Реферат: Жан-Батіст Гренуй

Любов у жипі людини починається з любові мате­ринської, безкорисливої, щирої, самовідвертої. «Що означало для Гренуя слово «мати»? — запитуємо ми у школярів. І отримуємо відповідь: нічого.

Існує в світі людей і така невмируща цінність, як ми­лосердя, її повинні втілювати ті, хто опікується сирота­ми. Але Греную цю цінність зазнати не вдалось. Усі го­дувальниці ненавиділи ублюдка, який їх «обжирав», па­тер Терр'є перелякався за свою безсмертну душу, ко­ли побачив, що немовля у корзинці щось винюхує. Опікунка сиріт, мадам Гайар, жінка із «безжалісним відчуттям порядку і справедливості», методично за­робляла на дітях гроші і вважала, що це правильно. Як­що дивитись на світ абсолютно раціонально, це, і на­справді, правильно: яким же ще шляхом вона мала ку­пити собі ренту, благопристойну старість і благопри­стойну смерть?

Вихованці пансіону мадам Гайар не мали жодної уя­ви про добро і зло. їх просто годували відпрацьова­ним, водянистим молоком і байдуже сприймали навіть їхні намагання вбивати одне одного. «Бог», «совість», «радість», «вдячність» залишились туманними поняття­ми не тільки для Гренуя, а і для інших вихованців пансіону.

Другим «вихователем» Гренуя був шкіряний май­стер Грімаль, який охоче використовував безпритуль­них дітей на небезпечних роботах, тому що у випадку смерті кого-небудь із таких робітників відповідальність не загрожувала.

Цікаво, що люди, які спілкувались із справжнім генієм, цього абсолютно не розуміли. Мадам Гайар відправила дев'ятирічного Гренуя до шкіряної май­стерні, як тільки побачила, що він може знайти нюхом старанно захований гаманець. Ремісник Грімаль бачив у Гренуї тільки покірливого і дуже витривалого робітника, який пережив навіть смертельно небезпеч­ну сибірку. Для маркіза де ла Тайад-Еспінасса зди­чавіла людина із недорозвинутою здібністю до мов­лення була лише «піддослідним кроликом», якого про­сили «не помирати сьогодні, і, якщо можливо, по­терпіти до післязавтра, інакше майбутнє летальної флюїдальної теорії опиниться в серйозній небезпеці».

Оцінити здібність Гренуя проникати в саму суть, в душу запаху могли тільки спеціалісти-парфумери. І вони його оцінили, правда досить своєрідно.

Доля звела Гренуя із «шановним ремісником і по­важним комерсантом» Джузеппе Бальдіні, носієм давніх і у XVIII ст. вже деградуючих традицій італійських парфумерів. Бальдіні мав те, чого не мала ані мадам Гайар, ані безславно потоплений у Сені Грімаль. Бальдіні мав знання і досвід, володів парфу­мерними технологіями і взагалі був культурною люди­ною. Він швидко зрозумів, що перед ним — геній, яко­го мистецтво парфумерії не знало за всю свою історію.

Бальдіні вважав себе доброчесним християнином, він справно навідувався до церкви, постійно згадував Боже ім'я і суворо засуджував «усіх цих дідро, далам-берів, вольтерів і руссо». За вимогами християнської етики він повинен був схилити голову перед талантом Гренуя, який, граючи, створював настільки витончені й оригінальні композиції, що фірма Бальдіні стрімко піднялась до загальноєвропейської слави. Але так не відбулося. Метр Бальдіні вважав за краще ховати ма­леньку людину за закритими дверима своєї майстерні, а феноменальні формули, які ця людина створювала, вважав своїми власними. І не мав в цьому жодного сумніву.

Набувши на таланті Гренуя капітал, славу і шану, Бальдіні відпустив його до Грасу аж із двадцятью п'ять­ма франками в кишені, не потиснувши на прощання руки, «...так далеко його симпатія не простягалась», — іронічно відзначає автор.

«Примітивний грабіжник запахів» Дрюо викорис­товував Гренуя так, як і інші. А що ще можна було ро­бити з людиною, яка, маючи особливі здібності, не ро­била жодної спроби заробити на них? Дрюо щиро­сердно вважав Гренуя закінченим дурнем.

Проводячи разом з класом аналіз тексту, ми постійно зіштовхуємось із одним або іншим поло­женнями ірраціоналістичного погляду на природу існування генія в світі людей. Досліджуючи ставлення більшості з них до Гренуя, ми чітко бачимо межу між «виродком через надлишок» і «виродками че­рез нестачу», «виродки через нестачу», або «люди користі», намагаються використовувати Гренуя, за­робляти гроші і місце в суспільстві на його таланті і на його праці. І от що є цікавим: вони не відчувають при цьому ані сорому, ані докорів совісті. Вони роблять це спокійно, із відчуттям власної правоти. Тому що в цьому світі так прийнято, тому що світ людей користі давно існує за такими законами.

Гренуй абсолютно не чинив опору зовнішньому середовищу. Чому? Ставимо перед класом завдання: «Спробуйте пояснити пасивну позицію Гренуя по відношенню до світу людей, використовуючи цитату із тексту».. Результатом виконання стають різні моменти, пов'язані із ставленням генія до зовнішнього світу:

«Для тіла йому була потрібна мінімальна кількість їжі і одягу. Його душа не потребувала нічого»;

«Він хотів висловити зовні своє внутрішнє «я», І нічого більше, тільки своє внутрішнє «я», яке вва­жав більш вагомим, ніж все те, що міг запропонува­ти зовнішній світ»;

«...то був не світ, то були люди...» і т. д.

Використовуючи прийом «доповнення образу» ставимо перед учнями наступне завдання: «Уявіть си­туацію: ви зустріли Гренуя під час його тривалої подо­рожі до міста парфумерів Грасу. Спробуйте умовити його повернутися до Парижа і почати власне ко­мерційне виробництво парфумів. Адже ви маєте ва­гомі аргументи: створення нових ароматів, які здава­лись людям неперевершеними, було для Гренуя іграш­ковою справою; продаж таких парфумів міг би прино­сити їх автору величезні прибутки; Гренуй міг би мати власну майстерню і крамницю в Парижі, міг би мати навіть мережу мануфактур, міг би піднятись на верши­ну європейського суспільства. Як ви гадаєте, що відповіла би вам маленька потворна людина? Який ви­раз мало б її обличчя, її очі під час вашої розмови?»

У ході відповідей приходимо до висновку, що є величезна безодня, яка розділяє Гренуя і світ зви­чайних людей. Маленька людина, скоріш за все, про­сто не відповіла би нічого (так здається більшій частині класу), тому що просто не зрозуміла б того, що для ве­ликої кількості людей є безсумнівною істиною. Гренуй жив за іншими законами. За якими ж? Спробуємо відповісти на це запитання через розгляд того, що відрізняло Гренуя від звичайних людей. У першу чергу — це відсутність власного запаху, тобто відсутність особистого коду. Відсутність власного запаху приро­да компенсувала феноменально розвинутою здібністю до сприймання світу. Автор порівнює ніздрі маленького Гренуя з очима: «Терр'є здавалось, що ди­тина дивиться на нього своїми ніздрями різко і допит­ливо... малюк нібито ковтав своїм носом щось, що ви­ходило із нього, Терр'є, щось, чого Терр'є не був спроможний ані сховати, ані утримати».

Малюк жадібно вбирав в себе світ. Цікаве заува­ження: «Між тим, що скрізь визначалось як добрий за­пах або злий запах, він не робив розподілу — поки що не робив». Тобто Ерос і Танатос, життя і смерть,любов

і ненависть просто не існували в його душі як окремі категорії. Смердіння клопа було для нього рівнознач­ним аромату квітів, а запах смаженої телятини — дихан­ню далекого моря. Автор порівнює Гренуя, який ще не відчув естетичного принципу, із хижою рибою, яка у стоячій воді чигає на здобич. Гренуй «полював» на нові запахи і складав їх у скарбницю незвичайно розвину­тої пам'яті, де вони зберігались поки що в хаотичному стані. Це було жадібне спостерігання світу без усілякої цілі, спостерігання заради спостерігання, на рівні інстинкту.

Ставимо перед класом питання: «Як ви гадаєте, природним чи позаприродним явищем був сам Гре­нуй? Природним чи позаприродним явищем був його дар?» Школярам здається, що людина, яка не має осо­бистого запаху і бачить світ через ніздрі, є явищем по­заприродним. Тоді нагадуємо школярам про метафо­ричну суть роману. Перед нами — дар художника, який завжди передбачає наявність певних фізичних даних: сприйнятливий музичний слух для музиканта, загост­рене почуття кольору для живописця і т. д. А парфу­мерія є метафорою мистецтва, перетвореного на ко­мерційну справу. Метафора досить сумна, до речі. А що ж тоді означає відсутність власного запаху? Відповідь, на нашу думку, можна знайти в тексті. Автор порівнює Гренуя із хижою рибою, змією, із кліщем, із бактерією: «Він часто зупинявся, привалившись до стіни якого-небудь будинку або ховаючись у темному кутку, і стояв там, закривши очі, роззявивши рота, роз­дуваючи ніздрі, нерухомий, як хижа риба...»; «Кліщ відчув кров»; «Він був витривалий, як бактерія» і т.д.

Порівняння з бактерією видалось нам багатоз-начущим, і ми застосували прийом «пошук сенсу». Бактерія є мікроорганізмом, який, на відміну від інших мікроорганізмів, не має власного ядра. Бактерії не мо­жуть виконувати свої природні функції самі по собі. Вони неодмінно паразитують на звичайних мікроор­ганізмах. Бактерії можуть століттями існувати, ніяк себе не проявляючи, доки не з'являться умови для вироб­лення токсинів, і тоді боротися з ними важко. Бактерії можуть приносити як зло, так і добро. Можуть вбива­ти, викликаючи процес гноїння, збуджуючи смертель­но небезпечні хвороби (тиф, туберкульоз, чуму і т.д.), а можуть, навпаки, викликаючи бродіння, перетворю­вати природні речовини на користь людям. Чим не ха­рактеристика Жана-Батіста Гренуя, безумовно, пород­жена філософією інтуїтивізму, яка розуміє творчу здібність на рівні тваринного інстинкту?

Геній не існує сам по собі, як особистість, він є силою, яка приходить у світ, щоб перетворити його, коли на краще, а коли й на гірше.

Подібний сенс ми маємо і в порівнянні генія з кліщем. Кліщ інстинктивно використовує кров тварин і людей, так само, як Гренуй використовував навко­лишній світ. Усе, що його оточувало, — люди, квіти, де­рева, тварини, речі — було явищем одного порядку. Весь оточуючий світ був для нього матеріалом, з яко­го він намагався вилучити душу, а «нікчемний залишок» у вигляді виснажених квітів, тіл мертвих дівчат і мертвих тварин його не цікавив.