Реферат: Писанка
“Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння Христового в щасті і здоров’ї!”
Такий обряд розговіння ще й досі затримався на Поділлі, Волині та в західній Галичині.
В центральній та східній Україні розговляються свяченою паскою, яйцем, салом, ковбасами. Все це запивають “оковитою”, або без спеціального ритуалу. Розговляючись, стараються не ронити кришок “свяченого” на долівку, щоб, боронь Боже, не потоптати їх ногами. Кришки, що залишаються на столі, кидають у вогонь – “щоб миші не поїли”. Існує повір’я, що як миша з’їсть “свяченого”, то обернеться в кажана і буде літати над головою того, хто впустив “свячене”.
Першу шкаралупу з свяченого яйця кидають у воду – в ріку чи в море.
На Слобожанщині обряд розговіння відбувається так. Вся сім’я стає перед образами і молиться Богові. Після молитви сідають за стіл, і господар відломлює від паски “шишку” та віддає господині. Взявши “шишку”, господиня або відразу несе її корові, або зберігає і віддає корові тоді, коли та отелиться – “щоб відьма не спортила”. Віддавши “шишку”, господар ріже паску на шматки і запрошує всіх розговлятися. Спочатку їдять паску, яйця, шинку; потім доходить черга і до поросяти; звичайно, при цьому не забувають час від часу промочити горло горілкою чи якимось іншим питвом. Упиватися ж під час розговин не можна, бо “як уп’єшся на розговинах, то цілий рік будеш ходити немов у півсні, так тебе Бог покарає”.
Щоправда не скрізь і не завжди обряд розговіння відбувається весело. Якщо господарі вже поважні люди і дорослі діти у них померли або пішли поневірятися по світі, то мати, сідаючи за великодній стіл, плаче й примовляє:
Николаю мій, Николаю дорогий!
Ти то межи нами того Великодня був,
Ти то нам паску-дари покроїв,
Ти то нам до церкви відніс,
Ти то насамперед свяченого кушав,
А тепер ми без тебе і їсти не можемо.
Николаю мій, Николаю,
Хто би був казав ще тогідних свят,
Що ти уже цих не діждеш,
Николаю мій, Николаю дорогий!
Якщо ж мати не певна того, що її сини чи дочки вже померли, і ще сподівається, що її діти повернуться по святах додому, то вона залишає для них шматок свяченої паски та три крашанки. Все це вона загортає в рушник і кладе десь у затишному місці, покриваючи сухою материнкою – символом вічної надії. Цей дарунок від матері з великоднього столу зберігається до свята Вознесіння Господнього і в цей день віддається бідним – “щоб молилися за спокій душі загублених.
Після розговіння вмиваються, кладучи в миску два яйця і дрібну монету, а потім воду виливають на вогонь або в озеро.
“Коли на Великдень розговієшся і вийдеш з хати на вулицю, то що перше побачиш, тим і промишляй – буде удача. Якщо в цей день дощ або небо захмарене – буде врожай. В день свята Воскресіння Господнього ворота у царство небесне відкриті, а той, хто в цей день умре, прямісінько піде до раю. Дитина, яка народиться в цей день, буде нещаслива.
На Великдень, як зустрінеш якого чоловіка, хоч і незнайомого, поклонись, привітайся. Гріх не вітатися в цей день навіть з ворогом!
Після обіду ходять на кладовище христосуватися з померлими і кладуть на гробки крашанки, що їх відразу ж підбирають діти.
Відомий на Україні є звичай Гойдатися на гойдалці. Біля гойдалок грали в ігри, в яких використовували писанки і крашанки.
Гойдалки
Звичай гойдатися на гойдалці походить, як думають дослідники, з сходу, де гойдалка була відома ще в стародавні часи. До слов’янських країн цей звичай міг прийти з Туреччини, бо саме в південних слов’ян, що були під турецьким впливом, гойдалка – найулюбленіша весняна розвага.
Тепер це тільки розвага, але колись в основі цього звичаю була поважна мета: очищатися повітрям від усього злого, що накопичилося за зиму. А звідси: хто очиститься, той буде здоровий, а хто не очиститься – буде хворіти. У Боснії, Герцеговині, Сербії, а частково і в нас, на півдні України, існує повір’я, що хто погойдається на гойдалці в Лазареву суботу (у нас, властиво, на Великдень), той весь рік буде здоровий, а хто не погойдається, у того буде боліти голова.
Що цей звичай прийшов до слов’ян з нехристиянського сходу і колись вважався поганським, свідчить такий факт. Патріарх Андріян у 1697 році в інструкції, що була заадресована “старостам попівським”, наказував не ховати “ни на кладбищь, ни на убогомь дому, а на Поль и вь льсу тьхь, которые зграя утонуть или сь качели уб’ються”. Отже, якби цей звичай не вважався поганським, то церква не протестувала б проти гойдалки, та ще так суворо.
Пізніше гойдалка, як і багато інших поганських звичаїв, пристосувалася до нових обставин і здобула християнського тлумачення.
Існує звичай чіпляти в стодолі гойдалку; і старий, і молодий повинен погойдатися на цій гойдалці, на згадку про те, що Юда повісився.
Тут же, біля гойдалки, звичайно грають у крашанки чи писанки. Грає не тільки молодь, але й дорослі, жонаті чоловіки. Жінки й дівчата в іграх участи не беруть.
Найчастіше грають в “навбитки”, в “котка” та в “кидка”.
Гра “навбитки” полягає в тому, що один тримає в руці крашанку, носком догори, а другий б’є носком свого яйця. Потім б’є другий по кушці, тобто, по протилежному кінці; чия крашанка розіб’ється з обох кінців, той програв: він віддає свою крашанку тому, хто виграв.
У “котка” грають так: з похилого місця, з перепоною внизу котять яйця, одне за одним, намагаючись котити так, щоб попасти своєю крашанкою в крашанку партнера. Правило: хто частіше попадає, той більше виграє.
Гра в “кидка”. Один з партнерів кладе дві крашанки на такій віддалі одна від одної, щоб поміж ними не могло прокотитися яйце; другий партнер стає на віддалі одного сажня і кидає свою крашанку; якщо він попаде одночасно в обидві – виграв, а як попаде в одну або не попаде в жодну – програв.
Грають ще так: кладуть кілька шапок, під одну з них – крашанку; хто відгадає, під котрою з шапок є крашанка, той виграв, а не відгадає – програв.
Кладуть яйце на землю. В десяти кроках від нього стоїть один з партнерів, що хоче виграти яйце; йому зав’язують очі хусткою. З зав’язаними очима він відміряє десять кроків, розв’язує очі і має дістати до яйця, не сходячи з місця. Якщо дістане – виграв, не дістане – програв.
Другий день Великодня – понеділок – називають поливаним, бо в цей день християни обливають один одного. Обливати когось або самого себе – це стародавній звичай, що пов’язано з весняним очищенням водою. Не обходиться без писанок і тут.
На Гуцульщині дівки цього дня дають легеням (парубкам) галунки (крашанки) і писанки. Не дає сама, а ховає за пазуху, а леґінь відбирає від неї, звівши уперед з нею легку боротьбу. Діставши врешті, веде дівку до води, обіллє водою, буває, що й скупає цілу.
Крашанки роблять, або, як кажуть на Київщині, “галунять яйця”, а в Карпатах – “сливчать сливки” у Великодню суботу.
За народним віруванням, крашанки готуються в суботу тому, що яйця, пофарбовані в п’ятницю, швидко псуються, а, бувши зробленими в суботу, вони зберігаються протягом усіх свят.
Найбільше готують червоних крашанок. Не годиться робити чорних, бо вони нагадують про кров “лукавого”. Перше фарбоване яйце зберігають і, як треба, підкурюють ним хворого на пропасницю.
За стародавнім народнім віруванням на Чистий четвер – “Навський Великдень” Бог відпускає мерців з “того світу” Ставши опівночі з своїх гробів вони збираються перед церквою. І священик-мрець веде Богослужіння. Під час цього Богослужіння перед вівтарем стоять діти і тримають у руках писанки, наповнені клоччям.
Серед народу є багато вірувань, які пов’язані з готуванням великодніх писанок та крашанок. Наведемо деякі з них.
На Поділлі вірять, що найкращий час починати роботу з писанками – це другий день після Хрестопоклонної неділі, а на Сорок Святих треба виписати сорок клинців. У Вербну неділю та на Благовіщення з писанками нічого не можна робити, - попсуються. Щоб писанки довго зберігались, їх треба варити в Чистий четвер.
Шкаралупу з крашанок треба поламати на найдрібніші шматочки, щоб відьма не могла нею набрати роси, бо тією росою вона може попсувати корів.
Якщо відьма вколе кого-небудь шкаралупою з писанки, той захворіє і “висхне”.
Хустку, якою обтирають писанки, ховають – “щоб підкурювати нею бешиху”.
Товчене на порошок лушпиння крашанки підсипають до кормів курям – “щоб краще неслися”.
Шкаралупу з писанок чи крашанок в одних місцях викидають на стріху хати, а в других виносять на текучу воду.
Топтати ногами рештки пофарбованого яйця або писанки – великий гріх. Хто буде товкти ногами свячене яйце, того Бог покарає хворобою.
Майже по всій Україні є вірування, що шкаралупою свяченої крашанки можна підкурювати хвору людину чи тварину від пропасниці.
Крашанка, а ще більше писанка, одержана на Великдень після першого христосування, зберігається – “бо вона відвертає напасті злого чоловіка”. Крім того, така писанка “припинить пожежу”. Дівчата вмиваються з першою крашанкою – “щоб кращими бути”.
На перший день Великодня вся нечиста сила пов’язана і сидить по закутках. Якщо, прийшовши з церкви, піти з згаданою вище крашанкою по закутках двору, котячи свячене яйце по всіх темних закамарках, то можна натрапити на чорта, який буде сидіти у шапці-невидимці. “Як здобудеш ту шапку – щастя твоє, матимеш усе, що захочеш. Та бережіть, бо як схопить твою крашанку чорт – пропав ти, задушить нечиста сила”.
“Якщо на Великдень вистоїш у церкві всю ніч з крашанкою в кишені і вислухаєш, не куняючи, утреню і обідню, то тоді тримай це яйце хоч і десять років – воно не зіпсується. Якщо з тим яйцем вистоїш у церкві великодню службу вряд 20 років, будеш бачити всяку нечисту силу, а найбільше відьми будуть чіплятися до тебе, щоб виманити у тебе те яйце. Якщо ж підеш до церкви, не вислухавши діяння і не діждавшись, поки дочитаються до Христа, і покладеш крашанку на стіл, то після обідні вона буде іншого кольору. Знай: відьма перемінила твою крашанку”.