Реферат: Вільні економічні зони та зони пріоритетного розвитку (проблеми, перспективи)
З тією же метою перетворення раніше відсталих регіонів у динамічно розвивинуті проходила організація вільних економічних зон у слаборозвинених державах. Але тут на відміну від промислово розвитих країн при формуванні таких зон акцент робився на ввіз іноземного капіталу.
Нарешті, по-сьоме, в окремих країнах ВЕЗ розглядаються як регіональний метод модернізації економіки в умовах її переходу від адміністративних принципів функціонування до ринкового. Приміром, у Китаї спеціальні економічні зони носять експериментальний соціальний характер. У цій країні перехід за принципом «усі разом» від адміністративної системи до ринкового визнаний неприйнятним, чреватої потрясіннями для народу й економіки в цілому. Тому тут ефективність ринкової економіки перевіряється на прикладі ВЕЗ. Досвід їхнього функціонування показує, що ринкові принципи витісняють відносини, засновані на державній власності, вони більш ефективні, динамічні.
Слід зазначити, що при створенні вільних економічних утворень число цілей повинне бути чітко позначено. Виконання цієї вимоги визначає вибір системи пільг, наданих суб'єктам господарської діяльності. Множинність цілей веде до невиправданого розподілу пільг на всі сфери економіки від сільського господарства до банківських операцій і на діяльність різних суб'єктів ВЕЗ – від вхідних у СП приватних осіб до філій транснаціональних корпорацій.
Пільги, що використовуються в ВЕЗ
Загальною характерною рисою різних видів вільних економічних зон є наявність сприятливого інвестиційного клімату, що включає в себе митні, фінансові, податкові пільги і переваги в порівнянні з загальним режимом для підприємців, що існують у тій чи іншій країні. Конкретні пільги і стимули мають деякі кількісні відмінності по зонах різних країн; власне кажучи вони, як правило, подібні.
Наявний досвід створення спеціальних економічних зон показує, що кожному їхньому типу відповідає свій специфічний набір пільг і стимулів. В економічній літературі звичайно виділяють 4 основні групи пільг:
- Зовнішньоторговельні пільги, що передбачають введення спрощеного порядку здійснення зовнішньоторговельних операцій і чи зниження скасування експортно-імпортних пошлін;
- Фінансові пільги у виді встановлення низьких цін на комунальні послуги, зниження орендної плати за користування землею і виробничими приміщеннями, а також надання різних форм субсидій за рахунок бюджетних засобів і преференційних державних кредитів;
- Фіскальні пільги, що пов'язані з податковим стимулюванням визначених видів підприємницької діяльності; ці пільги можуть торкати податки на прибуток, доход, майно, рівень податкових ставок, питання постійного чи тимчасового звільнення від оподатковування;
- Адміністративні пільги, що надаються адміністрацією даної ВЕЗ для спрощення режиму в'їзду і виїзду іноземних громадян, процедур реєстрації підприємств, а також надання різних послуг.
Специфічний набір пільг і стимулів, що застосовується в окремих зонах, доповнюється спеціальними формами заохочень, спрямованих на прискорення розвитку чи транспортної інфраструктури, чи на стимулювання переробки місцевої сировини на експорт, або на залучення в зону визначеного типу інвесторів (дрібних чи, навпроти, великих), або на рішення інших конкретних задач.
Усі згадані пільги можуть застосовуватися у всіляких комбінаціях. Однак весь їхній набір повинний служити інструментом реалізації порівняльних переваг даної території, а не засобом відшкодування відсутніх тут факторів розвитку. Важливо також мати на увазі, що податкові пільги не є вирішальним стимулом залучення іноземного капіталу. При сучасних масштабах поширення вільних економічних зон більш важливими факторами в цьому відношенні можуть виявитися інвестиційні гарантії, якість інфраструктури і кваліфікація робочої сили, можливість одержання на внутрішньому ринку дешевих кредитів і простота адміністративних процедур. Головним же фактором для залучення іноземних капіталів, як показує світова практика, залишається політична стабільність у країні розміщення ВЕЗ.
Організація спеціальних економічних зон – справа заморочлива з адміністративної точки зору і вимагає значних фінансових засобів. Так, за даними Інституту сходознавства Російської Академії Наук, що проводив обстеження 26 країн, їхні відповідні витрати по залученню іноземних капіталовкладень склали 4 долари на 1 долар закордонних інвестицій. А в Китаї власні вкладення в чотири ВЕЗ до кінця 80-х рр. перевищили 22 млрд. дол., а іноземні інвестиції склали тільки 4 млрд. доларів. У зв'язку з цим експлуатацією вільних економічних зон займаються або спеціально створені урядами адміністративні структури, або державні компанії. Тільки таким шляхом забезпечуються необхідні для облаштованості інвестиції.
Спеціальні економічні зони довели свою ефективність у багатьох країнах світу. Однак у ряді місць вони чи не відбулися довгий час залишалися збитковими. Подібні явища відбувалися по політичних, економічних і організаційних причинах. Загострення політичної ситуації, перехід політичної кризи у військову стадію дестабілізує обстановку в країні і не сприяють припливу і нормальному функціонуванню іноземного капіталу. Навпаки, він іде їх цих країн. Так було в Ліберії, Гватемалі і деяких інших країнах. До економічних обставин можна віднести відсутність достатніх матеріальних умов, необхідних для функціонування вільної зони. Так сталося на Філіппінах, де зону створили в регіоні, у якому не було необхідного числа робітників, і який не мав у своєму розпорядженні розвиту інфраструктуру. Не меншим гальмом у розвитку економічних зон є і всякого роду організаційні безладдя: складні процедури реєстрації іноземного капіталу, відсутність кваліфікованої реклами і деякі інші деструктивні фактори.
Основні види вільних економічних зон
По своїй загальній меті спеціальні економічні зони, як правило, подібні, але їхні функції досить різноманітні. У науковій літературі виділяються до 30 різновидів ВЕЗ. Велика розмаїтість спеціальних економічних зон визначена безліч факторів впливу на їхнє виникнення і розвиток. Хоча зони проявилися давно, проте, загальноприйнятої типології цього розповсюдженого економічного феномена дотепер немає.
Однак російськими фахівцями була розроблена зразкова класифікація по ознаці господарської спеціалізації – по профілі діяльності більшості фірм, що хазяюють у зоні.
. Торгові вільні економічні зони
Однієї з форм спеціальних економічних зон є вільні торгові зони (ВТЗ) чи зони вільної торгівлі (ЗВТ). Це обмежені ділянки території морського порту, чи аеропорту розташовані в безпосередній близькості від них, що виведені за межі національного митного простору. Тут можуть здійснюватися операції по складуванню, збереженню, сортуванню, упакуванню, маркіруванню й ін. У ВТЗ передбачається також можливість демонстрації товарів у виставочних центрах з метою подальшого їхнього продажу. При цьому товари можуть бути реалізовані тільки оптом. Роздрібна торгівля допускається лише для екіпажів і пасажирів морських і повітряних судів, а в інших випадках забороняється. Ці зони не вимагають значних інвестицій і швидко окупають витрачені засоби.
Відповідно до існуючого законодавством США вільні торгові зони, що діють на території країни, підрозділяються на зони загального призначення і спеціалізовані (субзони). Зони загального призначення займають невеликий простір (трохи кв. км) і національної митної території, що знаходяться за межами. У них здійснюються операції по складуванню і переробці завезених товарів (упакування, сортування, маркірування, доробка і т.п.)
Субзони створюються для окремих великих компаній, діяльність яких виходить за рамки зон загального призначення. У субзонах виробляється експортна чи імпортозаміщуюча продукція. Субзони є результатом використання комбінації режимів зон вільної торгівлі і імпортозаміщуючих виробничих зон. До середини 90-х років у США нараховувалося близько 500 зон вільної торгівлі.
До числа найпростіших зон вільної торгівлі можна віднести спеціальні магазини «дьюті фрі» у великих міжнародних аеропортах, портах. З погляду режиму, вони розглядаються як знаходяться за межами державних кордонів. До зон вільної торгівлі відносяться також і традиційні вільні гавані (порти) з пільговим торговим режимом.
Однієї з версій вільних торгових зон є широко розповсюджені в США так називані зони зовнішньої торгівлі (ЗЗТ – Foreign Trade Zones). Вони були створені відповідно до закону 1934 р. для активізації зовнішньої торгівлі США. Це був час глибокої економічної кризи, і за допомогою створення ЗЗТ передбачалося значно знизити рівень безробіття в країні. Компанії, що діють у зонах зовнішньої торгівлі, можуть відстрочувати виплати, знижувати тарифи на минаючі через зону товари і т.д. Ці товари не виступають об'єктами митного контролю, однак у випадку їхнього переміщення з зони на митну територію США підлягають проходженню всіх передбачених митних процедур. Доставка товарів через вільну торгову зону може відбуватися у всіляких напрямках. Наприклад, одні товари імпортуються в зону і потім доставляються в третю країну чи в США, а товари вітчизняного виробництва направляються в зону для їхньої доробки перед остаточним вивозом за рубіж.
Другою формою торгових спеціальних економічних зон є вільні митні зони.
Ці зони, як і вільні торгові зони, відносяться до зон першого покоління. Вони існують з XVII - XVIII вв.
Вільна митна зона – це обмежена ділянка митної території країни, де встановлюється особливий режим підприємницької діяльності. Відповідно до митних кодексів різних країн іноземні товари розміщаються і використовуються у вільній митній зоні без стягування митних пошлін, податків, а національні товари розміщаються і використовуються на умовах, застосовуваних до вивозу відповідно до митного режиму експорту.
Такі зони часто називають бондовими складами чи вільними митними територіями.
. Промислово-виробничі зони
Ідея безмитного режиму зовнішньоторговельної діяльності, характерного для вільних торгових зон, наприкінці 50-х рр. була застосована для заохочення промислового виробництва в окремих країнах. З цього часу починається створення зон виробничої спрямованості, за яких незабаром закріпилася назва експортно-виробничих зон (ЕВЗ). Спочатку така зона була створена в ірландському аеропорті Шеннон. У зв'язку з відкриттям трансатлантичних ліній, що минають проміжну посадку літаків у Шенноні, над аеропортом зависла серйозна погроза втрати роботи. Тому уряд Ірландії пішов на застосування безмитного режиму, щоб залучити іноземних інвесторів у промисловість, торгівлю і туризм. Ірландській компанії в 1959 році було доручене формування спеціальної зони в регіоні аеропорту Шеннон на площі 15 га для створення 300 робочих місць. Через 15 років їх там уже нараховувалося 23 тисячі.
Згодом багато країн, що розвиваються, особливо ті держави Азії, що пройшли стадію індустріалізації, скориставшись ірландським досвідом з метою якнайшвидшої інтеграції у світову економіку. Замість стратегії розвитку, що невідбулася, на основі імпортозаміщення вони стали застосовувати політику заохочення експортного виробництва. Суть цього курсу полягає в тому, що машини, устаткування, матеріали імпортуються на територію даної країни, звичайно розташовану біля міжнародних портів, без митного контролю. Тут надійшла продукція піддається обробці і потім експортується знов-таки без утручання митної влади приймаючої країни. Поширення практики створення ЕВЗ сприяло швидкому зльоту нових індустріальних країн, що підтвердив існування залежності між значним припливом інвестицій у вільну зону і загальні економічні успіхи країни.
Експортно-виробничі зони сформувалися внаслідок заохочення експортного виробництва на анклавній території деяких країн. Однак, незважаючи на обмежений ареал їхньої дії, вони вплинули на всю національну економіку, що здійснюється декількома шляхами. Насамперед, ЕВЗ впливає на вітчизняні підприємства, розташовані в її митних кордонах. Контактуючи з закордонними інвесторами, керівники вітчизняних фірм підвищують їх технологічний і управлінський рівні до іноземних. Крім того, ЕВЗ забезпечують «ефект навчання» для національних кадрів. Десятки навчених у Експортно-виробничій зоні інженерів, майстрів і робітників, що наміряються працювати на вітчизняному підприємстві поза зоною, здатні невпізнанно змінити його діяльність. Нарешті, Експортно-виробничі зони можуть зіграти вирішальну роль у прискоренні переходу від закритої до відкритої економіки. При цьому процес поступового «відкриття» може проходити більш прискореними темпами, чим при загальній лібералізації зовнішньоекономічної політики країни. Далі, у міру розвитку ЕВЗ заробітна плата робітників та службовців завдяки високій продуктивності праці і понаднормових робіт виявляється значно вище, ніж на аналогічних вітчизняних підприємствах поза зоною. А це забезпечує приймаючій країні велику частину її валютних надходжень.
Таким чином, розвиток експортного виробництва на анклавній території якої-небудь країни забезпечує ріст обсягу її експорту, підвищення рівня зайнятості, проведення промислової модернізації і прискорене освоєння нових технологій. Ці досягнення й обумовили той інтерес, що виявили багато країн до організації на своїй території ЕВЗ.
У 1980 році в Сполучених Штатах Америки з'явилася так називана зона підприємства (Enterprise Zones). Це спеціальна територія, на якій функціонуючі підприємства одержують від місцевої чи федеральної влади визначені преференційні права. Суть цих прав полягає в податкових і неподаткових стимулах. Податкові знижки поширюються на виробництво, будівництво і торгівлю. Неподаткові стимули відносяться до сфери керування, до стандартів по навколишньому середовищу і т.д. Терміни дії преференційних прав у зонах більшості штатів складають від 10 до 20 років. Федеральні зони спочатку орієнтуються на двадцятилітній термін, що згодом може бути продовжений. Число зон у деяких штатах лімітується. Наприклад, у штаті Коннектикут можна створити шістьох таких зон, а в штаті Кентуккі – сім.
Багато штатів виявляють активність у створенні нових зон і наданні їм нових стимулів для розвитку. Приймаючи рішення по організації зони підприємства, влади користаються декількома критеріями. Найбільш важливими з них є:
відсоток безробіття в районі повинний значно перевищувати національний рівень;
більш 70% жителів району повинні мати прибуток на родину нижче 80% середнього національного рівня.
Концепція зон підприємства постійно міняється. У кінцевому рахунку, подібні утворення є фінансовим тягарем для місцевих, штатовських і федеральної влади, але у виді компенсації внаслідок підприємництва, що активізується, і зростаючої зайнятості в цих зонах влади територій знижують витрати на соціальні програми.
В останнє десятиліття західні економісти виділили ще один вид промислово – виробничих економічних зон – «Макіладорас».
Перші «макіладорас» з'явилися в Мексиці в 1965 році. «Макіла» – старий іспанський термін, що позначав плату мірошнику за помел зерна. Великі американські корпорації одержали право створювати в прикордонній зоні Мексики свої підприємства для використання дешевої робочої сили, куди безмитно завозили своя сировина і напівфабрикати, а відвозили готові чи вироби вузли для остаточної зборки на головних підприємствах у США. У Мексиці залишалася «плата за помел» – заробітна плата, оплата енергії й інших витрат, збільшувалася зайнятість, росла кваліфікація робочої сили. У 1993 році в Мексиці було зареєстровано вже 2142 підприємства – «макіладорас» з числом зайнятих 532 тисячі чоловік (17% усіх зайнятих в обробній промисловості) і доданою вартістю продукції 5,9 млрд. доларів. При цьому, хоча абсолютна більшість «макіладорас» належало корпораціям США (більш 50%), багато підприємств були створені капіталами Мексики (40%), Японії, Німеччини, Іспанії, що працювали на американський ринок. Основна продукція - трудомісткі компоненти, вузли й апарати електротехніки й електроніки (36%), автомобільної промисловості (28%), швейні вироби, взуття, деревообробка. Близько 70% підприємств розміщені в прикордонних ЕВЗ.
Починаючи з 80-х років «макіладорас» поширюються і на інші країни регіону. У 1993 році в Латинській Америці діяло близько 200 Експортно-виробничіх зон – у Мексиці, Гватемалі, Сальвадору, Гондурасу, Коста-Ріці, Домініканській Республіці, Ямайці, Колумбії, Еквадору. Нижче наводяться дані про динамік значення ЕВЗ у товарному експорті деяких країн.
| Країни | Частка ЕВЗ в експорті, % | |||
| 1980 | 1985 | 1990 | 1992 | |
| Мексика | 16,1 | 19,0 | 34,6 | 40,9 |
| Домініканська Республіка | 10,8 | 22,5 | 53,3 | 67,8 |
| Коста-Ріка | 0,4 | 13,7 | 18,4 | 20,9 |
| Ямайка | - | 11,5 | 21,8 | 30,1 |