Реферат: Політика, як мистецтво
2) відчудження, чи аномію, що характеризується розривом зв`язків між людиною та політичною владою, концентрацією на реалізацію власних інтересів. Норми, які регулюють суспільне життя, з тих чи інших причин тут втрачають свій вплив на людину, не розглядаються ним як авторитетні інстанції, що мають регулювати його поведінку. В аномії необхідно розрізняти різні стани. Вона може бути викликана як неспроможність вплнути на хід політичного життя, так і непогодженням з ними, може наступати внаслідок добровільного вибору чи бути вимушеним станом;
3) повне злиття людини з політичною структурою, підкорення особистого життя її потребам і ритму змін, розщиплення індивідуального життя в бутті політичному. Саме тоді формується специфічний тип авторитарної особистості.
Види політичної поведінки.
Вочевидь, що в політиці, як і в будь-якій іншій сфері, люди поводяться по-різному. В залежності від політичної поведінки учасники політики поділяються на наступні категорії:
лідери, котрі очолюють політичний рух та здатні здійснити намічені плани завдяки свойому авторитету та позитивним впливом;
активісти — посередники між лідерами та послідовниками. Вони організовують учасників руху, постійно несуть інформацію для лідерів про досягнення та труднощі, вносять вагомі коррективи в стратегію та тактику поведінки мас;
послідовнки. Їх поведінка характеризується різною активністю та участю в організаціях, вони підтримують мету, що була висунута лідерами, вважають їх своїми інтересами, що й стимулює їх участь в політичній діяльності;
лідери думки, не впливаючи на поведінку учасників руху з точки зору його організації, своєю інтелектуальною діяльністю, насамперед в публіцистиці, засновують “поля” емоційної й йнтелйектуальної напруги навколо тих чи інших проблем, роблять їх об`єктом загальної уваги; до них звертаються за порадою, але не за директивою для дії.
Регуляція політичної поведінки.
Найважливішим стимулом для політичної діяльності служить зацікавленність, в її основі лежить та чи інша проблема в житті політичної спільності, розуміння гострої необхідності її вирішення. Але для того, щоб факт розуміння виріс в полвтичну дію, необхідна нова ланка — психологічний імпульс готовності до дії, котрий складається з бажання прийняти участь у дії та з упевненності в можливість успіху. Двигунами цієї ланки — від проблеми до її вирішення — можуть бути різні мотиви: громадянське зобов`язання, інформація, незадоволення чи прагнення здійснення мети. В залежності від домінування основного мотиву і формується характер політичної поведінки: вона може бути чисто емоційним відгуком на ту чи іншу подію, може бути продуманою, прагматичною акцією з послідовною реалізацією прийнятої програми чи розглядатися виконавцями як здійснення визначеної міссії по “визволенню”, “завойовництву”, “відновленню”.
На характер політичної поведінки впливають не тільки зацікавленність та мотивація, котірі виникають на його основі, але й зовнішні фактори:
роль — форма поведінки, котру обирає учасник політичної дії чии котра йому відводиться обставинами або другими учасниками;
статус чи сукупність можливих, припущених, бажаних для даного суб`єкту моделей, типів політичної поведінки, функцій, котрі він готовий на себе прйиняти в політиці;
належність до групи, соціальної чи політичної спілиності, що виникає на основі установлення поміж її членами визначеного виду соціальних відносин;
участь в організації — групі, створеній для здійснення визначених ролей в політиці.
Регуляція політичної поведікни повинна носити володарюючий характер, використовувати механізми примусу й авторитету, але вона не може бути уподібленою технологічній операції слідкування та постійного контролю, жорсткого домінування при мінімізації ініціативи та самостійності суб`єктів.
Як тільки контроль за політичною поведінкою стає тотальним, ініціатива, а вслід за нею участь й активність йдуть, поступаючись місцем кволому виконанню вказівок, чи взагалі замінюються політичною овідчуджденістю. Тому регуляція обов`язково повинна залишати місце ініціативі та самостійности, ні в якому разі не зводитись до жорстокості та тиску. При цьому в повній мірі повинна враховуватися коллективна природа політичної поведінки, її масовість, взаємодія раціональних та ірраціональних моментів, значна залежність від стану і динаміки коллективної психології.
Специфіка масової поведінки в політиці.
В більшості політичних процесів люди приймають участь, якк правило, не поодинці, а сполученими в однорідні й організоваіні групи (класи, нації, професійні спільноти, суспільні організаціі и т.інш.). В якості подібної групи можуть виступати й випадкові, тимчасові новотворення (натовп на вулиці, учасники зборів або мітингі, демонстрації, аудиторія тієї чи іншої передачі, глядачі політичної передачі). Люди, знаходячись в такому стані, набувають специфічних властивостей маси:
статистичністъ — масса не є цілісним творенням, який відрізнявся б від елементів, з якої вона складається;
стохастичність, ймовірність. В масі випадковість, невпорядкованість відносин поміж людьми, її межі розмиті, а склад непостійний, змінюваний;
ситуативність — характер дій маси повністю визначається місцем, часом, приводом утворення, видом її діяльності чи спілкування;
різноманітність складу, його міжгрупова природа;
аморфність — відсутність внутрішньої організації, структури;
анонімність — членам маси не цікаві індивідуальні властивості, особистісні якості один одного.
Ці властивості, і насамперед випадковість утворення, неоднорідність складу, обумовлюють специфічну манеру політичної поведінки людей, з`єднаних в такі спільноти. Вона виражається у пригніченні раціональності, різкій перевазі почуттів над розумом, що веде до втрати особистої відповідальності.
При оцінюванні та прогнозуванні характеру можливої поведенки маси необхідино звертати увагу на наявність двох її основних типів.
По-перше, це публіка, сформована на основі інтелектуальної взаємодії. ЇЇ складають, наприклад, читачи однієї газети, слухачи якоїсь однієї передачи, люди, зацікавлені тим чи іншим видом досугу або професією. Тип зв`язку, який складається за таких умов, в достатній мірі випадковий, але він постійний, больш чи менш усталений.
По-друге, цей натовп, що виникає осередком фізичної взаємодії людей, наприклад на мітингу, можливий в будь-якому суспільному місці, де їх затримують будь-які зовнішні обставини.
У публіки відсутня спеціальна організація, вона рфзнорідна, складається з представників різних соціальних груп, привід ії утворення достатньо випадковий, але практично завжди вона формується на больш-менеш стійкій, раціональній основі, нею, як правило, являється або загальна інформація, або загальний інтерес.
Натовп не має усталених факторів спільноти, що практично блокує здатність відгуку на зв`язну, логічну аргументацію, він її просто виводить з зхиткої емоційної рівноваги та, навпаки, робить можливою швидку відповідь на імпульсивну, эмоційну дію.
Висновок.
Політика за своєю природою є цілеспрямованою діяльністью, котра використовує для досягнення конкретних цілец співвідносні засоби.
Мета в політиці — це ідеальний, очікуваний результат, заради якого здійснюється політичнка діяльність.
Засоби в політиці - це інструмент досягнення цілей, перетворення ідеальних стремлінь в реальні дії та результати. Це сукупність можливостей здійснювати політику та владу й використовувати їх в інтересах суспільства чи якихось політичних сил.
Часто в політичному житті використовуються такі засоби, як забастовки, пропагандиські кампанії, озброєні дії, популісікі обіцянки, критика політичних опонентів, залякування людей, мітинги, демонстрації, вибори, референдуми, этичні та правові норми, традиції і т.д. Вони можуть бути жорстокими (крайніми), націленими на швидке отримання бажаного результату, без затримки на проміжних етапах, та м`які (помірні), використання котрих дає багато проміжних результатів, потребує більше уваги та не стає причиною стількох гострых конфліктів, як перший тип засобів.
Між цілями та засобами існує взаємозалежність, така собі співпрац, взаємодія. З одного боку, мета багато в чому стає визначним моментом для того, які засоби будуть використовуватися для її здійснення, а з іншого боку, засоби, вплваючи на досягнений результат, визначають реалістичність або утопічність мети, корректують її основні параметри, аж до відмови від тих ідеалів, котрі опинились недосяжними для сьогодення.
Отже, виходячи з усього цього, з упевненістю можна сказати, що мистецтво політики базується на вмінні правильно співставляти мету та засоби її досягнення, в умінні оптимально правильно використовувати ті чи інші методи для досягнення визначенних цілей. Однак, зрозуміло ж, що для реалізації політичних цілей підходять далеко не будь-які засоби,тимпаче що політична культура є найбільш консервативний елемент політичної системи і стабiлiзацiя політичного процесу в Україні, багато в чому залежатиме від перетворень в полiтико-культурній сфері.Отже, необхідно формування ціннісних орієнтацій, настанов та моделей поведінки, які б відповідали вимогам становлення та збереження демократичної держави.
Список використаної літератури:
Основи політології курс лекцій / Під ред. проф. Н.І. Сазонова. – Харків, 199З .
Основи політології (Курс лекцій): Навч. посібник. – Харків: ХДТУСГ. – 1996.