Реферат: Замахи на життя Адольфа Гітлера

Мольтке був високим сухорлявим чоловіком північного типу, сірооким, із зачесаним назад світлим волоссям, із красивим прямокутним чолом. Його дід з материнського боку був Chief Justice (головний суддя) у Південно-Африканському Союзі; онук перейняв від нього професію юриста. Він одержав юридичну освіту в Оксфорді і пізніше часто бував у Англії, став німецьким і англійським адвокатом у Берліні. Під час війни Мольтке служив у юридичному відділі іноземної контррозвідки при верховному командуванні вермахту. (Нагадаємо, що контррозвідку очолив адмірал Вільгельм Канаріс, розстріляний як учасник опору польовим трибуналом СС навесні 1945 р. у концтаборі Флоссенбюрґ.)

Райх почав Другу Світову війну 1 вересня 1939 року. До цього часу відносяться перші проекти скинення націонал-соціалістського режиму, укладені Гельмутом Мольтке і видрукувані на машинці його дружиною Фреєю; надалі вона передруковувала всі документи і зуміла їх зберегти. Приблизно з 1940 року у садибі Крайсау, у старому замку, а частіше в сусідньому невеликому будинку, що називався Берґгауз, збиралися друзі Мольтке. Зустріч з далеким родичем, юристом і офіцером верховного командування Йорком фон Вартенбурґом, поклала початок регулярним зборам. Навесні, на Трійцю, і восени приїжджало 10-12 осіб. Гостей зустрічали з екіпажем і ліхтарями на маленькій залізничній станції. Згодом у протоколах ґестапо ці збори, в яких брало участь загалом близько сорока осіб, були названі Крайсауським гуртком. Під цією назвою вони увійшли в історію.

Куди подіти фюрера?

Тут варто згадати про декого з учасників гуртка у Крайсау, які творили його осердя. Адам фон Тротт цу Зольц, нащадок старого гессенського роду, котрий навчався, як і Мольтке, в Оксфорді, посідав, незважаючи на свою молодість, одну із ключових посад у міністерстві закордонних справ. Видним дипломатом був також посольський радник Ганс-Бернд фон Гефтен. Учитель гімназії Адольф Райхвайн, у минулому член соціал-демократичної партії, був професором педагогічної академії. Колишнім соціал-демократом був Юліус Лебер, син робітника з Ельзасу, у часи Ваймарської республіки депутат райхстаґу; він устиг відсидіти чотири роки в концтаборі, потім відновив контакти з колишніми товаришами по розгромленій партії, зв’язався з обома мозковими центрами опору – Крайсауським гуртком і групою Ґерделєра (про яку буде сказано далі), познайомився зі Штауфенберґом – майбутньою центральною фігурою заколоту, разом з Райхвайном намагався налагодити зв’язок із комуністичним підпіллям. Карл Дитріх фон Троту був референтом міністерства економіки. Колишній заступник начальника берлінської поліції Фріц-Дітлоф граф фон дер Шуленбурґ цу Ціґлер (племінник німецького посла в Москві графа Шуленбурґа-старшого, котрий теж був учасником опору) після початку війни залишив лави нацистської партії, був штабним офіцером. Письменник Карло Мірендорф не дожив до 20 липня: він загинув під час повітряного нальоту в Ляйпцизі. У совєцькому таборі для інтернованих через три роки після війни, як припускають, загинув один з активних членів Крайсауського гуртка Хорст Ейнзідель. Гаральд Пельхау був тюремним священиком у Тегеле (Берлін). Протестантський теолог Ейґен Герстенмаєр, діяч Сповідної церкви, опозиційної щодо гітлеризму, порівняно пізно вступив у гурток, але став одним з його чільних діячів. Учасниками дискусій у Крайсау були отці єзуїти Лотар Кеніґ, Ганс фон Ґаллі й Альфред Дельп, якому запропонував увійти до гуртка провінціал ордену Авґустин Реш. Петер граф Йорк фон Вартенбурґ, з родини прусських воєначальників (предок був союзником Кутузова у війні з Наполеоном), нами вже названий.

Коротка витримка з “Принципів майбутнього устрою”, датованих серпнем 1943 р., може дати уявлення про характер планів Крайсауського гуртка:

“Уряд Німецької імперії бачить основу для морального і релігійного відновлення нашого народу, для подолання ненависти і неправди, для будівництва европейського співтовариства націй – у християнстві... Імперський уряд сповнений рішучости здійснити наступні вимоги. Розтоптане право мусить бути відновлене, правопорядок повинен панувати у всіх сферах життя. Гарантуються свобода віри і сумління. Існуючі нині закони і положення, що суперечать цьому принципу, скасовуються... Право на працю і власність береться під захист держави і суспільства незалежно від расової, національної і релігійної приналежности”.

Чи можна було запровадити в життя ці принципи, не покінчивши з існуючим ладом? Скинути ж цей лад було неможливо, не покінчивши з фюрером. Проте граф Мольтке на відміну від більшости членів гуртка був проти замахів на Гітлера. Мольтке вважав, що після поразки – а вона уявлялася неминучою – убивство Гітлера і генеральський путч відродять старий міт про “удар у спину”, зраді в запіллі, через яку нібито Німеччина програла першу світову війну.

До Уралу і далі

Одна з багатьох книг, що вийшли в останні десятиліття про Мольтке і його оточення, називається “Новий порядок групи опору в Крайсау”. Члени гуртка протиставили майбутнє Німеччини і Европи, яким вони хотіли його побачити, “новому порядкові”, як іменувався на жарґоні пропаганди режим поневоленого Гітлером континенту. Однак проекти вождя, які правильніше було б назвати гарячковими мареннями, ставали дедалі грандіознішими і тепер уже сягали далеко за межі Европи. Після розгрому Англії, головного ворога, уся величезна і розкидана по світлу Британська імперія виявиться під пануванням Німеччини. Світ буде складатися з трьох реґіонів: Північна і Південна Америка під контролем США, Азія у віданні Японії, Европа, а також колишні британські й французькі колонії в Африці і за океанами – у руках Німеччини. Росія як самостійна держава не існує. Індія й Урал – межа сфер впливу Німеччини і Японії. Гігантські роботи з відбудовування столиці світу – нового Берліна – за проектами лейб-архітектора Шпеєра. Крім того, вісімдесят чотири тисячі тонн металу повинні бути поставлені для будівництва величних споруд у “столиці руху” Мюнхені, місті партійних з’їздів Нюрнберґу, австрійському Лінці, де виріс фюрер, і ще в двадцяти семи містах; усе це, не чекаючи кінця війни. У 1950 р. буде здобута остаточна перемога. Повсюдно пройдуть паради, вулиці міст заповнять радісні народні маси і так далі. Особливі плани були складені для окупованих країн.

Цікаво порівняти цю дику футурологію з прогнозами німецької преси після 1945 р., коли всі, чи майже усі більш-менш великі міста Німеччини лежали в румовищах. Передбачалося, приміром, що Франкфурт буде відновлений (якщо це взагалі вдасться) до кінця століття. Німецька промисловість не відродиться, Німеччина стане другорядною сільськогосподарською країною.

Повернімося до початку війни. Абсолютною гарантією успіху в очах Гітлера були міць і перевага німецької зброї. Капітуляція спадкоємного ворога – Франції, яка ще зовсім недавно вважалася найсильнішою державою західного табору, тріумфальний марш країнами Европи начебто підтверджували цю певність. Тим часом воєначальники і військові експерти розуміли, що географічне розташування райху в центрі Европи в стратегічному відношенні обіцяє не одні лиш вигоди; майже неминуча війна на два, а то і на три фронти може виявитися затяжною; з Росією, країною величезних відстаней, суворого клімату і поганих доріг, зв’язуватися небезпечно; зломити морську могутність Великої Британії непросто; вступ у війну Сполучених Штатів Америки з їхніми невичерпними ресурсами зробить перемогу зовсім неможливою. Люди антинацистського підпілля, офіцери і цивільні, ясно бачили, що війна, яка так успішно почалася, буде програна, і притому з такими втратами, які годі порівняти з катастрофою 1918 р.

Берлін

Другим мозковим центром змови, як уже сказано, був гурток Ґерделера в Берліні. Карл Фрідріх Ґерделер, син депутата прусського ландтаґу, народився в 1884 р. у Шнайдемюлі, головному місті провінції Познань – Західна Пруссія (сучасному польському місті Піла), і був вихований у старорежимних традиціях працьовитости, протестантської помірности, порядности, бездоганній чесності, шануванні пам’яті Фрідріха Великого і вірности монархії Гогенцоллернів. Як і батько, він став політиком ліберально-консервативного напрямку, у часи Ваймарської республіки був другим бурґомістром Кьоніґсберґа, потім обербурґомістром Ляйпциґа, де його застала націонал-соціалістська революція. Досвід, репутація, заслуги зробили Ґерделера тим, що в Німеччині називається “ґонораціор” (шанований громадський діяч), – звідси до опозиції Гітлерові був один крок.

Улітку 1936 р., коли в країні намітилася кризова фінансово-економічна ситуація, Герман Ґерінґ, до численних чинів і посад якого додалася посада “імперського уповноваженого з питань чотирирічного плану”, призначив експертом Ґерделера. Рекомендації Ґерделера впровадили Ґерінґа щонайменше у стан здивування: слідувати їм означало круто повернути внутрішньополітичний курс. У цей час Ґерделер ще припускав у володарів здоровий глузд і чесні наміри. Через рік-два від цих ілюзій не залишилося і сліду.

До кінця сорок першого року – війна вже палахкотіла щосили, армійська група “Центр” наблизилася до Москви, під час боїв під Києвом, Брянськом і Вязьмою в полоні опинилися 1 мільйон 300 тисяч совєцьких солдатів, японська коронна рада прийняла рішення почати воєнні дії проти Америки, Великої Британії та Нідерландів, стався напад на Пьорл-Гарбор, після початку російського контрнаступу Гітлер змістив генерал-фельдмаршала Браухіча з посади верховного головнокомандувача і призначив верховним себе – ми знаходимо Карла Ґерделера у ролі однієї з центральних фігур антигітлерівського комплоту. Ґерделеру вдалося налагодити зв’язок з різними осередками опору. У Берліні довкола нього згуртувалася купка однодумців, серед них – відставний генерал Людвіґ Бек, дипломат, у минулому посол у Копенгаґені, Белґраді і Римі Ульріх фон Гассель, прусський міністр фінансів Йоґаннес Попіц. Виникли контакти з представниками “християнських профспілок” і Фрайбурзьким опозиційним гуртком університетських професорів. Нитки від гуртка Ґерделера простягнулися до генерального штабу армійської групи “Центр”, де посідав високу посаду Ґеннінг фон Треско, про якого піде окрема мова.