Реферат: Вплив монголо-татарського ярма на соціально-економічний розвиток Китаю в 14ст
Така політика визиску продовжувалася приблизно до кінця ХІІІ ст., тобто до закінчення періоду масштабних завоювань, зокрема завоювання всього Китаю. Завдяки включення в систему монгольських держав Китай зміг знову, навіть у більшій мірі, між це було при колишніх «набонантських» династіях Тан і Сун, взяти участь у міжнародній торгівлі. В Китай дедалі частіше з’являлися іранські, арабські, середньоазіатські і індійські купці. Китайський шовк, фарфор, залізо і мідь, за словами венеціанського мандрівника Марко Поло, який побував у Китаї за Хублая, вивозилися у всі кінці світу. Про те економічними вигодами користувалась в основному монгольська знать, а також тюркські і іранські феодали та купці, що їх залучала нова династія [12, Х. 50].
Загалом початкові результати монгольських завоювань виявилися катастрофічними для економіки Китаю. Особливо постраждав північ країни де кількість населення скоротилася в десятеро, а з тих хто залишився монголи перетворили половину на рабів. Регрес переживала і економіка в країні, з’явилися великі рабовласницькі, тваринницькі господарства, розвинулася работоргівля. Та як заявив радник монгольського імператора Кидань Елюй Чуцай «хоч ми й завоювали імперію сидячи на конях, але керувати нею сидячи на конях неможливо» [1, с. 213]. Перед монголами стала проблема необхідності відродження зруйнованого господарства в «Піднебесній».
Степові радикали на чолі з ханом Беде радили кагану вирізати всіх «ханців», перетворивши їх землі на безкарні пасовиська.
Від геноциду китайців врятував Елюй Чуцай. Він показав монгольському імператору підрахунки: яку кількість податків можна зібрати з осілих китайців за умови їхнього збереження. Аргументи були перспективними й почалася розбудова строкатої монголо-китайської імперії Юань (1279 – 1368р.р.) столицею якої стало місто Даду (Ханбалик, сучасний Пекін).
Монгольська династія продовжуючи політику визиску китайських земель поступово його в формувала. Створена чітка податкова система, яка формувалася на основі адміністративного поділу окремих поселень на 80-100 домогосподарств. В 1381 році був проведений повний перепис населення, а в 1387 році повний перемір землі і складено карти всіх земельних ділянок країни. Сільські старости змушені були доповідати про всі займи які могли статися чи ставалися. А кожні десять років карти переглядалися. Оподаткування ґрунтувалося на системі двох податків: літнього та осіннього, які сплачувалися натурою. Трудова повинність накладалася на всіх не чиновників [8, Х. 327].
В ХІV ст. відбулися значні зрушення в розвитку промисловості. Найбільшого поширення набули такі галузі виробництва такі як вироблення шовкових і бавовняних тканин, виробництво писального паперу, скла, фарфору, лаку, плавлення і обробка металів, різного роду гірнича промисловість (видобування золота, міді, срібла, залізної руди, солі тощо). Великого розмаху набула будівельна промисловість. [6, с. 216].
У Пекіні, Нанкіні та інших містах було збудовано безліч палаців, храмів, декоративних башт, мостів, арок, різноманітних фортечних споруд.
В основному промисловість за Юанів та Нінів залишилася в ХІV ст. ремісничою. Існували організації ремісників – хани, які мали ознаки цехів. Особливо це проявилося в другій половині ХІV ст., коли з’явилися письмові статути, риси самоврядування, виділилась верхівка в ханах.
Пам’ятні успіхи були в кораблебудуванні. Заморські експедиції Юані вимагали великої кількості кораблів. Тому в ХІV ст. з’явилася спеціалізація з кораблебудування.
В деяких галузях промисловості в другій половині ХІV ст., тобто за Мінів, переважно в обробленні були вже великі майстерні мануфактурного типу. Існувало багато державних мануфактур і зокрема, виробництво фарфору, де використовували працю рабів та селян кріпаків. Примусова праця цілком домінувала в гірничо-видобувній промисловості. [8, Х. 327-328].
Проводячи політику мінімального втручання держави в економіку призвела до кризи. Без централізованого управління швидко занепала іригація, пересохли зрошувальні ділянки, процвітало рабство, яке стало спадковим. Над селянами чинили самоправство монголи та чиновники – самоужень, «за їхнім бажанням їм доставляли одяг і їжу, за їхнім наказом приводили молодих хлопців і дівчат» [1, с. 136].
На середину ХІV ст. Юанську економіку охопила криза. Вона обумовлювалася ще й фінансовою. Монголи запозичили у сунів ідею паперових грошей, але прагнули збагатитись друкуючи чим раз більше. Це призвело до здеревіння грошей у 25 разів.
Спроба нормалізувати становище відбулася в середині ХІV ст., коли монголи в 1351 році загнали 150 тис. китайців на реставрацію дамб на Хуанхе. Це призвело до повстання, яке в 1368 році призвело до реставрації китайців на імператорському престолі [8, Х. 328].
Отже на початку свого правління монгольські завойовники проводили політику безпосереднього визиску в економічному відношенні Китаю. Ця політика продовжувалася до початку ХІV ст., коли навіть кочовикам-завойовникам прийшлося переходити з метою ефективнішого визиску території на більш цивілізовані методи. З одного боку це призвело до остаточної феодалізації країни, а з іншого до деструктивних моментів в економіці Китаю, що викликали повстання місцевого населення і вигнання монголів з країни.
ВИСНОВОК.
Отже протягом ХІІІ ст. відбулося завоювання монголами Китаю, внаслідок чого в країні запанували нові володарі в особі династії Юань. Суспільно-економічний і соціально-економічний розвиток монгольської держави в основному визначався військовими потребами, адже завоювання продовжувалися і далі. А це в свою чергу наклало відбиток не лише на державу в цілому, алей на окремо взяті регіони, зокрема Китай. Становище Північного Китаю було в цьому відношенні особливо важким, бо саме він потрапив під владу монголів у першу чергу, і саме він відчув в повній мірі політику завойовників.
В соціальній структурі вплив монгольського завоювання проявився перш за все в політичному домінуванні завойовників. Саме монголи очолили соціальну ієрархію китайського суспільства, вершиною якого стала нова монгольська династія. Найнижчими соціальними станами були лише представники місцевої національності. Як проміжна ланка між ними створений був прошарок іноземців, які не належали ні до представників монгольської знаті ні до місцевих мешканців. В традиційному китайському суспільстві нової зміни не зачепили самі складові соціальної ієрархії, змінився лише їх зміст.
В економіці монголами проводилася політика безпосереднього визиску території, що в другій половині ХІІІ ст. проводився особливо хижацькими методами. Все ж меркантильні інтереси більш ефективного визиску Китаю призвів у ХІV ст. до внормованого господарювання. Але з одного боку монгольське панування призвело до завершення феодалізації країни, з іншого привело економіку до кризи, що спонукало китайців до повстання і скинення монгольської династії з престолу.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Хрестоматія з історії середніх віків / за ред. С.Д. Сказки / том 1-К.: Вища школа, с. 19.
Рубель В.А. «Історія середньовічного Сходу» Хрестоматія К.: Либідь, 2000, с. 624, с. 62-139.
Історія Востока в 6 томах – том 2. Восток в средние века / под ред. С.Д. Сказки / - М.: Наука 1995, с.614, с. 384-398.
Істория Монгольськой Народной Республіки – М.: 1983, 423 с.; с. 146-168.
Семенов В.Ф. Історія середніх віків. К.: Вища школа, 1975, 528 с.; с. 328.
Історія середніх віків під ред. Н.Ф. Колесницького К.: Просвіта, 1980, 576с.; с. 367-380.
Рубель В.А. «Історія середньовічного Сходу» Курс лекцій К.: Либідь, 1997, с. 464, с. 16-72.
История стран Азии и Африки в средние века в 2-х томах; том 1 / под ред. Ф.М. Ацамба, М.: МГУ 1987, 318с.
Гумельов Л.М. От Руси к Росии: Очерки єтнической истории. М.: 1992.
Гумельов Л.М В поисках вымышленного цастрва М.: 1992. 218 с.
Очерки истории Китая (З древности до описуемых воен) / М.: Наука, 1959, 618 с.; с. 364-377.
Вернадський Г.В. Монголы и Русь. М.: Высшая школа, 1997, 215 с.; с. 66-143.
Кычинов Е.И. О татаро-монольском укусе ХІІ в. // Восточная Азия и соседние территории в средние века – Новосибирск 1986, с. 76-96.
Крюков М.В., Малявин В.В., Софронов М.В. Этническая история Китайцев на рубиже средневековья и нового времини. М.: 1987, с. 18-22; 43-52.