Реферат: Філософія науки як об'єкт дослідження

Iдея iзольованої перевiрки гiпотез має своїм першоначалом iндуктивiстську методологiю, яка визнає наукове формулювання за­­­конiв природи наслiдком узагальнення фактiв. Оскiльки кон­­­венцiалiзм визнає, що мiж емпiричними даними i теорiями зв'язок не завжди безпосереднiй, а має залежнiсть вiд процесу "переходу" бази емпiричних даних у мову символiв цiлої групи гiпотез, тодi вiн визнає неможливiсть вiдокремлення кожної з гiпотез, наприклад, у теоретичнiй фiзицi, вiд iнших теоретичних положень. Факти, у зв'­­­язку з цим, завжди "навантаженi" змiстом який несе теоретична сис­­­тема в цiлому.

Куайн зазначав, що немає наукових положень, якi повнiстю неза­­­лежнi вiд досвiду. Жодна з наукових теорiй, гiпотез не має iмунiтету щодо її верифiкацiї. Однак, верифiкацiя здатна лише ко­­­ректувати теорiю через її окремi положення, отже - бути процедурою збереження теорiї, а не спростування. Перевiрцi та спростуванню в науцi пiдлягає система взаємопов'язаних положень теорiї, а не ок­­­ремi її речення чи гiпотези. Вiд цього залежить стiйкiсть теоре­­­тичних систем при зiткненнi з суперечливими даними досвiду та здатнiсть теорiї до самокорекцiї на ґрунті конвенцiї науковцiв.

Рекурентнi послiдовностi (recurrens - зворотнi) будуються на рiвностi, яка зв'язує мiж собою два чи декiлька сусiднiх члени ря­­­ду чисел, що дозволяє визначати наступний член ряду через попе­­­реднi, вираховувати один за одним наступнi члени послiдовностi, якщо вiдомi попереднi. Встановлення таких послiдовностей дозволяє доводити, що можна здiйснювати зведення будь-яких фундаментальних положень точних наук (математики) до елементарних аксiом. Зразком таких послiдовностей може слугувати аксiоматика Пеано, яка в мовi "природних" термiнiв матиме такий вигляд:

1) нуль є число;

2) наступне за числом є число;

3) декiлька рiзних чисел не може мати одне й те саме наступним;

4) нуль не є наступним нi за яким числом;

5) якщо нулю притаманна яка-небудь властивiсть, а також, якщо вона притаманна будь-якому iншому числу та наступному за ним, тодi ця властивiсть притаманна усiм числам [Див.:27.-с.33].

Цi аксiоми постулюють елементарнi вiдношення мiж термiнами ("нуль", "число", "наступне"), де загальний смисл залишається не змiненим, оскiльки наявнi як незмiннi "первиннi номiналiї", що не можна звести до iнших, бiльш елементарних. П'яте положення, яке являє собою постулювання логiчного дискурсу вiдомого пiд назвою "рекурентне мiркування Пуанкаре" [Див.:28;29], найбiльш яскраво висвiтлює, що логiко-математична "iстина" виявляє лише згоду розу­­­му iз самим собою. Оскiльки конвенцiонально прийнята теорiя лише конституює можливу варiацiю теоретичної єдностi предмету, власти­­­востi, вiдношення та положення, можна визнати, що вона безпосе­­­редньо не змiнює смислу фактуальних даних. Ми маємо справу лише з iнструментально рiзними класифiкацiями, якi можемо подiляти на зручнi, красивi, вдалi чи навпаки.

Жодну класифiкуючу систему конвенцiоналiзм не розглядає як дос­­­товiрно iстинну, а лише як "iстинну за угодою" (або, можливо, навiть нi як iстинну, нi як хибну). Дiйсний прогрес науки є куму­­­лятивним i здiйснюється на мiцному фундаментi "доведених фактiв", змiни ж на теоретичному рiвнi носять лише iнструментальний харак­­­тер. Теоретичний "прогрес" може полягати лише в досягненнi зруч­­­ностi ("простоти"), а не в зростаннi iстинного змiсту, бо iстина можлива лише у формi емпiричних фактiв.

Представники крайньої версiї конвенцiоналiзму (Айдукевич) не вважають обов'язковим дотримуватись навiть власно створеної систе­­­ми, бо будь-яку систему можна вiдкинути, якщо вона стає надмiрно складною i якщо вiдкрита бiльш розвинута система, котра замiнює першу. I епiстемологiчно, i в особливостi логiчно цей варiант кон­­­венцiоналiзму набагато простiший вiд iндуктивiзму, вiн не потребує обґрунтувань iндуктивних виведень.

Важливо вiдзначити вiдношення мiж конвенцiоналiзмом та iнстру­­­менталiзмом [Див.:29;30]. Конвенцiоналiзм спирається на переконан­­­ня, що хибнi припущення можуть мати iстиннi наслiдки i тому хибнi теорiї можуть мати велику прогностичну силу. Конвенцiоналiсти (бiльшiсть з них) ототожнили iстину з її практичними ознаками i приєднались до певного варiанту прагматичної теорiї iстини. Таким варiантом є попперiвська теорiя iстинного змiсту, правдоподiбностi та підтвердження, котра заклала базис фiлософськи конкретного варiанту конвенцiоналiзму.

Еволюцiйний конвенцiоналiзм зародився як фiлософiя бергсонiанс­­­тва, девiзом котрої була свобода волi i творчостi. Вiн не накладає заборон на недовисловленi спекуляцiї i дозволяє побудову кла­­­сифiкуючих систем на основi будь-якої фантастичної iдеї. Крiм то­­­го, конвенцiоналiзм не таврує вiдкинутi системи як ненауковi: вiн вважає бiльшу частину науки еврiстичною, анiж iндуктивiзм.

Методологiчнi мiркування характернi для конвенцiоналiзму буду­­­ють виявлявляючи узагальнюючу класифiкуючу iдею. Здебiльшого вони схожi на наступний приклад: "Якщо ми уявимо собi фактичне зникнен­­­ня сил тяжiння, тодi навiть ця подiя не здатна заперечити закону тяжiння сформульованого I.Ньютоном. Оскiльки закони Ньютона нiчого не розповiдають про iснування тяжiння мас; вони розповiдають про властивостi, якi повиннi мати тiла, якщо iснують сили тяжiння мас."

Для конвенцiоналiстiв головними науковими вiдкриттями є насам­­­перед винаходи нових i бiльш простих класифiкуючих систем. Тому вони постiйно порiвнюють такi системи у вiдношеннi їх простоти: процес ускладнення наукових класифiкуючих систем та їх революцiйна замiна на бiльш простi системи - ось що є основою внутрiшньої iсторiї науки в їх розумiннi. Взiрцевим зразком наукової революцiї внаслiдок цього була для конвенцiоналiстiв копернiканська рево­­­люцiя. Були певнi спроби для доведення, що революцiї Лавуаз'є та Ейнштейна також являють собою замiну складних систем бiльш прости­­­ми.

Вiдмiннiсть методологiї конвенцiоналiзму вiд iндуктивiзму, найбiльш яскраво, виявляє себе у протиставленнi iдеї "домовле­­­ностi" визначальнiй доктринi аналiтичної фiлософiї. Ця доктрина спирається на поняття "пост-фiлософська ера", яке вимагає зведення до емпiричної фактуальностi через редукцiю i верифiкацiю усiх тра­­­дицiйних фiлософських проблем. Аналіз мови стає знаряддям зведення фiлософських проблем до наукового ядра, системи доведень i продов­­­жується доти доки проблеми не будуть знищенi аналiзом. Для кон­­­ценцiоналiстiв такий аналiз є часткова процедура, що не здатна вирiшити головного - дати нове знання (прикладом може слугувати логiка Айдукевича).

Як це було визначено I.Лакатосом [Див.:18.-с.322-336;21. -с.106-135], конвенцiоналiзм, як i iндуктивiзм, не може рацiональ­­­но пояснити, чому певнi факти пiдпадають пiд дослiдження в першу чергу i чому певнi класифікуючи системи аналiзуються ранiше, анiж iншi, тодi коли їх порiвняльнi переваги ще незрозумiлi. Тобто, ця методологiя суміщається з гiпотетично сформульованими концепцiями, що мають екстерналiстське значення.

I, врештi, конвенцiоналiзм, як i iндуктивiзм, часто стикається з проблемою "мiфологiчної свiдомостi". Наприклад, згiдно з кон­­­венцiалiзмом, великi вченi приходять до своїх теорiй "фактично" завдяки "злетовi" своєї уяви. Однак, чому ж тодi вченi стверджують, що вивели свої теорiї з фактiв (наприклад, I.Ньютон)? Тому кон­­­венцiоналiстська конструкцiя науки часто вiдрiзняється вiд реконс­­­трукцiї, "власноручно" здiйснюваної великими вченими.

Вчення про вирiшальну роль iнтелектуальної iнтуїцiї має в цiй методологiї основоположне значення. Прояви iнтуїцiї вбачаються там де розв'язання певної проблеми вiдбувається за умов коли його не­­­можливо було отримати безпосередньо шляхом логiчного висновку з вiдомих засновкiв. Тому iнтуїцiю, як певну iнтелектуальну дiю, безпосередньо протиставляють пропозицiйним формам мiркування. (факти та узагальнення фактiв ”засновки-висновки”). Конвенцiалiсти визнають можливим використання протилежної процедури: узагальнення фактiв визнати засновком для визначення смислiв i значень наявних фактiв, як смислопохiдних вiд теоретичних мiркувань. Оскiльки ця "антиiндуктивна" дiя розуму вiдбувається без попереднього обґрунтування перетворення висновкiв у засновки, вона має характер iнтелектуальної iнтуїцiї. Засновник однiєї з перших логiцистських теорiй математик Льюiс Керрол опублiкував двi вiдомi казки ХХ ст., якi у виглядi спрощених моделей демонструють можливостi iнтелекту­­­альної iнтуїцiї.

Розглядаючи конвенцiональнi пояснення ролi iнтуїцiї в науковому пiзнаннi можна виявити, що iнструментальнiсть конвенцiй не має во­­­люнтарно-суб'єктивiського характеру. Iнтуїцiя як джерело кон­­­венцiональних угод розглядається у виглядi здатностi створювати системно-аналоговий зв'язок мiж попереднiми (традицiйними) i но­­­во-набутими уявленнями, а не як самодостатня трансцендентнiсть. Тлумачення Л.Керролом "силогістики як системи операцiй з роз­­­подiлом заперечень"[31.-c.64] дозволяє обґрунтувати, що фiлософсь­­­ко-онтологiчним змiстом послiдовно-логiчних мiркувань може бути мислимий зв'язок у мислимому свiтi без вiдношення до об'єктивної реальностi.

Зразком демонстрування логiстичностi iнтуїцiї можна визнати вже згаданi вправи англiйського математика Л.Керрола, якi наявнi у дiалозi казкових героїв Алiси з Королевою: - "Я, так довго чекала, що вже впала у вiдчай" - каже Алiса.