Реферат: Замахи на життя Адольфа Гітлера

Невдачі не зломили волю полковника Треско, вони лише додали їй траурного відтінку героїчного песимізму в дусі Ніцше. Що б не трапилося – потрібно крокувати назустріч долі. Наступний, підготовлений Ольбріхтом та іншими план “Валькірія IV” передбачав як головну опору повстання армію резерву, зосереджену поблизу нервових вузлів імперії. Були заготовлені накази командирам частин. Залишалося усунути найбільшого стратега. Фабіан фон Шлабрендорф, один з не багатьох вцілілих учасників змови, зберіг для істориків слова Треско:

“Гітлера треба спробувати убити cou te que cou te (за будь-яку ціну). Але навіть у разі невдачі необхідно тим чи іншим шляхом здійснити державний переворот. Річ не лише в тому, щоб знайти практичний вихід із глухого завулку, річ у тому, що німецький рух опору повинен ціною життя зробити цей стрибок. Все інше несуттєво... Бог обіцяв Авраамові не знищити Содом, якщо там знайдеться десять праведників. Будемо сподіватися, що завдяки нам Господь не спопелить Німеччину. Усі ми готові до смерти”.

Армія і режим

Років за два до описаних подій на обрії з’явився майор Шенк фон Штауфенберґ.

Швабський рід Штауфенберґів уперше згадують у грамоті 1317 р. Наприкінці ХVІІ сторіччя баварська лінія роду одержала баронські привілеї, двісті років по тому Штауфенберґи стали графами. Клаус Філіп Марія Шенк граф фон Штауфенберґ народився в 1907 р. у Єттінґені, родовому маєтку між Ульмом і Авґсбурґом. Його брат-близнюк помер на другий день після пологів; молодші брати також були близнюками. Мати Клауса була балтійською дворянкою, прапраонукою прусського полководця Ґнейзенау. Батько – шталмейстер і камергер, згодом оберґофмаршал вюртемберґського двору. Можна додати, що Клаус Штауфенберґ доводився двоюрідним братом графові Йоркові фон Вартенбурґові, одній з чільних постатей Крайсауського гуртка.

У 18 років Штауфенберґ вступив до кінного полку, потім закінчив кавалерійську школу в Ганновері. Трохи пізніше в числі багатообіцяючих молодих офіцерів з перспективою кар’єри в генеральному штабі він був скерований у берлінську військову академію.

Він був високим (1 м 85 см), дуже струнким, 30-річним темноволосим і синьооким молодим чоловіком, по-світськи вихованим; граф справляв враження водночас мужнє і тендітне, був вершником-спортсменом і шанувальником Стефана Ґеорґе. Вірші Ґеорґе, бездоганного майстра, аристократа і ніцшеанця з даром провидця супроводжували Штауфенберґа усе його недовге життя.

Граф Штауфенберґ міг нехтувати з висоти своєї офіцерської гідности вульгарну демагогію, плебейські манери й жахливу німецьку мову фашистського вождя, міг гидливо сторонитися людей подібного ґатунку, але активного протесту переворот 1933 р., як і те, що за ним слідувало, у Штауфенберґа не породив. Донедавна навіть вважали, що у молодості він був полум’яним прихильником Гітлера. Дослідження спростовують цю версію. Вірно, однак, що він поділяв погляди і настрої своєї касти. У Ваймарської республіки було набагато менше прихильників, аніж ворогів. Офіцерство ледве чи не за визначенням було її недругом. Ненависть до демократії і демократів, войовничий націоналізм, дух аґресивної молодости і дисциплінарний патос, заклики до національної єдности, рішучість звести порахунки із зовнішніми і внутрішніми ворогами за усі втрати, за приниження німецької батьківщини, яка зазнала поразки в 1918 р., як хотілося вірити, не на полі бою, а внаслідок зрадництва, покінчити з Версальським договором, справді кабальним, – увесь цей набір нацистських гасел, уся ця фразеологія не могли не викликати – тією чи іншою мірою – співчуття в офіцерському середовищі. Те, що в перші ж тижні націонал-соціалістської революції були ліквідовані політичні партії, скасовані громадянські права, заснована люта цензура, політичні противники запроторені в терміново створені концтабори, не занадто хвилювало цих людей; про антисемітизм і говорити годі; більшою чи меншою мірою його поділяли багато хто; хаотичну книгу Гітлера “Моя боротьба”, де ще в 1924 р. була висунута програма знищення євреїв, узагалі ніхто не читав. Коли ж із помпою проголошена Третя імперія (перша – середньовічна Священна Римська імперія, друга – імперія Гогенцоллернів) анулювала в однобічному порядку 160-у статтю Версальського договору і взялася помпувати військові м’язи, коли була запроваджена загальна військова повинність – до 1939 р. вермахт повинен був нараховувати тридцять шість дивізій, понад півмільйона солдатів, відповідно мусив зрости і командний склад, що відкривало можливості кар’єри для десятків тисяч офіцерів, а там і натхненна візія нової, цього разу переможної кампанії, – серця вояків були віддані новому режиму. І тільки вовчий вигляд режиму і дійсність війни радикально протверезили багатьох – одних раніше, інших пізніше.

Рубікон

Штауфенберґ брав участь у “польському поході”, у розгромі Франції; був відряджений на Східний фронт, де відбулося знайомство з підполковником Треско; узимку сорок третього року, у дні сталінградської катастрофи, у Таганрозі безуспішно намагався схилити командуючого військовою групою “Дон” Манштайна (добряче розчарованого в Гітлері) до участи в антигітлерівському комплоті. На запитання, що робити із самим диктатором, Штауфенберґ відповів: “Убити!”

Приїхавши додому з фронту в тритижневу відпустку, він довідався, що його переводять до Північної Африки, у танковий дивізіон на посаду першого штабного офіцера I-а.

Коли Африканський корпус Роммеля, уславленого “лиса пустелі”, був зупинений на кордоні Лівії та Єгипту військами фельдмаршала Монтґомері, почалися затяжні бої. Якось Штауфенберґ, об’їжджаючи позиції, уночі, у цілковитій пітьмі, був обстріляний: виявилося, що він потрапив у розташування противника. Голосно по-англійському він віддав наказ припинити вогонь. Вирішивши, що в машині сидить високий британський чин, солдати розступилися, Штауфенберґ проїхав мимо і, обернувшись, вигукнув: “Можете продовжувати!”

Армія відступала; за місяць до капітуляції німецько-італійської групи військ у Тунісі (у полон потрапило біля двохсот тисяч чоловік, більше, ніж під Сталінградом), на початку квітня 1943 р., трапилося нещастя: штабну машину 10-го дивізіону атакував на бриючому польоті американський бомбардувальник у відкритому полі біля Меццуни, у п’ятдесяти кілометрах від узбережжя. Це була та ж ділянка, де наступного дня, прорвавши фронт, об’єдналися англійські й американські частини.

З розбитого бомбою автомобіля витягли напівмертвого Штауфенберґа. Він вижив; йому ампутували праву руку до плеча і два пальці на лівій руці; він утратив ліве око. Штауфенберґ виписався через три місяці з госпіталю в Мюнхені і залишився на військовій службі. Тільки так він міг здійснити свій непохитний намір покінчити з Гітлером. Узимку був налагоджений зв’язок із Ґерделером і його людьми. Настав 1944 рік. У Крайсау граф Мольтке говорив друзям: “Який рік перед нами! Якщо ми залишимося живі, усі інші роки поблякнуть перед ним...” Дійсно, баритися і вичікувати більше було неможливо. Зрештою, всі міркування і приготування звелися до одного: врятувати Німеччину.

Перші відлуння грому

І справді, те, що “має трапитися”, було зовсім поруч. Вранці 19 січня 1944 р. у берлінську контору Гельмута фон Мольтке з’явилися гості з ґестапо, він був заарештований і відвезений у підвали головного комплексу будинків таємної поліції на Принц-Альбрехт-штрассе, щось подібне до московської Лубянки. Арешт, судячи з усього, не мав стосунку до гуртка в Крайсау. Довідавшись випадково, що за одним з його приятелів, котрий дозволив собі крамольні висловлення, ведеться стеження, Мольтке вважав своїм обов’язком попередити його про небезпеку. Обов’язок обов’язку не рівня: на Мольтке, у свою чергу, донесли; йому поставили у провину “нехтування обов’язками”. Через два-три тижні його перевели у в’язницю при таборі Равенсбрюк у Мекленбурзі. Дружина відвідувала Мольтке, він жив у стосовно стерпних умовах; після 20 липня, однак, усе змінилося.

Хмари збиралися і над головою Карла Ґерделера. Були певні свідчення про те, що готується арешт. У чому річ, про що могло рознюхати ґестапо, залишалося невідомим. Ґерделер виїхав до батьків у Східну Пруссію, де переховувався аж до 20 липня і ще певний час опісля.

Доповісти про обставу

Становище на фронтах до середини липня 1944 року було наступним.

На півдні генерал Александер, командувач силами союзників у Італії, просуваючись вгору Апеннінским півостровом, опанував Вічне місто і наблизився до Пізи та Флоренції. На Заході трохи більше ніж місяць тому, після багатомісячних бомбардувань транспортних артерій у Франції та Бельгії, англійські, американські й канадські частини під командуванням Айзенговера висадилися в Нормандії – відкрився давно обіцяний другий фронт. Тепер союзники перебували на підступах до Нанта і Руану. За три дні до замаху на Гітлера генерал-фельдмаршал Роммель, призначений командиром армійської групи “Б” у Північній Франції, був важко поранений, його місце посів Клуґе, який не мав військового генія Роммеля.

Капітальну загрозу, однак, являв Східний фронт, де Червона Армія, зазнаючи великих втрат, наступала на усіх найважливіших ділянках; тридцять вісім дивізій вермахту були перемелені за короткий час; лише на півночі німцям удалося зупинити подальше просування. Лінія фронту проходила уздовж колишнього кордону з Естонією, через Латвію, готувалося вторгнення в Східну Пруссію (20 липня бої йшли приблизно в двохстах кілометрах від ставки). Почався наступ на Варшаву, Люблін, Львів; на півдні війська 2-го і 3-го Українських фронтів зайняли частину Молдови і перейшли румунський кордон.