Реферат: Українська мова

7. Зрозуміло також, чому офіційна радянська наука вважала за початок існування української мови XIV століття: саме тоді починається тріум­фальна історія Московської держави.

Проте чимало авторитетних учених (Ф. Міклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська мова виникла значно раніше XIV століття і бере свій по­чаток зі спільнослов'янської мови. Академік А.Кримський писав, що українська мова уже в XI столітті існувала "як цілком рельєфна, певно оз­начена, яскраво-індивідуальна одиниця".

Твердження про праруську мову — непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови, — говорив Є.Тимченко. "Три східнослов'янські мови: українська, білоруська й російська — зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. "праруської" спільної мови ніколи не було" (Ї.Огієнко).

Подібно висловлюються й сучасні видатні учені. В "історичній науці не існує достатніх доказів іс­нування єдиної руської народності", — пише іс­торик-поліглот О.Пріцак.

Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов'янську, ні про спіль-нопівденнослов'янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять про спільно­східнослов'янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних мані­пуляцій довести, що українці — "молодший брат"?

В історіографії широко відома думка М.Марке­вича, за якою великороси — народ, похідний від українців: український народ сформувався в неза­пам'ятні часи, а великоруський виник набагато пізніше з переселенців із території Русі-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племе­нами. Такої думки дотримується чимало російсь­ких вчених. А славетний мовознавець князь Н.Трубецькой у 20-30 роках нашого століття на­зивав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із слов'янами тільки мова.

8. Твердження чи хоча б припущення про дав­ність української мови зразу отримували не тільки науковий, але й політичний присуд. Ще цар Олек­сандр І звернув увагу на цитоване польським лек­сикографом Лінде висловлювання Л.Гурського щодо першості української мови серед слов'янсь­ких.

Теза С. Смаль-Стоцького про близкість укра­їнської мови до сербської та її походження від пра­слов'янської одержала з боку польських, російсь­ких, а згодом і українських радянських лінгвістів епітет "націоналістично-фантастичної".

Відомо, що і лейтенант держбезпеки СРСР Кокостиков звинувачував академіка-поліглота А.Кримського, ніби той "намагався довести істо­ричну зверхність українців над росіянами і відсут­ність спорідненості між цими народами і мовами". Цікаво, що цей слідчий інкримінував би знаному російському академікові Н.Погодіну, який "від­верто зізнавався, що малоруське і великоруське наріччя різняться між собою більше, ніж між ін­шими слов'янськими наріччями, і навіть відмов­лявся вірити, щоб вони належали "до одного роду" (А.Кримський).

"Інородцями" спільно з євреями та іншими не­російськими народами трактував українців вели­кодержавний політик П. Столипін.

У циркулярі 1910 року П.Столипін наказував не дозволяти створення товариств "інород-ницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони ставлять перед со­бою".

Хоча українці зараховувались до "єдиного" чи "триєдиного" російського народу, насправді їх ні­коли не вважали рівними росіянам. "Нині, більше ніж будь-коли, — писав у 1847 році генерал-ад'ю­тант граф Орлов, — хочуть бути французи фран­цузами, германці — германцями, росіяни — росі­янами і т.д. Це спрямування, з одного боку, вель­ми важливе, бо може зміцнити самостійність і силу народу, з іншого — породжує джерело внутрішніх заворушень, тому що, як пануючі племена піклу­ються про відновлення своєї народності, так рівно ж піклуються про це і племена підвладні: поляки хочуть бути поляками, малоросіяни — малоросі­янами". Просто і відверто: це слова з проекту до­повіді цареві Николаю І, отже, на широку публіку не розраховані. Нагадаємо, що за законами Росій­ської імперії євреї могли проживати в Україні, але не мали права поселятися на російських етнічних територіях.

9. На питання: "Як говорили в Київській Русі?" академік В. Ключевський відповідав: "Так, як го­ворять малороси". За М. Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного мало­руського селянина Київщини. "У Києві ХІІ-ХГУ століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу", — писав В. Ягич.

Зауважимо, що між давніми русичами і сучас­ними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. "Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не назива­лися українцями (як і стародавні англійці — анг­лійцями, індійці — індійцями, німці — німця­ми),"— цілком слушно пише П.Кононенко, грун­туючись на народознавчому аналізі: хіба в "По­вчанні дітям" Володимира Мономаха не відчува­ється у всій повноті так властива українцям "фі­лософія серця", що її згодом науково осмислили Сковорода і Юркевич?

Із визнання етномовної безперервності на тери­торії Київщини від часу полян до наших днів (Л.Булаховський) логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою ук­раїнською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам'ятки створено "українізованою старо-слов'янщиною" (А.Кримський).

Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі підстави сказати: "Сло­во" — перша українська дума, а плач Ярославни— пісня українки". А.Павловський з приводу іншої славетної пам'ятки писемності зауважив: "Читаю­чи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян".

10. Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєні­стю. Освічені верстви населення користувались лі­тературною мовою давньоболгарського походжен­ня, а решта членів суспільства — рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.

Різниця між Руссю і Західною Європою поляга­ла в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими: "Словенськь языкь й русь­кий единь єсть" (літописець Нестор). Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших еле­ментів розмовної мови, тобто "українізації старослов'янщини".

11. "Українізована старослов'янщина" — дав­ньоруська писемна мова поширювалась по всій те­риторії Київської держави. "А те, ще в усіх мо­настирях колишньої Росії писали цією староукра­їнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у серед­ньовічні часи йшла з київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 столітті російські дворяни вживали французьку мову замість рідної..." (Е.Ільїна).

Ця старослов'янська мова лягла в основу росій­ської літературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. "Батьківщина нашої великорусь­кої літературної мови — Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно роз­вилась вона у Москві" (А.Шахматов). Природно, що "українізована старослов'янщина" на російсь­кому грунті піддавалась упливові ділового, роз­мовного та діалектного мовлення, тобто русифіку­валась.

Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці (Б.Успен­ський).

12. Подібно розвивалась книжна мова і на Русі-Україні, де "старослов'янщина" зазнавала подаль­шої українізації. Це тривало ах до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до XX століт­тя) . Основи сучасної загальнонародної української літературної мови остаточно було закладено в творчості Т.Шевченка.

А "сучасна російська літературна мова продов­жує ніколи не переривану традицію літературної мови Київської, удільної і Московської Русі, тобто мови церковнослов'янської" (Б.Унбегаун).

Ось чому мова творів давньоруської писемності здається більше подібною до російської, ніж до ук­раїнської: їх зближують старослов'янські (давньо-болгарські) елементи. Відчуття "близькості" поси­люється й через те, що давньоруські тексти здебіль­шого читають, озвучуючи букви по-російському, тобто так, як у сучасній російській мові, хоча існує більше підстав озвучувати їх по-українському.

13. Дещо спрощуючи проблему, можна конста­тувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов'язана з розмовною (живою, народ­ною) мовою Київської Русі, а літературна мова ро­сіян — з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і "давньорусифікованою" (українізованою) в Києві церковнослов'янською мовою.

"За підрахунками академіків А.А.Шахматова і Л.В.Щерби, близько половини елементів сучасної російської літературної мови — за походженням книжнослов'янські, генетичне пов'язані з півден­нослов'янською давньоболгарською мовою. Еле­менти східнослов'янські складають її другу поло­вину. Важко сказати, чого більше в цій східно­слов'янській половині сучасної російської літера­турної мови — українсько-білоруського чи власне російського, в усякому випадку дуже багато спіль­ного східнослов'янського" (В. Журавльов).