Реферат: Українська мова

Як бачимо, російська літературна мова дає більше підстав уважати її за "гібридну", "штучну", однак такими епітетами чомусь (зрештою, відомо чому) наділяється українська мова. Коли б відо­мий російський шовініст В.Шульгін був краще по­інформований у цих питаннях, то саме російську, а не українську мову він назвав би "окрошкой с ботвиньйой". А взагалі, називати мови "гібридни­ми", "неприродними", "головними", "другосорт­ними" і т.п. можуть хіба що вчені, "котрі примі­шують до науки політику і котрі в храмі науки є не жерцями, а торжниками, що продаж і купівлю творять" (А. Кримський).

14. Останніми роками в Україні з'являються публікації, автори яких коренів української мови дошукують в індоєвропейській прамові. Поновлю­ються в обігу дослідження учених минулого сто­ліття (Е.Классен, А.Чертков, М. Красуський та ін.), за якими українська — одна з найперших ін­доєвропейських мов, а наш народ — один із най­старіших державних етносів. Поглиблюється вив­чення спорідненості української мови з санскри­том — літературною мовою індійських аріїв, котрі декілька тисяч років тому проживали в північному Причорномор'ї.

Дослідниками доведено, що найдавніший шар "Рігведи" (бл. 4500 - 2500 р.р. до н.е.) — книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.

Гіпотези такого типу заохочують до пошуків іс­торичних витоків народу, до відновлення істо­ричної пам'яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про позбавлення народу від комп­лексу меншовартості і зміцнення національної гід­ності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування.

З огляду на це тут краще перебільшення чи на­віть помилка, ніж українофобський штамп типу "не було, нема і бути не може". Тим більше, що, як казав один славний філософ, є речі, в які не­можливо повірити, але нема речей, яких не могло б бути.

НАЗВА НАШОЇ МОВИ

... Немає в світі ані одного національного іме-ни, яке викликало б проти себе стільки ненави-сти, злоби й нападів та пропаганди, як слов'­янська назва території й народу: "Україна", "український". Це свідчить про органічну зміс­товність і важливість зв'язаних з цим іменем народніх прав і інтересів. Це слово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символ ідеалів, мрій і надій народу.

С.Шелухин.

1. Упродовж віків мова, яку нині називають ук­раїнською, мала назви з коренем рус-: руська, ру­синська, малоруська. Оскільки цей корінь є і в назві мови нашого північно-східного сусіда (рус-ский язик), котрий займав панівне становище в царській Росії і посідав місце "старшого брата" в СРСР (назва мови ще одного східнослав'янського брата — білоруська — мало коли бралась до уваги;

вона теж вважалась одним із наріч "русского", а згодом "триєдиного русского" народа), то висува­лось твердження про існування "общерусского язьпса", наріччям якого ніби-то є "малоруська мо­ва".

Вчитаймося в слова радянського академіка Б.Рибакова: "Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз'єднання окре­мих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народнос­ті".

Метафорично зміст цього пасажу можна зобра­зити так: росло руське дерево, його стовбур над­гриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки — українська і бі­лоруська. Стовбур же, звісно, залишився російсь­кий.

А коли так, то "...українці повинні триматися "общерусского" язика, себто великоруського лі­тературного язика, та тут, очевидно, підмінюються поняття, бо великоруський язик, живий і літера­турний, зовсім не "общерусский" язик, а таке саме тільки, як і український, "наріччя" того ідеального "русского" язика, чи східнослов'янського, що в дійсності конкретно не існує і не існував ніколи" (М. Грушевський).

2. "Русь" — це самоназва корінного народу се­редньовічної Київської держави, а також назва са­мої цієї держави. Це слово і його похідні: "русь­кий", "русин", "русинський", "руснак" та ін. — на західних окраїнах розселення українського ет­носу збереглись до наших днів.

Галичина масово перейшла на терміни з коре­нем україн- у кінці XIX — на початку XX століття (вирішальним поштовхом стало святкування сто­річчя "Енеїди" І. Котляревського). Робилось це свідомо — задля єдності українського народу, штучно розчленованого між двома імперіями: Ро­сійською та Австро-Угорською.

3. Згодом (у писемних пам'ятках від 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово "Ук­раїна". Протягом століть слова Русь і Україна вжи­валась як синоніми. Так, і Хмельницький, і пись­менники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росія; український-руський-російський.

А ще раніше в "Граматиці доброглаголивого еллинословенскаго язика" (її традиційцно називають "Адельфотес"), видрукованій у Львові в 1591 році, навіть на титульному листі написано: "Ко наказанію многоименитому Россійскому роду". Вислови "россійскій род", "росскій род" неодноразово вжи­ваються і в тексті "Граматики". Проте йдеться тут не про "російський рід" у сучасному значенні, а про рід український, свідченням чого можуть слу­гувати хоча б приклади слів із "Граматики": дівчинка, кошичок, хлоп'ятко, хлоп'яточко.

Але звідки на Русі взялись слова "Росія", "ро­сійський"?

4. Слово "Росія" — це слово "Русь" у середньо-грецькому (візантійському) мовному оформленні. Кожен народ пристосовує чужі назви до своєї мо­ви: поляки кажуть "Польска", а ми — "Польща", хорвати називають свою країну "Хрватска", а ук­раїнці іменують ЇЇ "Хорватія". Отож і середньовіч­ні греки називали країну наших предків не "Русь", а "Росія".

5. "Малою Руссю" в XIV столітті називали в протиставленні Великій Русі, тобто Київській Ру­сі, Галицьке-Волинське князівство, яке займало нинішню Західну Україну з прилеглими територі­ями (до Дніпра на сході і Чорного моря на півдні;

значна частина західних територій Галицьке—Во­линського князівства згодом відійшла до інших на­родів — Польщі, Румунії, Угорщини, Словаччи­ни). До самого кінця XIV століття Київ — "мати городів руських" включався в територію Великої Русі.

Пізніше константинопольський патріархат почав називати Великою Росією Московщину, в зістав­ленні з тією ж таки Малою Росією — Галицько-волинською державою. Потім назва "Мала Росія" була поширена на всю територію України — ко­лишньої метрополії Київської Русі. Спрацював принцип аналогії: Малою Грецією називали ко­лись власне Грецію (метрополію), а Великою Гре­цією — колонізовані греками землі. Та ж аналогія прослідковується в історичних назвах Малої і Ве­ликої Вірменії, Британії, Польщі.

"Назви "Мала Русь" і "Велика Русь" утворені грецькою психологією і пішли з синоду царгородського патріярха в 1303 р. з справи утворення Галицько-Волинської митрополії" (С.Шелухин).

6. У XVII столітті слово "Росія" припало до впо­доби дякам (чиновникам) царя Олексія Михайло­вича, а тоді вже всій державно-церковній верстві на чолі з самодержцем. Проте ця назва загально­прийнятою і офіційною стала не зразу. Ще у 1713 році посол Московії в Копенгагені отримав розпо­рядження: "У всіх курантах (газетах. — В.!., Я.Р.-В.) друкують державу нашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Російською, про що й іншим по всіх дворах писано". Бо й справді ніхто в Європі не плутав Русь (Ук­раїну) з Московією. Так, 28 листопада 1649 року амбасадор Франції у Польщі Арпажон писав своєму урядові: "Весь руський народ, що простя­гається до Литви і Вісли, піднявся проти корони".

7. Цар Петро І заборонив називати Україну Рус­сю. В Росії було заборонено також слово Україна.

8. Теорію єдності Русі-Росії розробили у XVIII столітті німці, зокрема Ф.Міллер. Катерина II за-грозила всім не згідним із цією теорією тюрмою. А першим почав доводити, що Москва — спадко­ємниця Києва, ще в сімдесятих роках XVII сто­ліття ректор Київської колегії і архимандрит Ки­єво-Печерського монастиря І.Пзель. Він теж був з походження німець, і є підстави вважати, що свою концепцію обгрунтував не безкоштовно.

У 1920 році окуповану Західну Україну в Поль­щі офіційно почали називати "Малопольска Всходня", українців "русінами", а їхню мову — "русінською". Таке ставлення до українців знай­шло і "наукове обгрунтування". Наприклад, поль­ський історик Равіта-Гавронський у 1923 році пи­сав, що назви "Україна" і "український" — це "шовіністичні вибрики ... М.Грушевського".

Подібну політику назв провадив і ліберальний уряд міжвоєнної Чехословаччини на Закарпатті.

9. У чому причина такого неприйняття слова Україна?

"Ім'я "Україна" зростається з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського життя, що для пізніших поколінь стає провідним вогнем, невичерпним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надій на можливість відродження і розвою" (М.Грушевський).