Реферат: Проблеми реконструкції в науковому пізнанні

Проте, Лакатос визнає, що пiсля вiдмови вiд вимоги прогресив­­­ностi кожного окремого кроку науки дуже важко вирiшити, "коли дослiдницька програма безнадiйно регресувала чи коли одна з двох конкуруючих програм досягла вирiшальної переваги над iншою. ...Мудрим можна бути лише пiсля подiй (заднiм числом)" [8.-с.244].

В запропонованому Лакатосом кодексi наукової чесностi скромнiсть та стриманiсть вiдiграють бiльшу роль, анiж в iнших ко­­­дексах. "Слiд пам"ятати про те, - наголошує вiн, - що навiть якщо ваш опонент безнадiйно вiдстав, вiн все ще може наздогати вас. Пе­­­реваги одної з сторiн не можна розглядати як вирiшальнi. Не iснує жодної гарантiї трiумфу тiєї чи iншої програми. Так само не iснує жодної гарантiї її краху. Тобто, ретельнiсть, як i скромнiсть, має великий рацiональний смисл. ...успiхи конкуруючих сторiн повиннi фiксуватись i завжди виноситись на суд громадськостi" [8. -с.246].

Методологiя науково-дослiдницьких програм, подiбно до будь-якої iншої методологiї, висуває свою iсторiографiчну дослiдницьку прог­­­раму. Лакатос стверджує, що iсторик, який сприймає цю методологiю як вiрну (тобто керується цiєю програмою), буде вiдшукувати у iсторiї конкуруючi дослiдницькi програми, прогресивнi та регре­­­сивнi зрушення проблем. "Там, де iсторик дюгемiвського типу вбачає революцiю єдино у простотi теорiї (подiбно випадку революцiї Ко­­­пернiка), вiн буде знаходити тривалий процес витiснення прогресив­­­ною програмою програми регресуючої. Коли фальсифiкацiонiст бачить вирiшальний негативний експеримент, вiн буде "передбачати", що нiчого подiбного не було, що за будь-яким вирiшальним експеримен­­­том, за кожною простою сутичкою мiж теорiєю та експериментом сто­­­їть "потаємна" вiйна мiж двома дослiницькими програмами. I тiльки пiзнiше - у фальсифiкацiонiстськiй реконструкцiї - результат вiйни може бути зв'язаний з проведенням деякого "вирiшального експери­­­мента" [8. -с.264].

Методологiя дослiдницьких програм, як i будь-яка iншi теорiя наукової рацiональностi, потребує доповнення емпiричною зовнiшньою iсторiєю: "Жодна теорiя рацiональностi, - стверджує Лакатос, ­­­нiколи не зможе вирiшити такi проблеми, як - чому генетики-мен­­­делiсти зникли у Радянськiй Росiї в 50-тi роки, чому певнi науковi школи у генетицi iстотно вiдрiзняються одна вiд одної i чому за­­­рубiжна економiчна допомога стала непоппулярною у англо-саксонсь­­­ких країнах у 60-тi роки" [8.-с.228]. Тому для пояснення рiзної швидкостi розвитку рiзних дослiдницьких програм завжди необхiдно звертатись до зовнiшньої iсторiї, i це спричинено тiєю обставиною, що "рацiональна реконструкцiя науки (в тому смислi, у якому я вжи­­­ваю цей термiн) не може бути вичерпною з тiєї причини, що люди не є повнiстю рацiональними iстотами; i навiть тодi, коли вони дiють рацiонально, вони можуть мати хибнi теорiї вiдносно власних рацiональних дiй"[8. -с.231].

Своєю методологiєю дослiдницьких програм Лакатос проводить де­­­маркацiйну лiнiю "внутрiшньою" та "зовнiшньою" iсторiєю, що вiдрiзняється вiд прийнятих iншими концепцiями наукової рацiональ­­­ностi. Наприклад, те, що для фальсифiкацiонiста виступає як фено­­­мен iррацiональної прихильностi до "спростованої" або суперечливої теорiї (це вiдноситься до зовнiшньої iсторiї), поняттями методо­­­логiї дослiдницьких програм може бути пояснене внутрiшньо - як рацiональний захист багатообiцяючого дослiдження. Або, знову ж та­­­ки, успiшнi передбачення нових фактiв, що представляють серйознi свiдчення на користь дослiдницької програми i тому являють собою iстотнi частини внутрiшньої iсторiї, є зовсiм не важливими нi для iндуктивiста, анi для фальсифiкацiонiста. Адже для них не має зна­­­чення, передувало вiдкриття фактiв теорiї чи здiйснилось пiсля її створення - вирiшальним для них лише логiчне вiдношення фактiв i теорiї. "Iррацiональний" вплив такої iсторичної обставини, завдяки котрiй теорiя випередила вiдкриття певного факту, не має значення для внутрiшньої iсторiї з точки зору iндуктивiзму та фаль­­­сифiкацiонiзму. "Згадаємо незадоволення Планка з приводу запропо­­­нованої ним у 1900 р. формули випромiнювання, яку вiн розглядав як "довiльну". Для фальсифiкацiонiста, - стверджує Лакатос, - ця формула була смiливою, фальсифiкованою гiпотезою, а недовiра, яку вiдчував до неї Планк, була нерацiональним настроєм, що пояснюєть­­­ся лише на основi психологiї. Однак, з моєї точки зору, незадово­­­лення Планка можна пояснити в рамках внутрiшньої iсторiї: воно ви­­­ражало рацiональний осуд теорiї" [8.-с.265].

I ще один приклад: для фальсифiкацiонiзму неспростовна "ме­­­тафiзика" має зовнiшнiй iнтелектуальний вплив. Для Лакатоса ж, во­­­на являє собою iстотну частину рацiональної реконструкцiї науки.

Лакатос виступає проти положення у фiлософiї науки, де бiльшiсть iсторикiв прагне розглядати вирiшення деяких важливих проблем iсторiї науки як монополiю екстерналiстiв. Однiєю з таких є проблема досить поширених одночасних наукових вiдкриттiв. "Для цiєї проблеми вульгарнi марксисти мають легке рiшення: вiдкриття, зробленi рiзними людьми в один i той же час, визначенi для виник­­­нення суспiльною необхiднiстю"[8.-с.326]. На думку Лакатоса, те, що вважається "вiдкриттям", залежить вiд обраної методологiї. Так, для iндуктивiста найважливiшими вiдкриттями є вiдкриття фактiв, i дiйсно, такi вiдкриття часто здiйснюються водночас декiлькома вче­­­ними. Для фальсифiкацiонiста велике вiдкриття полягає швидше у вiдкриттi деякої теорiї, анiж у вiдкриттi фактiв. Як тiльки теорiя вiдкрита (чи, скорiше, винайдена), вона стає суспiльною власнiстю i бiльше немає нiчого дивного в тому, що декiльки людей будуть її перевiряти, фальсифiкувати i водночас зроблять другоряднi факту­­­альнi вiдкриття. Таким чином, вже вiдома теорiя виступає як заклик до створення незалежно перевiрюваних пояснень вищого рiвня. Нап­­­риклад, якщо вже вiдомими є елiпси Кеплера та елементарна динамiка Галiлея, то одночасне "вiдкриття" закону зворотної квадратної за­­­лежностi не викликає великого здивування: оскiльки вiдома проблем­­­на ситуацiя, одночаснi вирiшення можна пояснити, виходячи з чисто внутрiшнiх пiдстав. Проте, вiдкриття нової проблеми не можна пояс­­­нити так само легко. Лакатос вважає, що "якщо iсторiю науки ро­­­зумiють як iсторiю конкуруючих дослiдницьких програм, то бiльшiсть одночасних вiдкриттiв - теоретичних чи фактуальних - пояснюється тим, що дослiдницькi програми є загальною власнiстю i в рiзних ку­­­точках свiту багато людей працюють за цими програмами, не пiдозрю­­­ючи про iснування один одного"[8.-с.330].

Лакатос вiдзначає, що улюбленою областю екстерналiстiв була спорiднена проблема - про те, чому суперечкам про прiоритет нада­­­вали такого великого значення i витрачала ни них так багато енергiї. Iндуктивiст, наївний фальсифiкацiонiст чи конвенцiоналiст могли пояснити це тiльки зовнiшнiми обставинами, але "у свiтлi ме­­­тодологiї дослiдницьких програм деякi суперечки про прiоритет яв­­­ляють собою iстотнi проблеми внутрiшньої iсторiї, оскiльки в цiй методологiї найбiльш важливим для рацiональної оцiнки стає те, яка з конкуруючих програм була першою у передбаченнi нового факту, а яка - лише погоджувалась з цим вже вiдомим фактом пiзнiше"[8. -с.262]. Деякi ж суперечки про прiоритет можна пояснити iнтелекту­­­альним iнтересом, а не просто честолюбством. Тодi виявиться важ­­­ливiсть тiєї обставини, що, наприклад, теорiя Тихо Браге лише post hoc досягла успiхiв у поясненнi спостережуваних фаз Венери i вiдстанi до неї, а вперше це точно було передбачено копернiканця­­­ми, або ж щокартезiанцi вмiли пояснити все те, що передбачили нь­­­ютонiанцi, але лише post hoc. Оптична ж теорiя ньютонiанцiв пояс­­­нювала post hoc рiзнi феномени, якi передбачались i вперше спос­­­терiгались послiдовниками Гюйгенса.

Всi цi приклади показують, що багато проблем, якi для iнших iсторiографiй були зовнiшнiми, у методологiї науково-дослiдницьких програм перетворюються у проблеми внутрiшньої iсторiї. Хоча, iнодi межа зсовується у протилежному напрямку. Наприклад, може iснувати експеримент, котрий вiдразу ж - за вiдсутностi кращої теорiї - був визнаний негативним вирiшальним експериментом. Для фаль­­­сифiкацiонiста таке визнання є частиною внутрiшньої iсторiї, для Лакатоса ж - воно є не рацiональним i пояснювати його необхiдно на основi зовнiшньої iсторiї.

Лакатос розглядає свою концепцiю як завершальний етап у розвит­­­ку доктрини фальсифiкацiонiзму - вiд наївного чи догматичного фальсифiкацiонiзму до методологiчного фальсифiкацiонiзму Поппера i далi - до витонченого фальсифiкацiонiзму.

У свою чергу ретельне iсторичне дослiдження галузей науки вiдкриває ряд повторюваних i типових iлюстрацiй рiзних теорiй в їх концептуальному, дослiдницькому та iнструментальному застосуваннi. Згiдно з теорiєю Куна, вони являють собою парадигми того чи iншого наукового спiвтовариства, що висвiтлюються в його пiдручниках, лекцiях, лабораторних роботах. Вивчаючи i практично використовуючи їх, члени даного спiвтовариства засвоюють навики своєї професiї.

За Т.Куном вченi можуть погодитися з тим, що Ньютон, Лавуаз'є, Максвелл чи Ейнштейн запропонували, ймовiрно, бiльш чи менш завер­­­шене вирiшення ряду найважливiших проблем, але водночас не можуть погодитись (iнодi навiть не усвiдомлюючи цього) з окремими абс­­­трактними характеристиками, котрi роблять непересiчним значення цих рiшень. Iнакше кажучи, вони можуть погоджуватись у своїй iден­­­тифiкацiї парадигми, не погоджуючись з її повною iнтерпритацiєю чи рацiоналiзацiєю або навiть не здiйснюючи нiяких спроб у напрямку iнтерпритацiї та рацiоналiзацiї парадигми. Вiдсутнiсть стандартної iнтерпритацiї чи загальноприйнятої редукцiї до правил не завадить парадигмi спрямовувати дослiдження. Нормальна наука може бути де­­­термiнована хоча б частково безпосереднiм вивченням парадигм.