхом заповіту з обмеженням його лише правом на обов'язкову частку (ст.535). Передбачено, що заповіт має бути посвідчений нотаріаль­но, однак при цьому значно розширене коло випадків, коли прос­ті письмові заповіти можуть бути прирівняні до нотаріально пос­відчених (ст.542). Серед заповідальних розпоряджень названі запо­відальний відказ (легат) - ст.538, підпризначення спадкоємця (спадкова субституція) — ст.536, покладення на спадкоємця вико­нання дій для загальнокорисної мети -- ст.540, покладення на спадкоємця обов'язку надання іншій особі права довічного корис­тування будинком — ст.539.