Реферат: Цивільне право в Україні за радянських часів. Цивільний кодекс УРСР 1963 р

Значною мірою радянська цивільно-правова доктрина в Украї­ні виявилась у відмові від визнання поділу права на приватне і пуб­лічне, а відтак — у відмові від приватного права як такого.

Це знайшло помітне відображення і в історії розроблення та прийняття цивільних кодексів. Боротьба різних підходів, стара і нова цивілістичні концепції, зокрема, позначилися на принципах І змісті ЦК УСРР 1922 р. І розвитку цивілістичної думки в подальші роки.

3.1. Цивільний кодекс УСРР 1922р.

Підготовка проекту ЦК УСРР 1922 р. відбувалася в умовах і на засадах, загальних для більшості тодішніх радянських республік Тому природно, що вказівки і зауваження В.І. Леніна стосовно ЦК РРФСР слугували орієнтиром для розробників проекту ЦК УСРР

Принципово важливим було положення про зосередження в ру­ках Радянської держави основних знарядь і засобів виробництва, встановлення жорсткого державного контролю над торговим обі­гом тощо, зрештою, відмова від основних принципів приватного права. Характерними з цього приводу є зауваження В.І. Леніна на адресу Народного комісаріату юстиції РРФСР. Зокрема він під­креслював: "Ми нічого "приватного" не визнаємо, для нас все у га­лузі господарства є публічно-правовим, а не приватним. Ми допускаємо капіталізм тільки державний. Звідси — розширити застосу­вання державного втручання у "приватно-правові відносини", роз­ширити право держави скасовувати "приватні" договори, застосову­вати не "цивільні правовідносини", а нашу революційну правосві­домість"1.

Автори проекту ЦК до цих вказівок прислухалися, однак часи одностайного схвалення ще не настали. І Раднарком, усупереч про­позиціям В.І. Леніна, виключив з проекту ЦК згадку про право держави втручатися у приватно-правові відносини. Проте врешті-решт вказівку було виконано. ЦК РРФСР, прийнятий 31 жовтня 1922 р., набрав чинності 1 січня 1923 р. Він слугував зразком для ЦК УСРР, який обговорювався і був прийнятий приблизно на мі­сяць пізніше (затверджений 16 грудня 1922 р., набрав чинності 1 лютого 1923 р.).

ЦК УСРР 1922 р. був схожий на ЦК РРФСР не тільки за Ідео­логічною й методологічною основою, а й за структурою і змістом. Як той, так і інший складаються з однакових розділів: Загальна час­тина; Речове право; Зобов'язальне право; Спадкове право. Кількість статей також практично однакова: 435 статей у ЦК УСРР, 436 — у ЦК РРФСР. Не відрізнялася структура розділів та їх найменування.

Загальна частина містила норми, присвячені суб'єктам, об'єктам права, угодам як основному засобу встановлення, зміни або при­пинення цивільних правовідносин, позовній давності.

Суб'єктами цивільного права визнавалися як фізичні особи, так і організації (юридичні особи). Цивільну правоздатність могли ма­ти начебто всі фізичні особи, однак ст.ст. 1, 4 містили положення про можливість обмеження "по суду в правах". У інтерпретації од­ного з редакторів ЦК РРФСР А.Г. Гойхбарга це означало, що пра­воздатність є лише умовно наданою здатністю, обмеження якої можливе не тільки в загальній формі законодавцем, айв окремих випадках цивільним судом — згідно зі ст. 1 ЦК. П.І. Стучка зазна­чав: "Можна сказати, що вся наша радянська наука цивільного права грунтується на цій статті 1 та ще статті 4".

Об'єктом цивільних прав могло бути лише майно, не вилучене з цивільного обігу (ст.20). При цьому перелік вилученого з обігу майна був досить значним. До нього, зокрема, належали: промис­лові, транспортні та інші підприємства в цілому; обладнання про­мислових підприємств, рухомий склад залізниць, морські та річ­кові судна І літальні апарати; комунальні споруди; будівлі тощо (ст.22).

Значну увагу приділено регламентації угод, які визначалися як Дія, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин (ст.26). Угоди могли бути односторонніми або вза­ємними (договори).

Кодекс детально регламентував умови укладення, форму угод і наслідки визнання їх недійсними.

Правила, встановлені щодо позовної давності, були досить ти­повими, однак для державних, кооперативних і громадських під­приємств та організацій передбачався ряд винятків (ст.44 та інші).

Розділ "Речове право" містив норми, присвячені праву власнос­ті, праву забудови і заставі.

У ст.52 йшлося про власність: державну (націоналізовану та му­ніципалізовану), кооперативну, приватну. Відповідно до ст.54 предметом приватної власності могло бути будь-яке майно, не ви­лучене з приватного обігу. Положення загалом досить демократич­не. Проте обмеження, встановлені ст.ст.22, 24 ЦК разом з норма­ми ст.55, 56 позбавляють підприємця можливості здійснювати будь-яку помітну діяльність, засновану на його ініціативі, заповзят­ливості і власній волі. Іншими словами, право приватної власнос­ті настільки звужене, що, врешті-решт, його можна вважати існу­ючим лише як виняток.

Для захисту права власності передбачався віндикаційний позов (ст.ст.59-60). Можливо, існувала також вимога щодо усунення будь-яких порушень права власності, навіть не пов'язаних із поз­бавленням володіння. При цьому передбачався істотний виняток із загального правила: колишні власники, майно яких експропрійова­не на підставі революційного права або взагалі перейшло у воло­діння трудящих до 24 серпня 1922 р., не мали права вимагати його повернення (примітка до ст.59). Таким чином, незалежно від наяв­ності "правових" підстав позбавлення майна у перші роки радян­ської влади колишні власники не мали шансів його повернути. На­томість, для захисту права державної власності застосовувалася ні­чим не обмежена віндикація (ст.60). Цікаво, що така віндикація (для обмеженого кола суб'єктів) обґрунтовувалася сентенцією знех­туваного римського права — "де я (власник) знаходжу свою річ, там я її віндикую (відбираю)" (С.Н. Ландкоф).

Крім права власності, ЦК передбачав право забудови і заставу майна, що були за своєю суттю правами на чужі речі.

Право забудови визначалося як право зведення на державній землі будівлі і користування нею разом із земельною ділянкою про­тягом обумовленого терміну (ст.ст.71-84). Пізніше ці статті скасо­вані, а замість них введено низку норм, що закріплювали право безстрокового користування земельними ділянками для зведення на них будівель на праві власності житлово-будівельного коопера­тиву.

Застава майна не могла не бути обмеженою у зв'язку зі звужен­ням кола об'єктів приватних прав. Тому іпотека не передбачалася Існував також ряд обмежень щодо предмета застави (ст.87). Поза цими обмеженнями право застави було досить типове: допускала­ся застава внаслідок договору або спеціальної вказівки закону, можливою була перезастава, окремо обумовлювалась застава бор­гових вимог, будівель, морських торговельних суден, товару в обігу тощо Зазвичай закладене майно передавалося заставодержателю Винятки із загального правила зроблено для будівель, а також інших випадків, передбачених угодою сторін (ст.92). Слід зазначи­ти, що застава будівель дещо нагадувала (за зовнішніми ознаками) іпотеку, однак остання, як зазначалося вище, принципово не до­пускалася у радянському цивільному обігу.

Розділ "Зобов'язальне право" складався з 13 глав, однак фактич­но його норми були згруповані в чотири нерівноцінних за обсягом блоки: загальні положення (гл.1); зобов'язання, що виникають з договорів (гл.2-11); зобов'язання, що виникають внаслідок безпід­ставного збагачення (гл.12); зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди іншій особі (гл.13).

У свою чергу, договірні зобов'язання мали "загальну" і "спеці­альну" частини.

Слід зазначити, що структура і методологія цього розділу ЦК УСРР (як І Інших радянських цивільних кодексів) дуже нагадували книгу II Німецького цивільного кодексу. Багато спільного було та­кож у їх змісті.

Зобов'язання визначалося як відношення, внаслідок якого одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) певної дії, зокрема, передачі речей, сплати грошей або утримання від дій (ст. 107).

Особлива увага приділялася договірним зобов'язанням. Відпо­відно до ст. 130 договір визнавався укладеним, якщо сторони дій­шли згоди щодо всіх істотних його пунктів. У зв'язку з цим пропо­нувався такий їх перелік: предмет договору, ціна, термін, а також усі ті пункти, щодо яких за попередньою заявою однієї зі сторін має бути досягнута згода. Детально визначався порядок укладення договорів і момент виникнення договірних зобов'язань.

Як засоби забезпечення договірних зобов'язань у гл. 2 цього роз­ділу Кодексу названі неустойка (ст.ст. 141-142) і завдаток (ст.143). Привертає увагу подібність цього рішення до того, що мало місце У Німецькому цивільному кодексі: норми про заставу — це "Речо­ве право", завдаток І неустойка - "Зобов'язальне право" (загальні положення зобов'язального права), порука вважалась окремим ви­дом договорів. Аналогічним є також зміст відповідних норм (з поп­равкою на "конспективність" ЦК УСРР).

Серед окремих видів договорів названі: майновий найом, купівля-продаж, міна, позика, підряд, порука, доручення (до них відне­сені норми про довіреність), комісія (норми про неї включені до ЦК спеціальним законом від 16 жовтня 1925 р.), товариства, стра­хування.

Вельми оригінальним був підхід до регулювання товариства. Кодекс передбачав існування кількох їх видів: простого товариства; Повного товариства; товариства на вірі; товариства з обмеженою відповідальністю; акціонерного товариства (пайового товариства) — ст.ст.276-366. Просте товариство являло собою звичайний договір товариства, відомий ще римській і пізнішим системам права (див :