Реферат: Спогади про Івана Франка

Якось незабаром після мого повороту одного гарного пополудня прибігає до мене (я мешкала окремо від бать­ків у філіальній школі) задихана сестричка з зазивом чимскоріше іти з нею, бо там з татом є якийсь порохом дорожним припалий панок, що притьмом каже вести себе до панни Клими, що його тато умовляють, каже сестрич­ка, заждати у нас! «Ні, ні, — каже, — я не до вас, а до панни Клими прийшов!» Без душі біжу до них рятувати ситуацію, оскільки це ще вдасться. Та запізно вже було. Тато стрінув мене не то з подивом, а більше з докором: «Так, Мусю, — отеє п. Мирон (татові здавалося, що пи­сьменників треба шанувати їх псевдонімами) відкрив мені тайну, яку я, як отець...» — «Так, так,— перебиваю,— татко про це повинні були найперші знати і мені на це свій дозвіл дати (мої батьки були патріархальних погля­дів), але я хотіла вам несподіванку зготовити», тріпаю поспішно, прикликаючи на поміч усю свою бойову діа­лектичну підготовку, щоб роздобрити старого. Франко, зміркувавши, якого наварив мені пива, зніяковів і став, як «жак», знесмілений, перед строгим маєстатом сіль­ського «бакалавра».

Та ця прикра ситуація тривала недовго. Моє штучне занепокоєння та поміч моєї, наспівшої в ту хвилину матусі, що із сльозами обіймала голівку своєї «наслідниці» (матуся також займалась віршуванням за «добрих часів»), звеселили скоро загальний настрій, так що «пан Мирон» і незчувся, як став дуже «милим» і «пожада­ним» гостем в кружку щирих і добродушних селюків. І сам він звеселів і став добрим, з душею щирою, яким його, певно, там, у місті, ніхто не бачив ніколи. Вечором ми з Франком обоє та ще з півдюжиною моїх молодших братчиків та сестер пішли на прогулянку. Побували на мості над річкою, прислухаючись до мого улюбленого жаб'ячого хору. Виявилось, що і Франко його любить. Під час того, як менша братія довкола нас пустувала та гомоніла, ми вслухувались в ніжні трелі, що йшли навпе­ремінно з жаб'ячим співом, та, спершись на поруччя моста, вдивлялись у таємну глибінь плеса, посрібленого місячним світлом, та в ще глибшу глибінь власної душі.

Так не хотілось розставатись з чарами маєвої ночі, але малі пустії, захотівши спати, потягли нас до хати.

— Чому про вас кажуть, що ви звичайно похмурі, в'їдливі та відштовхуючі від себе? — питаюся Франка.

— А як ви кажете? — він питає.

— Я кажу, що навряд; ви веселі, як дитина, і ентузіастично добрячі!

— Я такий лиш при вас, друже!

— А чому не такий для других?

— Бо надто багато я зазнав лиха від чужих, а ще більше від своїх!

На тім ми розстались і пішли спати. На другий день раннім ранком ми пооглядали всі особливості в нашім саду, в зільнику. Відвідали мою «святиню дум» під по­крівлею смерек (нині там надгробна каплиця мого пер­шого катехита), і там я залишила свого гостя, бо треба було йти до школи. Після школи та обіду ми вибрались гуртом на прогулянку в прекрасні жовтанецькі ліси. По дорозі ми були настроєні, як діти, що бігли поперед нас поміж хвилюючим золотом хлібів. Так само Франко ті­шився, не менш від дітей, кожним перелітаючим метели­ком, кожною пірнаючою в. гущавинах пташкою, а навіть і кожною стрічною людиною. Так було аж доки ми не дійшли до лісу. Як лиш там опинились під монументаль­ними аркадами дубів та сосон та прохололи у врочистій тишині, Франко став як не той... Як переображений: затих і задумався. Здавалось, що більшав, що з рамен йому виростають крила, а з високого чола ясніють лучі. «Ах, як люблю тебе я, лісе мій, лісе!» — шептав сам до себе. «Я також люблю ліс над усе, але і цвіти пристрасно люблю, а ви чомусь ніякої не звертаєте на них уваги», — кажу. Усміхнувся поблажливо до мене. «Знаєте, — ка­же, — коли б я був незалежний від куска хліба і міг тво­рити лиш те, чим повна моя душа, то я отут би замеш­кав, наче пустинник, і творив би, творив і творив залюб­ки! Мій голос тут, в цім величнім настрої, міцнів би, як ієрихонська труба, і ним пробував би я збудити народ мій зі сну вікового».

І дійсно, в цих жовтанецьких лісах він обдумав багато речей, начеркнув, а навіть і виконав. Зробив був раз нарис великої епопеї, щось вроді «Мужиків» Реймонта, написав навіть пролог до неї, та відтак не знаю вже, що з тим сталось? Отак проминуло нам ще кілька гарних днів. Ми повідвідували майже всі жовтанецькі ліси (а ве­ликі і розлогі вони були), слухали і виучували співи співців з божої ласки. Казкового цвіту щастя по папоро­тях гляділи, та, на жаль, жодному з нас не судилось його в житті знайти.

Відтоді Франко, заохочений гостинним прийомом в до­мі моїх батьків, частенько — майже щотижня — пішки (З милі) забігав до Жовтанців, щоб, як він казав, «від­вести душу». Не любив лишень стрічатись з якимись гостями у нас, перед якими, як він казав, «не хоче пара­дувати». Тому тоді, коли тих гостей не можна було якось зручно та швидко позбутися, Франко, не зважаючи ні на які просьби, ані переконання, ні на правила това­риської пристойності, схоплював притьмом свій крисла­тий капелюх і, не дожидаючи підводи, пішки стрибав назад до Львова, зовсім не дбаючи, яке враження зали­шить така незвичайна поведінка по собі. Франко взагалі про якийсь товариський кодекс пристойності знав стіль­ки, що новонароджене немовля.

Десь колись і я, відвідуючи Львів, переказувала до нього котримсь зі своїх братів-гімназистів, і ми стрічались на короткі хвилі. Одного разу стрічаю його, як іде з розмахом серединою вулиці задуманий, іде, як луна­тик, ні на що не зважаючи і нікого не спостерігаючи. Сходжу я вже з тротуару і йду навпроти нього — не бачить мене! Соромно мені, щоб не побачив хто, а я таки мусила аж вдарити його квітами, що їх мала в руці, щоб мене зауважив.

— Здорові були! — кличу. — Про що так думаєте за­взято?

Стрепенувся, зрадів:

— Ах, вітайте, товаришко мила! Я таки і думав про вас. Книжок для вас заготовив.

— От спасибі — кажу, — я таки зараз їх візьму, бо вже зараз їду!

— До мене зайдете? — здивувався.

— А чому ж би ні? Настрашуся, гадаєте, пані опінії! Ви знаєте, я іноді люблю їй навкірки робити! — сміюся.

— От і славно робите! — каже, все-таки недовірливо дивлячись на мене. — То ходімте!

[Вулиця] Ліндого вже недалеко. Пішли. Не було вже мені як повороту шукати. По дорозі Франко говорив весело, незважаючи на мою збентежену мовчанку. За кілька хвилин ми ввійшли до його хати.

— А ви чого так принишкли? — питає.

— Я хоч і відважна, — кажу, — а все-таки не годна позбутися деякої неприємності. А ще якби так, не дай бог, увійшов хто і мене тут побачив, то спаленіла б, як прихоплена на чімсь лихім.

— Нічого вам паленіти! До мене заходять лиш люди, які надто шанують мене та вас, щоб могли щось непри­стойного подумати. А впрочім, що б вам це зашкодило, коли б якийсь недоума і подумав собі щось зайве? А го­ловне, що ви, моя музо, отеє розв'язали вашою благосло­венною появою оту проблему, над якою я даром мучив свого чуба від самого рання, — і тут, в хаті, і там, по дорогах літаючи та людей штовхаючи. Це дивно, що як вас побачу або хоч листок від вас прочитаю, так тоді мої натхненні думки так пливуть, що ледве пером їх на­здоганяю. А такий тоді добрий стаю, що весь світ до серця тулив би! Що це я? Скажіть?

Мені стало ніяково.

— То сідайте ж та й пишіть! Шкода марнувати хвилин настрою, — кажу, — мені і так вже пора іти.

— Ще хвильку заждіть, а то, їй-богу, розвіється на­стрій! — каже він, підносячи мою руку до вуст.

— А таки мають рацію наші прабабки, — кажу, схоп­люючись.

— Що, може, це щось непристойного — пошанувати вашу ручку за те добро, що ви з собою внесли до мого змученого чола та опадаючу душу здійняли на вершини творчості?

— З цього виходить, — кажу, — що я повинна би...

— ...усе і безперестанно окрилювати мене! — шепнув він.

Щоб розвіяти ніяковість, кажу йому:

— От бачите, друже, що то значить тло для речей! Там, в Жовтанцях, так нам свобідно — чи в домі батьків, чи в моїй хаті, в лісі, під смереками,— там всюди genii lосі витають! Ми перевиправляємо, споримо, захоплю­ючись нашими речами. Або ви могучим розмахом очеркуєте контури якогось твору, я вам піддаю красок, докла­даю барвистих епізодів і так нам любо і добре удвох: а тут, в тих кам'яних домовинах, студено якось і ніяково.

Посмутнів чогось, принишкнув та задивився в даль. Щоб його розважити, питаю:

— Коли мене ревізитуєте?

— Коли прикажете — листок жемчужний пришлете! А ні — то і сам прибіжу, як мені дуже сумно буде! Серце трудне прийду звеселити! От я так не раз пишу до вас ранком, коло полудня друге письмо висилаю, а надвечір і сам до вас пригалопую, як надто вже дружньої роз­ради забагну...

Не було як вести довше тої розмови. 11-а година до­ходила, о цій годині відходив поштовий диліжанс до Жовтанців. Я зопалу попрощалась і пішла. Зачиняючи двері, доглянула, як збирав мої пов'ялі жасміни і вкла­дав до води, приспівуючи стиха якусь сумну пісню: «Зи­ма, зима, не заморозь меня».

Якось незадовго після цього побачення Франко напи­сав мені, що почав дуже приопадати на здоров'ї. Чи то був наслідок його тюремних переживань, чи переобтя­ження працею... Мені здавалось, що цьому винно душев­не пригноблення. Франко мав завзяту пасію освітлюва­ти надто сильним рефлектором від'ємні боки деяких ідо­лів, а навіть іноді в надто радикальний і різкий спосіб доставалось від його секційного ножа і заслуженим лю­дям. [...]

Тому за час нашої дружби з Франком я, оскільки мені це було доступно, притуплювала не раз обоюдне вістря його критичного ножа, в ім'я засади німця, що: аlles verstehen – heisst alles verzeihen і такої ж самої фран­цуза: tout comprendre. Все ж таки Франко на очах нидів, треба було його рятувати, якось піклуватись ним з цілим усердям, — бо він в речах до­машнього ґаздівства був безпорадний, як дитина. Та міг це зробити лиш хтось близький, хто мав би до цього законне право і обов'язок. Я також тоді, переобтяжена працею в школі (учила 100 дітей) і потроху в читальні, трохи недомагала. Франко ревно заходився, щоб мені полегшити становище. Жертвував мені співробітництво в «Зорі», старався через других про місце учительки для мене у василіанок, а передусім силував мене до серйоз­ної літературної праці. І тоді-то виринув у нас проект заключення супружого зв'язку для обопільної помочі одно другому. Франко мав лише здати докторат, а я — видати томик своїх поезій. Та справа ішла мляво, особ­ливо з мого боку. Франко злився, що я «з аристократиз­му» не хочу своє духовне надбання «пускати в товпу», я знову мала на те інші причини, до яких не бажала признатися. Дружба наша переходила різні формації, домішувались до неї небажані нальоти, аж вкінці в огні проб перетопилась в чисте золото найшляхетніших по­чувань двох душ, для яких не існує ні стать, ні вік, ані щось суб'єктивно-матеріальне.