Реферат: Спогади про Івана Франка

План

Вступ

Марія Білецька. Картини з життя Івана Франка.

Клементина Попович. Спомини про Івана Франка.

Уляна Кравченко. Щирий друг і вчитель.

Висновок.

Список використаної літератури.

1. ВСТУП

Іван Франко... Діяч, що уособлює цілу епоху української культури; один з найвидатніших пи­сьменників слов'янських народів; ім'я, що здобуває все ширшу світову славу. Вже сучасники сприймали його як «велике астральне тіло, що гріє всю Украї­ну, а світить далеко дальше».

Людина універсальної обдарованості, титанічної працьовитості, незламної стійкості і революційної націленості в майбутнє — Іван Франко жив у бурх­ливу, сувору й складну історичну добу. Його дитин­ство озвучувалось прокльонами нещодавній панщи­ні й відгомонами революційних настроїв 1848 року; юність відсвічувала кумачами далеких барикад Паризької комуни й загравами пожеж у близькому робітничому Бориславі; полудень віку поета збігся з першою російською революцією, яка окрилила його впевненістю в перемозі нового, вільного життя; в останні роки митця відчутнішою і ближчою ста­вала майбутня революційна битва.

Іван Франко-мислитель завжди орієнтувався на найвищі ідейно-філософські здобутки своєї епохи.

Іван Франко — незрівнянний за своєю багатогран­ністю й плідністю діяч української культури. Він був великим поетом, прозаїком, дра­матургом і належав до тих письменників, яких сам порівнював з «деревом, що своїм корінням впи­вається якомога глибше й міцніше в свій рідний, національний грунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань» (XVIII, 505). Він був ученим широкого діапазону — критиком і дослід­ником літератур, істориком, філософом, фолькло­ристом, етнографом, мовознавцем, економістом, ми­стецтвознавцем. Він був невтомним публіцистом, журналістом, видавцем, політичним діячем, пропа­гандистом передових ідей друкованим і усним словом. Його перекладацькі інтереси охоплювали сотні творів літератури і фольклору різних народів світу, письменників різних країн і епох.

Протягом сорока років своєї невсипущої творчої праці І. Франко поповнив культуру свого народу близько 4500 творами найрізноманітніших жанрів. 50-томне видання його спадщини включає лише половину колосального творчого доробку — те, що несе в собі великий заряд думок і почуттів, мудрості та краси, здатних розширювати й збагачувати духовний світ наших людей, служити дійовою виховною силою.

2. Марія Білецька. Картина з життя Івана Франка.

У 1883-му і 1884-му Марія Білецька жила на «станції» з то­варишкою Ю. Карачевською по вул. Академічній. Туди часто заходив Франко з моїм свояком В. Коцовським (Корженко, Голка). Приманювала їх, мабуть, атмосфе­ра ясної, опрятної кімнати та ті свобідні розмови, які вели вони в нашій хаті. Раз у раз приходили обидва коло сьомої години ввечері. Коцовський своїм звичаєм зав'я­зував розмову якоюсь провокаційною заувагою, мабуть, нароком, щоб спонукати нас на неї реагувати. Щиро обидва раділи, коли Коцовському дісталась від нас за­служена відплата за його саркастичні дотепи. У згада­ному словесному двобою Франко вряди-годи записував щось у свій записник.

По короткій веселій балачці розмова сходила на по­важні теми. Всі актуальні справи дня знаходили свою чергу в дискусії. Політика постійно висувалась на перше місце. Відтак ішли розмови про завдання преси, това­риші праці обмінювалися помітками над рукописами, призначеними до друку. Останні числа «Діла», «Зорі», «Зеркала» чи «Кур'єра» теж давали теми до розмов. В тих часах Франко-революціонер не міг найти праці між своїми. Він був співробітником «Кур'єра». Гасла космополітизму та їх вплив на поневолені народи, а то й соціальні питання, сильно ворушили уми молодих ро­бітників пера. Всі щаблі суспільної драбини насували безліч проблем. В дискусіях часто змагалися протилежні погляди, але без пристрасті і зневаги протилежної думки співрозмовника. Минало не раз і кілька годин, а нам (себто товаришці й мені) здавалося, що промайнула одна хвилина... Звичайно Франко звертав увагу: «Пізня пора, час кінчати, пані нудьгують». Та «пані» не нудь­гували, але почували себе такими малими супроти ду­ховного велетня, що вважали мовчанку за найвідповіднішу поведінку серед учених розмов гостей... Мило зга­дуються ті вечори, що розкривали пребагаті скарби знан­ня, а й одним словечком не доторкалися приватного життя ближніх.

Коли прийшов край дискусіям, це затерлося в моїй пам'яті. Та виринув спогад вечорів у відмінному виді. Приїхала до кваліфікованого іспиту моя сестра Ольга Білинська. А з нею неначе святочний настрій увійшов у хату. Йшла розмова весела, загальна. Спинятись на політичних темах не стало часу. Франко розпитував про умови життя вчительки на селі, цікавився іспитом, ви­явив готовність помагати в підготовці до нього. Котрогось дня він прийшов сам і застав у нас мого брата з това­ришем, що співав прегарним ліричним тенором. Пливла одна пісня за другою, будила тужливі акорди в душах молодих слухачів. Всі ми були тоді молоді. Пісеньки «Понад тими гороньками» та «Одна гора високая, а дру­гая низька» полонили були наші душі. Ми задумались. Ніхто не ворухнувся. Франко у сумному настрої дивився на долівку. Нагло встав і, не оглядаючись ні на кого, вийшов з хати. Під спущеними повіками не вдержались сльози. Вони покотились по лиці. Дарма що поет хотів їх заховати перед нашими очима, ми доглянули його зво­рушення. Спів замовк. Гості розпрощались.

По іспиті Ольга мала вертатися на посаду. День пе­ред її виїздом Франко розпитував, які книжки їй при­силати, просив висловлювати свої думки про читане в листах.

Минуло кілька днів. Раз якось, раннім ранком, засту­кав хтось до вікна.

— Хто там?

— Революція! — була відповідь. — Я привіз вам книж­ки. Краще привезти, ніж вислати поштою,— сказав гість.

«Не знаю, яка сила тягне мене до Цішок», — писав Франко в одному з листів до Ольги. Часто ходили на пошту посланці зі школи. В житті Ольги розкрила доля світи, вимріяні душею від ранніх літ. Вона найшла дже­рело, що гасило спрагу знання.

Та недовго сонце гріло. На небозводі почали громади­тись хмари, що темрявою мали вкрити ясні дні. У черв­ні 1884 р. в «Зорі» появився був вірш їв. Франка «Дум­ка».

Думка

І діти наші — ох, аж серце в'яне!

Сльотою биті, босі, у лахмітті

На сльози й горе нерозсвітно-тьмяне,

Як сиротята, геть підуть по світі.

24 лютого 1884 Мирон

Песимістичний настрій, що чорною смугою являвся у цьому вірші, занепокоїв Ольгу. Він указував, що перспектива життя на спільному шляху викликає в душі автора маре­во матеріальних злиднів. Важка проблема стає головною темою листування. Не читала я листів Франка ні Ольги.

Та дещо збереглося в моїй пам'яті на основі розмов із Ольгою, що їх я вела з нею вже тоді, коли час злаго­див яскраві барви минулих переживань.

Ольга в своєму розумінні обов'язку вирішила була уступити письменникові з дороги, не спиняти свобідного лету в високі простори творчості поета. Франко із свого боку запевняв, що настрій, який проявляється в творі, не все є вірною відбиткою психічної настанови поета. Часто рішають посторонні, переходові впливи, так воно було і з віршем «Думка». Написана вона була, мовляв, давно, як згадував Франко далі, на основі розмов із «ва­шим свояком» (Коцовським). Він раз у раз змальовує жахливі картини сімейного життя, опертого на хитких матеріальних основах. Настрій минувся — вірш не мав іти до друку. Появу «Думки» в «Зорі» в червні 1884 р. Франко приписував випадкові. Рукопис попався випадко­во під руки, дістався на редакційний стіл та пішов до друку без ніяких тенденційних намірів. Та як-не-як, а вірш, що неначе в дзеркалі відбивав настрій душі поета, був видрукуваний. Не було сили перетворити його в не­видне й забуте так у друку, як і в людській душі... В часі листування на теми майбутнього життя слідна була в Ольги важка задума. В її душі змагалися в боротьбі особисті почування з голосом, що висував на перший план добро сівача золотого зерна на рідній землі.

Коли прийшло до остаточного вирішення справи — ме­ні не відомо. Так само залишилися тайною вкриті стеж­ки, що довели сердечних друзів до граничного, непере­хідного муру на розстайних дорогах. Взаємний зворот листів, а відтак спалення їх відбирає змогу проаналізу­вати хід думок одної та другої сторони.

Ми зустрілися через два роки. Нас ділили високі гори, де перебувала я довший час. Мовчки обминали ми Олині переживання. Вряди-годи падало якесь слово, що відслонювало рубець заслонки минулого.

Враження останньої зустрічі Ольги з поетом вросли глибоко в мою душу. Кілька тижнів перед своєю смертю Ольга востаннє повернулася була до цього болючого епізоду — кров'ю серця змалювала його. Я зважилась кинути питання:

— Хто зірвав? Франко чи ти?

По хвилині мовчанки відповідь звучала:

— Ми не зривали, а розійшлись добровільно. Такі зв'язки не зриваються.

«Добровільно розійшлися, а залишився німий біль», — майнула думка у моїй душі.

Згодом дізналась я при якійсь нагоді, що Франко був одним один раз у Добрівлянах. Там Ольга вчителювала. Мабуть, улітку 1885 р. Кілька місяців після того, як у Цішках запала клямка по взаємному звороті листів, Ольга переводила в класі поправу завдань. В сінях хтось голосно перемовлявся, неначе сперечались. Мов грім із ясного, чистого неба вдарив Ольгу, — це служниця спи­няла Франка перед дверима класу...