Реферат: Країни Центральної та Східної Європи 1945 – 1994рр

Міжнародна ізоляція змусила Франко вдатися до пом’якшення існуючого режиму. В квітні 1947р. була створена Вища королівська рада, а в травні проведено референдум про державний устрій Іспанії. Більше 14 млн. іспанців висловилися за відновлення монархії, вбачаючи в королі символ єдності нації та можливість покінчити з фашистською диктатурою. Проте Франко залишив за собою посаду довічного глави держави. Цей захід диктатора на Заході був розцінений як перші кроки на шляху до демократії. З другого боку, західні політики прийшли до висновку, що впливати на іспанське керівництво набагато легше і позитивніше, не розриваючи зв’язки. І в 1949р. західні посли повернулися до Іспанії. Згідно договору від 26 вересня 1953р. про оборону, економічну допомогу та взаємну безпеку на території Іспанії США отримали військові бази, а наприкінці 1955р. Іспанія стала членом ООН.

Початок демократизації. Іспанська специфіка переходу до демократії

З середини 70-х років почався поступовий, але неухильний процес переходу Іспанії до демократії. В боротьбі проти ультралівих та ультраправих елементів легалізувалися політичні партії. Проте не обійшлось без спроб взяти владу шляхом заколотів (1978, 1981), котрі провокувала армія, на рахунку якої за останні 150 років 30 путчів.

В 1977 році відбулися перші вільні вибори. В 31 жовтня 1978 року на загальнонаціональному референдумі прийнята демократична конституція, яка легітимувала парламетську модель правління. Пост міністра оборони зайняв стійкий конституціоналіст генерал-лейтенант Мельядо, котрий рішуче взявся за проведення військової реформи, оскільки франкістська по духу і цілях служби

армія чинила опір, саботувала рішення демократичного парламенту. У відповідь на призначення королем цивільного військовим міністром, військові ввірвалися в парламент.за ними стояв дивізний генерал Мілас дель Боск, якому король негайно відбив телекс слідуючого змісту: “Той, хто постає, готовий спровокувати – і він понесе за це відповідальність – нову громадянську війну… Наказую тобі повернути в казарми всі підрозділи, які ти привів в рух… В ім’я Іспанії, по-перше, в ім’я корони, по-друге, наказую тобі виконати все, що я тобі сказав”. Загальнонаціональна маніфестація на захист демократії, конституції і свободи, в котрій взяли участь 1,5 млн. чол., наочно підтвердила прагнення іспанців. До відповідальності притягнуто 32 військовослужбовців. Ватажки військової змови отримали по 30 років тюремного ув’язнення. Король і уряд чимало зробили для перебудови армії. Після Мельядо військові міністри – тільки цивільні. Армія була звільнена від невластивої їй функції. Розроблено кодекс прав і обов’язків військовослужбовців. Йшов одночасно процес деполітизації армії. Армія, котра служила диктатору і фаланзі, була поставленна на службу народу, а не політичним партіям.

Іспанія – заможна країна. Біля 70% населення складає середній клас. Середньомісячний доход стягає 2 тисяч доларів.

У внутрішньому житті Іспанії є також проблеми національного характеру. Існує сепаратизм в Каталонії та Басконії, хоча обидві мають надзвичайно широкі повноваження і є найбільш індустріально розвинуті та благополучному відношенні.

Зовнішня політика іспанського уряду 80-х років здійснювалася в контексті західноєвропейського зовнішньополітичного курсу: Іспанія виступила проти ракетно-ядерної політики СРСР в Європі, проти радянського вторгнення в Авганістан. Останні колоніальні володіння Іспанія втратила ще в першій половині 70-х років. Демократична Іспанія в 1992р. визнала незалежність України і встановила з нею дипломатичні стосунки.

5.Італія

Італія після Другої світової війни

Для Італії друга світова війна закінчилася повною поразкою. Невтішний фінал наступив фактично уже в 1943р. Баланс воєнної авантюри італійських фашистів був сумним – 450 тис. вбитих, а матеріальні витрати сягнули цифри в 10 млрд. лір. Виробництво в 1945р. становило лише 30% довоєнного. В країні нараховувалося 2 млн. безробітних. Гостра соціальна ситуація, антифашистька боротьба виразилася у полівінні італійського суспільства. Авторитет лівих партій підкріплювався їх активною участю в русі Опору – ІКП нараховувала 1,7 млн. членів. Італьйська соціалістична партія (ІСП – 900 тис. Під впливом лівих знаходилася Загальна італійська конфедеренція праці (ЗІКП, 6 млн. членів). До 1947р. комуністи входили в ряд. Саме ж італійське суспільство після війни не відзначалося стабільністю. Цьому сприяло те, що середній клас був дуже слабкий. Внаслідок цього хитким було становище буржуазії. І тільки перебування окупаційних військ демократичних країн та незгоди між соціалістами і комуністами перешкоджали останнім відважитися на захоплення влади та встановлення комуністичної диктатури. Серйозною перешкодою тоталітаризму була і католицька церква на чолі з Ватіканом.

Центром збирання демократичних сил стала Християнсько-демократична партія (ХДП), створена в 1943р. на базі партії “пополяри”. Лідером партії став Альчіде де Гаспері. Партія з релігійним забарвленням в католицькій Італії отримала досить широку соціальну базу, котру склали віруючі з різних верств населення: значна частина трудящих, інтелігенція, підприємці, чиновники тощо. Про це свідчить той факт, що після воєнні роки партія набирала більшу кількість голосів, входила у всі післявоєнні уряди, за своєю діяльністю та характером поведінки була партією центру. В ХДП консенсусно сходилися інтереси представників різних груп італійського суспільства. Суспільно-політичним кредо партії проголошувались ринкова економіка, приватна властність, парламентська республіка, демократія, співробітниціво між різними соціальними групами та християнство як вищий моральний закон. Наміри демохристиян провести аграрну реформу, добитися участі робітників в управлінні підприємствами (в тому числі і через акції та кооперативне будівництво) знаходили широку підтримку.

В 1945р. де Гаспарі сформував коаліційний уряд, в в котрий до 1947р. входили комуністи та соціалісти. 18 червня 1947р. Італія стала республікою.

10 лютого 1947р. уряд де Гаспері підписав мирний договір з країнами антигітлерівської коаліції, за яким Італія втратила всі колонії, передавала сусідам – Франції та Югославії – деякі території, змушена була до виплати репарацій СРСР, Югославії, Греції та Албанії.

Уряду де Гаспері до травня 1947р. довелося стримувати атаки крайніх лівих. Комуністи, спираючись на комітети національного визволення (КНВ), котрі особливо впливовими були на місцях на півночі Італії, вимагали проведення націоналізації великих монополій, запровадження народного контролю над виробництвом через ради управління трудящих, здійснення аграрної реформи, встановлення ладу “прогресивної демократії”. Що стояло за “прогресивною демократією” видно з слів лідера комуністів Пальміро Тольятті.

“ми хочемо, - заявив він, щоб Італія, як і всі цивілізовані народи, розвивалася в напрямі до соціалізму”.

Прийняття конституції

1 січня 1948р. набрала чинності нова конституція, котра за своїм характером була демократичною, надавала широкі політичні права та свободи громадянам, узаконювала право на страйки, свободу організацій, зборів, свободу особи, таємницю переписки. В конституії закріплювалось право на працю і на її справедливу винагороду, “достатню, щоб забезпечити вільне та гідне існування”, рівні права чоловіків та жінок, право трудящих на соціальне забезпечення, свобода профспілкової діяльності. Конституція визначила, що приватна ініціатива повинна спрямовуватися в інтересах суспільства, а приватна власність – обмежуватись аж до націоналізації окремих налузей за винагороду.рівні права чоловіків та жінок, право трудящих на соціальне забезпечення, свобода профспілкової діяльності. Конституція визначила, що приватна ініціатива повинна спрямовуватися в інтересах суспільства, а приватна власність – обмежуватись аж до націоналізації окремих налузей за винагороду. Вона передбачала встановлення законом граничних розмірів земельної властності, підтримку кооперації з боку держави, право трудящих на участь в управлінні підприємствами.

Італійська конституція 1948р. була на той час одною з найдемократичніших конституцій світу. Вона не тільки формально проголошувала широкі права та свободи, але й гарантувала їх реалізацію на ділі, створювала широкі можливості для політичного життя в країні. Італія, незважаючи на всю складність і строкатість соціальної палітри та специфічні особливості історичної долі, стала перетворюватися з авторитарно-фашистської в правову державу, в якій поступово, але неухильно йшло становлення досить хиткого суспільного консенсусу як відображення діяння різноманітних суспільно-політичних сил, нерідко по суті своїй діаметрально протилежних. Вміло враховуючи таку ситуацію, італійські політичні еліти десятки років вдається уникати гострих соціально-політичних зіткнень в країні. Як це не парадоксально, але навіть комуністичний екстремізм крайніх лівих послужив становленню зваженої центризької політики всіх післявоєнних урядів.

Посилення соціальної нестабільності у 70-х роках

З кінця 60-х років політична та економічна нестабільність в Італії поглибилася. Цей процес супроводжували страйки. Вимоги страйкарів стосувалися житлового будівництва та інших питань соціально-побутового характеру. Наслідком масової страйкової боротьби було введення 40-годинного робочого тижня, підвищення заробітньої плати, урівнення робітників та службовців в праві на медичне обслуговування, визнання за робітниками права на проведення зборів на підприємствах, розширення прав профспілок всередині підприємств. Конституційне поле 1948р. дозволяло політичними методами добиватися таких поступок. Однак за це незабаром довелося розплачуватися.