Реферат: Українська мова

Значеннєвими складниками слова "Україна" і для українців, і для їх зажерливих сусідів завше були три ідеї: "незалежність", "відродження", "со­борність" українського народу. Тому й було це слово для україножерів тріскою в оці, тому й на­магались вони знищити назву, щоб зробити загла-ду самій Україні.

10. Поєднання у слові "русский" значень слів "руський" і "російський" давало і дає багатьом "заєдинщикам" робити висновки подібно до Со-лженіцина: "Зто все — приду манная невдавне фальшь, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особьім не-русским язнком". Справді, ні народ, ні його мова тоді не називались українськими. Але це зовсім не означає, що вони були російськими, як не були росіянами члени створеної у Львові в 1848 році "Головної Руської Ради", на що натякає Солженіцин.

З таким же успіхом можна було б зарахувати до росіян Б. Хмельницького, котрий казав до поль­ського посла: "Я став уже паном усієї Русі і не віддам її ніколи". Або ще одного Гетьмана, який підписав "Гадяцький трактат": "Іван Виговський, гетьман військ руських власною рукою". І. Маркіяна Шашкевича з його щемливими рядками:

Руська мати нас родила,

Руська мати час повила,

Руська мати нас любила.

Бо й справді: "...Як могли себе усвідомлювати росіянами споконвічні українці, які одвічно жили на берегах Дніпра, більш як за сім століть до на­родження Москви, заснованої київським князем, і яка потім уже стала столицею Російської держа­ви?" (Б.Олійник).

Князь Юрій Долгорукий, намагаючись оволоді­ти київським престолом, вирушив із Ростово-Суз-дальської землі "в Русь". Архиєпископ Нифонт теж ішов з Новгорода в "Русь". Коротко кажучи, "літописці ніде не відобразили назву "Русь" сто­совно північне—східного (тобто нинішнього росій­ського. — В.І., Я.Р.-В.) населення" ("Українська народність: нариси соціально-економічної і етно-політичної історії", К., 1990, с. 62). Те ж і в ху­дожніх творах: "О Руская земле, уже за шеломя-нем єси", — читаємо в "Слові о полку Ігоревім".

Тож хіба не ясно, якої території і якого народу перш за все стосувались слова з коренем рус-? І хіба не зрозуміло, чому бідкались "малороси" у XVIII столітті: "Відомо ж бо, що раніше були ми те, що тепер Московці: уряд, першість і сама на­зва Русі від нас до них перейшли" (История Ру-совь или Малой Росіи, 1846, с. 204).

11. До "московців" від нас перейшла і назва мо­ви. "...Лексикальний і граматичний материял русь­кої мови в XVIII і XIX віці поглинув московський діялект і то так, що новоуправлена великоруська літературна мова навіть атрибут "руський" собі присвоїла, однак всяке непорозумінє упало би, ко­ли б великоруська мова свій московський початок і ім'я задержала" (О.Огоновський). Щоб читачі не подумали, що це вигадка українських націоналіс­тів, наведемо твердження князя Н.Трубецького — видатного мовознавця і великого російського пат­ріота, якого настільки ж можна запідозрити в про-українських симпатіях, як Д.Донцова у проросій-ських: "усім відомо, скільки бурі викликало вип­равлення московських богослужбових книг за львівськими і київськими зразками і діяльність у Москві київських учених. Як би там не було, в XVII ст. київська традиція церковнослов'янської мови подолала московську, витіснила її в старооб­рядницьке підпілля, і сама зацарювала в Моск­ві...". А ця церковнослов'янська мова, "лежить в основі і світської російської літературної мови". Так говорив не лише Н.Трубецькой, а й інші най­авторитетніші фахівці з історії російської мови.

Якщо у творенні російської літературної мови визначальну роль відіграли українські учені і цер­ковно-політичні діячі, прищепивши їй величезну кількість ознак руської, тобто української, мови, то це аж ніяк не повинно би бути підставою для того, щоб уважати українську мову "наречием" російської, її молодшою сестрою і т.п. І термін "русский" тут не повинен вводити в оману. Адже росіяни аж до XVIII століття називались москови-тами, а їхня країна — Московією.

12. Політику імперської Росії щодо України і її мови добре знали і розуміли освічені люди Єв­ропи. Так, 2 лютого 1869 року Делямар розіслав членам сенату і міністрам Франції петицію під на­звою "15-мільйонний європейський народ, забу­тий в історії", де, зокрема, писав: "Рутени мали раніше ім'я Русинів і Руських і були поневолені Московитами в минулому столітті, після чого на­род-поневолювач перейняв собі ім'я переможено­го народу для того, щоби надати собі видимі права на володіння цим народом. Таким чином, імена Руських і Московитів нині здаються нам синоні­мами, тоді як справді для історика вони радикаль­но різні. Це змішування дозволило Московитам присвоїти собі також історію Рутенів. (...). Ї земля того народу, який ми нині називаємо Рутенами, звалась Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо Руським, звався Московитами, а їхня земля — Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії. Як же сталася ця зміна? Виключно через те, що вже ціле століття московський уряд працює над тим, щоб домогтись повного злиття значення обох цих назв".

Окремі автори пропонують з метою виправлен­ня становища не вживати щодо росіян етнонім, пе­ребраний ними від українців. Так, Л.Кіпніс пише:

"Певен, що корінній русі (тобто українцям) для випрямлення власної історичної свідомості слід відновити свою звичку називати велику братню націю в колишній спосіб, як називали її раніше, тільки її і нікого, крім неї. Йдеться, власне, про етнонім "москалі" (або ж "москальство", "москва", "московський" і т. ін.)".

13. Серед поляків від 1672 року поширюється версія Грондського про те, що назва "Україна" є означенням окраїни, пограниччя Польщі. Навіть якщо припустити, що ця назва виникла у XII столітті, то яким чином, наприклад, Переяславська земля могла тоді вважатись окраїною Польщі – невеликої, нестійкої держави, віддаленої від Переяславщини? Коли у Києві, Чернігові вже були величні храми, у Польщі тільки починали будуватись маленькі молитовні. А літописання в Польщі виникло на двісті років піз­ніше, ніж на Русі, та й то латинською мовою. "На жаль, нам, полякам, нічого читати з перших шести століть нашої історії" (Я.Парандовський).

Окраїною називають якусь землю ті люди, які живуть у центрі, а не самі мешканці окраїни. З цього мало б випливати, що назву "Україна" при­думали для українців поляки! Саме в цьому 5 січ­ня 1939 року міністр закордонних справ Польщі полковник Бек переконував канцлера Німецького райху єфрейтора Шікльгрубера (Гітлера), заодно доводячи йому, що Карпатська Україна не має ні­чого спільного з власне Україною, через що Кар­патську Україну необхідно ліквідувати (В.Косик).

Незважаючи на примітивну бездоказовість тако­го тлумачення слова "Україна", воно дожило не лише в побутовій свідомості багатьох поляків, а й у польській науці до наших днів. 1992 року вий­шла польською мовою "Історія Польщі" О.Галецького (переклад з англомовного видання 1956р.), у якій читаємо, що назву "козаки" дали "важкій для означення суспільній групі, яка виникла на "Україні", тобто на окраїнах держави Ягеллонів".

У часи, коли вперше письмово згадується Ук­раїна, Казимир Справедливий не володів навіть всіма польськими землями. Це вже пізніше, через півтора століття, інший Казимир, якого поляки називають Великим, зрозумівши, що дорога на захід йому заказана німцями, "знайшов за це зразу ж значну компенсацію на сході, де відкрились мало не безмежні перспективи для Польщі" (О.Галецький).

Розпочавши реалізацію цих перспектив у 1340 році, поляки з часом зуміли заволодіти всією Ук­раїною. А щоб утримати її в покорі, щоб довести собі і іншим легітимність свого панування на чужій землі, використовували найрізноманітніші засоби, в тому числі й словесні. Цьому мала слугувати і версія, що поляки охрестили Україною свою ок­раїну. Як сміють українці говорити про якусь са­мостійність, коли сама назва їхньої землі свідчить про її приналежність до Польщі?

14. Не спромоглись на щось оригінальніше і ро­сійські "заєдінщікі". Вони теж віддавна пишуть і говорять, що Україна — це окраїна. Розуміється, не Польщі, а, як здогадується проникливий чи­тач, — Росії. Цю думку настирливо пропагував ві­домий російський шовініст В.Шульгін, який закликав організувати проти українства хрестовий похід. Полтавський губернатор у 1914 році в ра­порті міністрові внутрішніх справ Росії пропонував "слово "Україна" пояснювати як "окраїну" Росій­ської держави в давні часи". В окраїнності України переконані і ті нинішні російські діячі, що пропо­нують альтернативу: або Україна знову приєдну­ється до Великої Росії, або — війна. І зовсім не суттєво, що столиця майбутньої Росії — Москва згадується вперше як маленька застава під 1147 роком, а Московської — Російської — Радянської держави ще довго на світі не було, коли, наприк­лад, Галичину літописець називав Україною у 1189 році.

Страшно цікаво, як би тлумачили назву "Укра­їна" турки, коли б наша земля свого часу разом із Молдавією опинилась у складі Оттоманської Порти?

15. Було б помилково вважати, що антиукраїн­ські ідеї йдуть лише із Заходу на Схід, тобто з Польщі до Росії. Тут спостерігаємо двосторонній рух. Ще на початку нашого століття один поль­ський політик писав: "Русь-Україна є третім складником троїстої єдності майбутньої Речі По­сполитої". Їдея була запозичена у чорносотенців, які говорили про "триєдиний русский народ". Ця думка продовжує тліти у середовищі польських і російських україножерів і в наші дні.