Реферат: Проблеми реконструкції в науковому пізнанні

У науцi постiйно здiйснюється процес оцiнки i, щоб зрозумiти це, недостатньо виявляється розглядати лише її часовий зрiз, бо за його допомогою можна виявити лише принципи, на основi котрих роб­­­ляться цi науковi оцiнки. Тут проглядається неявна двоїстiсть: у репрезентацiї науки у виглядi часового зрiзу слiд розрiзняти прин­­­ципи оцiнки та внутрiшню iсторiю наукової теорiї. Логiцисти, проти яких виступає Тулмiн, дiйсно прагнули самообмежитись лише деякими фiксованими критерiями для оцiнки наукових тверджень. Проте, такi критерiї, як емпiричний змiст, прогностична сила, плiднiсть деяко­­­го дослiдження, неочiкуванi пiдтвердження, здатнiсть асимiлювати аномалiю за допомогою внутрiшнiх модифiкацiй тощо, були у самих логiцистiв спробами вiдповiдi на "iсторичнi питання, на якi немож­­­ливо вiдповiсти, якщо представити науки у схемi "теорiя ­­­пiдтвердження", тобто у формi позачасової пропозицiональної систе­­­ми"[14. -с.94].

Тулмiн абсолютно справедливо стверджує, що з логiцистської точ­­­ки зору значно легшеобмежувати себе рамками такого розгляду, пiд час якого, наприклад, вираховується ступiнь правдоподiбностi дея­­­ких теорiй. Проте, це дуже далеко вiд реальної практики самих вче­­­них та вiд реальної долi теорiй, що розглядаються.

Сам Тулмiн протиставляє логiчнiсть часовiй динамiцi. Джерелом такої думки щодо логiчностi вiн вважає традицiйний погляд Платона, котрий також "намагався вiдокремити логiчнiсть вiд темпоральностi, виходячи з припущення, що, поскiльки логiчнi вiдношення є позача­­­совими, то не може бути i логiчного опису (у термiнах форм) змiн у речах"[12. -с.303].

Тулмiн ототожнює змiну у науцi з поняттєвими змiнами з метою пiдкреслення своєї тези про те, що рацiональнiсть, котра є спе­­­цифiчною для науки, початково виявляється у процесах поняттєвих змiн, а "логiчнiсть" не вiдiграє нiякої ролi у цих процесах з тiєї причини, що вони є процесами, а логiка має справу з концептуальни­­­ми системами. Однак, деякi з найважливiших типiв змiн у науцi (наприклад, пов'язанi з вiдкриттям нових законiв) не обов'язково включають у себе поняттєвi змiни.

Основне утруднення полягає в тому, що одиницями вимiрювання у науцi - є не поняття, а поняттєвi множини, тобто теорiї. Дуже рiдко бува так, що поняття змiнюються iзольовано, не здiйснюючи нiякого впливу на iншi поняття. Зрозумiло, мiра взаємозв'язку мiж поняттями у теорiї не завжди є настiльки високою, як, наприклад, у механiцi, де змiна одного поняття тягне за собою змiну всiх iнших. Але навiть для теорiй з достатньо вiльними зв'язками мiж поняттями аналiз змiни одиничних понять вимагає розгляду можливого ефекту дiї цих змiн на всю теорiю в цiлому. Природно, що такий розгляд являє собою не що iнше, як логiчну оцiнку теорiї як цiлого.

Рацiональнiсть.я_ я.Логiчнi чинники вiдiграють домiнуючу роль у пе­­­реоцiнках, якi постiйно вiдбуваються у роздiлах науки, що активно розвиваються. Але, на думку Тулмiна, логiка не є тут "засобом вiдповiдi на всi питання": окрiм логiки, слiд враховувати й iншi фактори, що є не менш важливими для розумiння наукової рацiональ­­­ностi. Питання про iншi фактори, що визначають рацiональнiсть, Тулмiн вважає центральним у сучаснiй фiлософiї науки.

Сюди вiдносяться, наприклад, соцiоiсторичнi впливи рiзного ви­­­ду, що дають причиннi пояснення того, яким чином здiйснюється пiдтвердження теорiй i, хоча б частково, чому зберiгаються деякi науковi позицiї. Проте, соцiоiсторичнi фактори не є частиною рацiональностi науки. На думку Тулмiна, iсторичнi та соцiологiчнi реконструкцiї розвитку знання можуть допомогти зрозумiти, чому на­­­ука почала розвиватись саме у даному специфiчному напрямку, але це зовсiм не означає, що соцiологiчнi та психологiчнi фактори допома­­­гають визначати рацiональнiсть науки як людської дiяльностi.

"Коли ми говоримо, - зауважує Тулмiн, - що "найкраще персональ­­­не судження" вiдiграє значну роль у конституцiйних рiшеннях у правi i у фундаментальних теоретичних переоцiнках в науцi, то ми маємо на увазi, що в цих контекстах логiчнi процедури часто є вто­­­ринними вiдносно питань iндивiдуальної майстерностi та особистої iнтуїцiї". Вiн також стверджує, що "ми не можемо вiдокремити рацiональнi процедури вiд людей, котрi їх видозмiнюють". Але наслiдки такої ситуацiї є цiлком вiдмiнними для науки i, наприк­­­лад, для права. "Рацiональнiсть науки вимагає, щоб ми вiдтворили теоретичнi пiдтвердження незалежно вiд авторитету людей, котрi їх первiсно зробити"[12.-с.361]. Кардинальнi пропозицiї з реконс­­­трукцiї науки не вважаються вiдразу ж "рацiональними" (окрiм, на­­­певне, того сенсу, в якому всi судження є продуктами людської ро­­­зумової дiяльностi). Тiльки тодi, коли цi судження пiддаються розглядовi з точки зору їх емпiричних свiдчень i поступово виявля­­­ються перевiреними, тiльки тодi їм "присвоюють право вважатися на­­­уковими". Науку вiд iнших сфер дiяльностi i наукову рацiональнiсть вiд iнших типiв рацiональностi вiдрiзняють природа процесу пе­­­ревiрки, а не спосiб побудови припущень i не роль авторитету у да­­­ному питаннi.

Тут доречно нагадати про головнi тези концепцiї Фейєрабенда. Одна з них - це принцип необмеженої пролiферацiї, чи розмноження, помноження конкуруючих i прямо альтернативних одна однiй гiпотез. Друга теза - це принцип теоретичної впертостi чи мiцностi, тобто вiдмова вiд введеня у гносеологiчний вжиток яких-небудь альтерна­­­тив та впертого збереження вже наявних теорiй. Взаємовiдношення цих двох принципiв розгортається в рiзноманiтних вимiрах, але вони тяжiють до злиття, в якому врештi решт, приходять до взаємоо­­­тотожнення.

Сутнiсть принципу пролiферацiї гiпотез Фейєрабенд коротко виз­­­начив при допомозi крилатого виразу "припускається все". Але на це ж саме орiєнтує й принцип впертостi, з якого, за Фейєрабендом, випливає готовнiсть, "якщо хочеться", примиритись з будь-якою з iснуючих теорiй, якими поки що користуються за вiдсутностi кращих, або до яких звикли. В цих теорiй, можливо, є багато недолiкiв, слабких пунктiв, суперечностей з iншими теорiями i фактами, якi вони намагаються оформити у своїх рамках, "усерединi себе", але на цi недолiки та суперечностi (як моменти несумiсностi) чи хоча б на частину з них можна, на думку Фейєрабенда, не звертати уваги, а отже - дiяти вiдповiдно до принципу "роби, що бажаєш" (як це зфор­­­мульовано у нiмецьких виданнях праць Фейєрабенда).

З iншого боку, принцип пролiферацiї у своєму безпосередньому змiстi реагує на такi вiдчутнi недолiки iснуючих теорiй, як несп­­­роможнiсть подолати логiчнi суперечностi iз зформульованими в їх рамках новими фактами, а тим бiльше пояснити їх, не кажучи вже про те, щоб осмислити деякi ранiше вiдомi факти даної областi знання, тобто вирiшити "загадки", що випливають з їх наявностi, прямо про­­­тилежним чином, анiж це робить принцип впертостi: незалежно вiд ступеню дефектiв цi теорiї можна без особливих вагань вiдкинути, замiнивши на iншi, в тому числi й прямо альтернативнi. Але якщо це так, то принцип "роби, що бажаєш" дiє у Фейєрабенда i в якостi ме­­­таправила оперування двома вказаними принципами, при допомозi яко­­­го можна переходити вiд першого до другого, i навпаки.

При побудовi рiзного роду гiпотез, що претендують на роль нау­­­кових теорiй, Фейєрабенд рекомендує не розмiрковувати особливо над тим, якi з них бiльше, а якi менше прийнятнi, цiннi, iстиннi: жод­­­ну з них, строго кажучи, в рамках дiї двох цих тез зберiгати не доводиться, i жодна з них не заслуговує того, щоб зберiгати її при допомозi вдосконалення. Всi вони в однаковiй мiрi "на щось" при­­­датнi, i в той же час - можуть вважатися "зайвими". По сутi, ми бачимо наслiдок принципу фальсифiкованостi Поппера, але доведений до крайностi i такий, що використовується без будь-яких обмежень: якщо принцип збiльшення кiлькостi гiпотез нацiлює на цiлеспрямова­­­не винищення вже наявних теорiй, то принцип сталостi орiєнтує на таке ж вiдношення до будь-яких заново запропонованих теорiй, при­­­чому завжди гору бере не порада "зберiгай", а вимога "вiдкидай". А оскiльки i першим, i другим принципами легiтимуються i давнi гiпо­­­тези (вони можуть бути витягнутi з "темряви забування" i вiдрод­­­женi i як вже iснуючi, i як майбутнi новi), то обидва принципи ще бiльше спiвпадають.

Дiя принципу впертостi сприяє, якщо використовувати термiно­­­логiю запропоновану Куном," нормальним перiодам" в iсторiї наук, а принципу пролiферацiї - "перiодам революцiйних перетворень" в них; однак, застосування iдеї, що "все дозволено", зливає обидва перiоди у один.

Принцип впертостi дозволяє iгнорувати суперечливi щодо даної теорiї факти, як би там багато їх не було. Але як бути, якщо їх дiйсно дуже багато i вони тиснуть своєю кiлькiстю? Хiба можна їх абсолютно iгнорувати? Яким великим би не було число таких конт­­­рприкладiв (так їх iменував Лакатос), Фейєрабенд вважає, що вiд них завжди можна "втекти", звертаючись до давньої зброї крайнiх релятивiстiв - до конвенцiоналiзму: iснуючу теорiю можна вдоскона­­­лити за допомогою умовно прийнятих додаткiв. Але це означає, що принцип впертостi Фейєрабенда майже не вiдрiзняється вiд принципа Дюгема-Куайна, в якому вiдмiннiсть мiж плiдними припущеннями i конвенцiями-фiкцiями є майже вiдносною.

Теза Дюгема-Куайна є суперечлива: з одного боку, в нiй є розум­­­не застереження не вiдмовлятись поспiхом вiд ранiше прийнятих те­­­орiй, якi до тих пiр виправдовували себе у практицi пiзнання, до­­­поки не вичерпано всi можливостi їх концептуального вдосконалення, а з iншого - ця теза заперечує наявнiсть яких-небудь меж у кон­­­венцiоналiстських вдосконаленнях ранiше прийнятої теорiї.