Реферат: Мусульманське право в сучасних правових системах загальна характеристика

Наприклад, у південних районах Йємену мусульманське право традиційно використовується в містах; у сільських місцевостях продовжують переважати доісламські звичаї. Усталеність зви­чаїв (наприклад, кровна помста, яка суперечить мусульмансько­му праву) була настільки великою, що після здобуття незалеж­ності Йємену знадобилося прийняття закону про кримінальну відповідальність за кровну помсту.

Про усталеність правових звичаїв свідчать їх визнання у де­яких країнах (Йорданія) джерелом права на законодавчому рів­ні, а також дія судів звичаєвого права.

Закон. Кодифікація

У XIX—XX століттях у зв'язку з першими кодифікаційними роботами закон набув непохитної значущості. Другорядна зна­чущість закону до цього часу пояснюється ісламським розумін­ням суверена (монарха чи парламенту) не як пана, а як служителя права. Вважалося, що монарх не законодавствує, а керує дер­жавною політикою і стежить за правильним відправленням правосуддя. Він може наказати суддям, який із толків (шляхів тлумачення права) слід застосовувати до певних обставин. Так, завдяки розпорядженням державної влади, у низці ісламських країн жінці було надано право на розлучення у суді на підставах, запропонованих різними толками. Відповідно до встановлення суверена Єгипту суди перестали розглядати сімейні спори, якщо шлюб не був зареєстрований в актах цивільного стану або одна із сторін не досягла шлюбного віку.

Вже у середні століття виші державні органи користувалися обмеженими законодавчими повноваженнями в питаннях, що не були врегульовані Кораном і суною. Ці повноваження нази­валися «правовою практикою», яка полягала у підготовці халі­фами і султанами нормативних актів. Акти підлягали схваленню верховним муфтієм, який перевіряв їх на відповідність поло­женням шаріату. Після такого схвалення нормативні акти дер­жавної влади включалися до системи норм мусульманського права.

У нормативно-правових актах держави містилися норми як такі, що доповнювали і конкретизували положення первинних релігійно-правових документів, так і такі, що йшли врозріз із Кораном, суною, іджмою. Так, при султані Мехмеді Фатиху (1451-1481) були систематизовані і введені в дію два зведених закони, причому другий містив розділ про кримінальні пока­рання. Шейхом Абу Саудом за часів Сулеймана Законотворця (1520-1566) був складений неофіційний збірник фетв із різно­манітних галузей мусульманського права. Був також підготовле­ний до видання відомий збірник султанських указів. Така прак­тика мала місце в XVI—XVII століттях, коли вводилися закони, які суперечили мусульманському праву. Норми, що містилися в цих актах, були розраховані на застосування їх немусульманськими судами. Закон не вважався формою мусульманського пра­ва. Він розглядався як засіб, використовуваний для пристосу­вання мусульманського права до умов сучасного життя.

У згадуваному вище кодифікаційному акті, який закріпив норми мусульманського права у вигляді державного закону, так званому Маджалі (XIX ст.), затверджувався обов'язковий харак­тер закону для всіх судових органів держави. Стаття 18 Маджалі передбачала таке: за наявності розпорядження султана про за­стосування з будь-якого питання висновків певного тлумачення мусульманського права як такого, що «найбільшим чином відповідає часу та інтересам народу», суддя повинен керуватися виключно тлумаченням султана. З прийняттям Маджалі роль провідного джерела права поступово перейшла до закону (кодек­су), прийнятому компетентним державним органом і складено­му на західноєвропейський зразок. У 1840 р. в Османській імпе­рії набув чинності Кримінальний кодекс, складений під впли­вом Кримінального кодексу Франції 1810 p.

У 1876 p. був прийнятий Цивільний кодекс, складений на французький зразок. Чинний нині ЦК Єгипту 1949 p. орієнто­ваний здебільшого на французький ЦК. При його впорядкуван­ні використані також ЦК Італії 1942 p., франко-італійський проект зобов'язального права (1928 p.), французька судова прак­тика. У ньому замало правових норм та інститутів мусульмансь­кого походження (інститут дарування, право купівлі). У Лівані в 1932 p. прийнятий кодекс зобов'язального і договірного права, розроблений французькими юристами. ЦК Сирії 1949 р. тексту­ально відтворює ЦК Єгипту. Те ж саме характерне для ЦК Лівії та Іраку. Правда, норми мусульманського права в цих кодексах подані більшою мірою, ніж у ЦК Єгипту.

За моделлю французького цивільного законодавства форму­ються торгові кодекси, кодекси торгового мореплавання, ци­вільні процесуальні кодекси деяких країн Аравійського півост­рова. Торговий кодекс став поштовхом до оформлення торгово­го права — галузі права, доти невідомої мусульманському праву. Так, в Алжирі, Тунісі і Марокко торгове і зобов'язальне право є ідентичним французькому. Сімейні і спадкові відносини му­сульман цих країн регулюються мусульманським правом.

У законах і кодексах, прийнятих у сфері регулювання кон­ституційних, адміністративних, цивільних, кримінальних, про­цесуальних та інших правових відносин багатьох країн, норми мусульманського права поступилися місцем нормам, запозиче­ним із континентального або загального права.

Некодифікованими залишалися питання сімейного права і осо­бистого статусу в широкому розумінні. У Туреччині навіть Ци­вільний і Цивільний процесуальний кодекси (опубліковані в 1870 і 1876 pp. відповідно за назвою «Мессель») не торкалися питань особистого статусу, а також сімейного і спадкового права. У Сау­дівській Аравії спроба короля Ібн-Сауда (1927 p.) створити схожий кодекс мусульманського права на основі доктринального викладу Ібн-Таймою зустріла неприйняття з боку опозиції.

І все ж наприкінці 20-х — на початку 30-х років XX ст. в ісламських країнах були проведені правові реформи, що стосу­валися сімейного і спадкового права. Проте загальна активність арабських країн у реформуванні цієї сфери відносин припадає на період після Другої світової війни, коли процес кодифікації в цілому посилився. Кодекси особистого статусу були прийняті в Сирії, Тунісі, Марокко, Єгипті, Йорданії, Іраку, Південному Йємені. В Алжирі законодавче реформовано режим опіки та ін­ститут безвісної відсутності. Вплив західноєвропейської право­вої традиції на колись-то ортодоксальні сфери мусульманського права істотно похитнув його непорушність. У Туреччині в ре­зультаті проведених реформ континентальне право практично витиснуло мусульманські правові норми.

Панування за нових часів ідеї модернізації на західний зра­зок замінилося наприкінці XX ст. черговою хвилею ісламізації. Про це свідчить норма Конституції Ісламської Республіки Іран 1979 p. (діє нині у редакції 1989 р.) про відповідність шаріату всього законодавства. В Ірані засновано своєрідний орган кон­ституційного контролю під назвою Опікунська рада. До її скла­ду входять світські та мусульманські юристи, які у 10-денний строк зобов'язані перевіряти закони, прийняті Ісламськими кон­сультативними зборами, на їх відповідність критеріям ісламу і Конституції.

У разі невідповідності закони повертаються до Зборів на пе­регляд, і лише в рідких випадках при цьому вважаються при­датними для введення в дію. Ісламізацією відзначене навіть кри­мінальне право Ірану. Однак вторгнення в ісламські правові системи закону як основного джерела права за прикладом конти­нентальних держав перетворилося на незворотний процес.

Отже, за допомогою закону державою санкціонується як до­ктрина, принцип, так і норма мусульманського права.

Особливості судової системи

В основі мусульманського правосуддя лежала легенда про Магомета, який спочатку особисто розглядав майже всі спори між членами мусульманської общини, а також між мусульмана­ми і немусульманами. Згодом він доручав відправлення право­суддя в провінціях намісникам. За тих часів ісламські країни не знали спеціально призначеного звільненого судді. Спадкоємці Магомета як глави держави також тримали верховну судову вла­ду в руках, доручаючи намісникам розв'язувати конфлікти між мусульманами. Намісники, у свою чергу, нерідко передоручали цю роботу спеціально підібраним особам — знавцям права. По­ступово оформився самостійний державний апарат — суд, склад якого затверджувався володарем, а потім верховним суддею, який діяв від імені володаря. На цей період припадає правління дина­стії Аббасидів (750-1258 pp.). Вже тоді судді екзаменувалися на предмет знання мусульманського права, їх діяльність контролю­валася верховним суддею.

Мусульманські країни з часу правління династії Аббасидів створили дуалістичну судову систему, яка збереглася до другої половини XIX ст. її складали два види судів:

— «суди каді», що здійснювали правосуддя відповідно до мусульманського права. Вони зверталися до релігійної совісті віруючих і розраховували на добровільне виконання ними судо­вих рішень;

— «відомства скарг» — суди, що діяли на основі звичаїв і пра­вових розпоряджень (регламентів), установлених владою. Діяль­ність «відомств скарг» не додержувалася суворих норм мусуль­манського права. Ці суди спиралися на силу державного при­мусу.

Порядок розгляду справ у судах мав свої відмінності. Суди світської спрямованості («відомства скарг») використовували заборонені мусульманським правом види доказів, наприклад, показання, одержані під катуваннями. Вони могли примусити сторони до мирної угоди, викликати свідків за власною ініціа­тивою і привести їх до присяги, відкласти винесення рішення до остаточного розгляду питання і встановлення істини та ін. Сфера повноважень судів каді була вужчою, ніж у «відомств скарг». Ще з XVI ст. із відання каді були вилучені торгові спори.