Реферат: Цивільне право в Україні за радянських часів. Цивільний кодекс УРСР 1963 р

наприклад, §§ 705-740 Німецького цивільного кодексу). Інші його види, зазначені в ЦК, є юридичними особами ("господарськими товариствами" - якщо користуватися сучасною термінологією) Слід звернути увагу на деякі відмінності тодішньої класифікації то­вариств від сьогоднішньої. Так, товариство на вірі тепер називаєть­ся "командитне товариство", товариство з обмеженою відповідаль­ністю — "товариство з додатковою відповідальністю", категорія "ак­ціонерне товариство" охоплювала поняття власне акціонерного то­вариства і товариства з обмеженою відповідальністю в теперішньо­му їх трактуванні за українським законодавством. Проте досить швидко потреба радянської держави в господарських товариствах узагалі відпала; норми, їм присвячені, вже становили навіть не те­оретичний, а швидше — історичний інтерес. Деяке значення збе­регли лише акціонерні товариства. Діяли вони на підставі не норм ЦК, а відповідно до Положення про акціонерні товариства від 17 серпня 1927 р. Вони могли створюватися лише державними орга­нізаціями, установами або підприємствами і застосовувалися зде­більшого для діяльності за кордоном, "у країнах народної демок­ратії"1.

Останній розділ Цивільного кодексу був присвячений питанням спадкового права.

Тут слід мати на увазі, що Декретом від 11 березня 1919 р. спад­кування було скасоване взагалі, а потім, Декретом від 21 березня того ж року, поновлено, але з істотними обмеженнями розміру (су­ми) спадщини, кола спадкоємців і обсягу прав на майно, яке пере­дається у спадок (спадкове майно переходило до спадкоємців у ко­ристування, а не на праві власності).

ЦК ліберальніше підходив до розв'язання цих питань, передба­чивши, що майно переходить (може перейти) до спадкоємців на праві власності за наявності двох умов: 1) сума спадку не переви­щує 10 тис. крб.; 2) спадкоємцями є дружина (чоловік), діти, ону­ки, правнуки, всиновлені та інші особи, які є непрацездатними І знаходилися на утриманні того, хто помер, не менше одного року до дня смерті. Поступово можливості спадкування були дещо роз­ширені: скасовано граничний розмір спадку, розширено коло спад­коємців за законом і можливість розпоряджатися майном у разі смерті шляхом заповіту.

Врешті-решт, спадкове право виглядало таким чином: спадку­вання було можливе як за законом, так і за заповітом; діяло пра­вило про певну свободу заповідальних розпоряджень (але з обме­женням кола спадкоємців за заповітом вимогою дотримання умов їх вибору, а також обов'язковою часткою).

Спадкоємцями за законом могли бути три черги родичів помер­лого:

1) діти (в тому числі всиновлені), дружина, непрацездатні батьки.

2) працездатні батьки;

3) брати і сестри.

Кожна попередня черга усувала від успадкування наступну. Онуки і правнуки спадкували за правом представлення (ст.418).

Заповіт мав бути підписаний заповідачем, а коли він був негра­мотний — рукоприкладчиком. Недотримання нотаріальної форми спричиняло недійсність заповіту.

Для прийняття спадку надавався термін у шість місяців. Якщо ж за цей час спадщина не прийнята або всі спадкоємці відмовили­ся від неї, то спадкове майно переходило у власність держави (відумерла спадщина) (ст.433). При цьому держава, як і будь-який ін­ший спадкоємець, відповідала за боргами спадкодавця лише в ме­жах дійсної вартості спадкового майна (ст.434).

Цивільний кодекс УРСР 1963 р.

Цивільний кодекс УРСР прийнятий 18 липня 1963 р. і набув чинності 1 січня 1964 р.

Перед тим, як дати загальну характеристику цього Кодексу, не­обхідно зробити застереження. Справа в тому, що він зберігав чин­ність до 1 січня 2004 р. Оскільки його положення детально викла­дені у будь-якому підручнику з цивільного права України, видано­му до останнього часу і доступному пересічному читачеві, зупині­мося лише на загальній характеристиці змісту і структури, а також динаміці окремих принципових рішень на момент прийняття цьо­го Кодексу.

ЦК 1963 р. складався з преамбули і восьми розділів, що міс­тили 572 статті. Найменування розділів: І — Загальні положен­ня; II — Право власності; III — Зобов'язальне право; IV — Ав­торське право; V — Право на відкриття; VI — Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; VII — Спадкове право; VIII -Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів.

Якщо вести мову про найхарактерніші ознаки, що відрізняють цей Кодекс від ЦК УСРР 1922 р., то насамперед слід назвати такі:

1) за своєю структурою ЦК 1963 р. помітно відійшов від пан-дектної системи. У ньому немає норм, що регулюють сімейні від­носини, але передбачені розділи, присвячені авторському і винахід­ницькому праву;

2) розділ II називається "Право власності", а не "Речове право", як було раніше. Це відображає тенденцію до скорочення числа ре­чових прав. Серед видів власності не згадується приватна власність;

3) значно розширений перелік зобов'язань. Зокрема з'явилися РОЗДІЛИ про постачання, контрактацію, позику, підряд на капіталь­не будівництво, розрахункові і кредитні відносини, довічне утри­мання, рятування соціалістичного майна тощо;

4) відбувся перерозподіл матеріалу всередині розділів і між роз-Ділами. Так, норми про довіреність із зобов'язального права пере-

несені в розділ "Загальні положення", порука з договірних зо­бов'язань потрапила у гл.16, присвячену забезпеченню виконання зобов'язань. Туди ж перенесені норми про заставу, що містилися серед речових прав;

5) оновлені, відредаговані і взаємоузгоджені положення низки статей ЦК. Крім того, вони, очевидно, за прикладом Німецького цивільного кодексу отримали найменування, які треба враховувати при тлумаченні відповідної норми.

Однак найістотніші зміни сталися у змісті і спрямованості норм Розгляньмо основні з них за структурою Кодексу.

Розділ І містить загальні положення про підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, здійснення цивільних прав та їх захист, про суб'єктів права, представництво, довіреність, позовну давність

У цьому розділі нарівні з лібералізацією деяких норм (наприк­лад, частковим закріпленням у ст.4 принципу, відомого ще рим­ському праву, — "дозволено все, що не заборонено законом" — по­силені засоби обмеження ініціативи І самостійності учасників ци­вільних правовідносин. Так, ст.5 ЦК 1963 р. жорсткіше визначала наслідки зловживання правом, передбачаючи, що цивільні права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони "здійсню­ються в суперечності з призначенням цих прав у соціалістичному суспільстві в період будівництва комунізму". При цьому від фізич­них осіб і організацій вимагалося не лише дотримання законів, а й повага до "правил соціалістичного співжиття і моральних принци­пів суспільства, що будує комунізм".

Істотною новелою у сфері захисту цивільних прав була ст.7, що передбачала можливість цивільно-правового захисту честі й гіднос­ті фізичних осіб та організацій.

Суб'єктами цивільних правовідносин Кодекс визнає фізичних осіб і організації (юридичні особи). Держава спеціально не згаду­ється як суб'єкт цивільно-правових відносин, але такий її статус випливає зі змісту окремих норм (наприклад, про право власності, про спадкування тощо).

ЦК 1963 р. повніше й точніше, ніж попередній Кодекс, визна­чив поняття юридичної особи. Водночас у ньому залишилося до­сить багато незрозумілого. Зокрема не визначене співвідношення понять "організація", "підприємство", "установа", якими оперує за­конодавець. Немає також визначення цих категорій.

Кодекс не містить норм, спеціально присвячених визначенню об'єктів права. Вони частково містяться в окремих главах розділу "Право власності". Проте в "Загальних положеннях" значна увага приділена угодам (правочинам). Детальніше регламентована форма правочинів, а також підстави й наслідки визнання угод недійсними

Крім того, розділ І доповнений положеннями про представниц­тво і довіреність.

Розділ "Право власності" характерний для "законодавства краї­ни, що побудувала соціалізм і перейшла до поступового будівниц­тва комуністичного суспільства".

По-перше, право власності закріплене як єдине офіційно виз­нане речове право. Хоча в юридичній літературі була висловлена точка зору (А.В. Венедиктов) про те, що до речових прав належить також право оперативного управління, помітного поширення вона не набула. Можливо, тому, що співвідношення власності і "опера­тивного управління" має швидше адміністративний, ніж цивільно-правовий характер.

По-друге, у зв'язку з ліквідацією приватної власності, зміною економічного ладу, прийняттям нової Конституції СРСР змінила­ся класифікація форм власності. ЦК виходив із існування соціаліс­тичної власності і особистої власності фізичних осіб на майно, призначене для задоволення їх матеріальних І культурних потреб (ст.ст.87, 88).

Детальніше, ніж раніше, врегульовані питання, пов'язані зі здій­сненням права спільної власності. Передбачено, що спільна влас­ність може бути частковою (із заздалегідь визначеними частками) і сумісною (без попереднього визначення часток, котрі, однак, при­пускаються однаковими).

Спеціальна глава 12 присвячена регулюванню виникнення і припинення права власності, моменту його виникнення, розподілу ризику випадкової загибелі тощо.

Для захисту права власності передбачено насамперед віндика-ційний позов. Привілеї держави з віндикації її майна доповнені аналогічними привілеями для колгоспів, інших кооперативних і громадських організацій (ст.146).