Реферат: Мусульманське право в сучасних правових системах загальна характеристика

За ступенем збереження мусульманського права сучасні пра­вові системи країн Арабського Сходу можна класифікувати в такий спосіб.

1. Правові системи, які широко застосовують мусульманське право (Саудівська Аравія, Іран, Пакистан). У конституціях і за­конах проголошено про вірність принципам ісламу. Так, Кон­ституція Ірану 1979 p. проголосила країну «ісламською респуб­лікою». Більшість законодавчих розпоряджень складені відповідно до догм шаріату. Введені суворі покарання за порушення його положень. По суті, шаріат має вищу юридичну значущість, ніж закон і навіть конституція.

2. Правові системи, які звузили сферу дії мусульманського пра­ва, але залишилися вірними його основним канонам (Йєменська Арабська Республіка, Лівія, Пакистан, Судан). Ці країни біль­шою мірою зазнали впливу правових систем континентального і англо-американського типу. Водночас вони не зберегли вірність Корану та іншим джерелам мусульманського права, більш того, прагнуть розширити їх вплив. Спостерігається своєрідний рене­санс ісламської правової культури, повернення до традиційних ісламських цінностей. Наприклад, у Лівії на початку 1977 p. Коран було проголошено «законом суспільства», що заміняє конститу­цію. У Пакистані в 1977 p. була створена Рада ісламської ідеоло­гії з метою приведення поточного законодавства у відповідність із шаріатом. Конституція Судану 1985 p., поряд зі звичаєм, роз­глядає мусульманське право як основне джерело законодавства. З 1975 p. Йєменська Арабська Республіка відповідно до консти­туції, розпочала кодифікацію норм мусульманського права, ство­ривши з цією метою спеціальну комісію. У цій групі країн збері­гають своє значення й ісламські суди.

3. Правові системи, які зазнають помірного впливу мусульман­ського права (Об'єднані Арабські Емірати, Бахрейн, Кувейт — країни Перської затоки). Конституції цих країн закріплюють мусульманське право як основне джерело законодавства. Прикладом цього може бути ст. 7 Конституції Об'єднаних Араб­ських Еміратів. Однак вплив мусульманського права на правові системи обмежується низкою норм кримінального кодексу (на­приклад, покарання за вживання спиртних напоїв у криміналь­них кодексах Кувейту 1960 p. (із доповненнями 1964 p.) і Бах­рейну 1976 p.), а також регулюванням правового становища іма­мів мечетей, організації хаджу та ін.

4. Правові системи, які зберегли мусульманське право лише для регулювання окремих сторін суспільного життя — головним чином особистого статусу і релігійних установ. Це найчисленніша група арабських країн — Єгипет, Сирія, Ірак, Ліван, Марок­ко, Йорданія, Алжир та ін. У них, як правило, конституційне встановлено, що главою держави може бути лише мусульманин, а мусульманське право є джерелом законодавства. Однак галузь дії мусульманського права обмежена. Перевага віддається нор­мативно-правовим актам держави, які регулюють широкі сфери суспільних відносин. Вони складені не без запозичень норм романо-германського і англо-американського права. Проголошення ісламу державною релігією покликано підкреслити, що держава шанує ісламську релігію, яка сповідується більшістю населення, й у загальній формі заявляє про свою прихильність певним іс­ламським традиціям, які входять до складу культурної спадщи­ни народу. У цих країнах мусульманські суди розглядають спра­ви (на основі норм мусульманського процесуального права) лише для вирішення суперечностей, пов'язаних з відносинами «осо­бистого статусу».

5. Правові системи, які майже цілком відмовилися від засадних інститутів мусульманського права, але ще зазнають його загально­го впливу, головним чином, у галузі шлюбно-сімейних відносин (Туніс, Йемен). У галузі шлюбно-сімейних відносин законодав­че заборонена полігамія, встановлені рівні права жінки і чолові­ка. Мусульманські суди ліквідовано.

6. Правові системи, які майже не зберегли впливу мусульман­ського права (Туреччина) Конституція Туреччини 1982 p. прого­лосила республіку демократичною, світською і соціально-правовою державою. Відсутні мусульманські суди. Шаріат зберіг свій вплив у цивільному суспільстві.

Зазначений поділ правових систем на групи — залежно від ступеня зберігання в них мусульманського права — є умовним. Межі між цими групами рухливі.

Мусульмансько-правова доктрина

Як уже згадувалося, мусульманське право у традиційному вигляді майже не збереглося. Воно втілюється в сучасну правову систему мусульманських країн головним чином за допомогою доктрини, яка бере ідеї з ісламської релігії, що постійно розви­вається. Завдяки релігійно-правовій свідомості мусульманина ця доктрина втілюється в нормативно-правові акти і впроваджу­ється у правозастосовний процес.

Мусульмансько-правова доктрина стала основним джерелом права в процесі його розвитку і формування. Раніше відзначало­ся, що мусульманське право створювалося богословами і право­знавцями різних шкіл-толків, які при спільності відправних по­зицій формулювали незбіжні норми в процесі вирішення схо­жих питань. Незважаючи на те що таке різночитання не сприяло оформленню єдиної системи загальнообов'язкових юридичних норм, різні толки конкурували, але співіснували один з одним навіть у межах однієї провінції і великого міста. Саме їх інтерпретаційна діяльність впливала на створення більшої частини чинного мусульманського права в рамках доктрини.

Нині мусульмансько-правова доктрина в деяких країнах за­лишається головним джерелом права. Це Саудівська Аравія, Оман, деякі князівства Перської затоки. У більшості арабських країн вона відіграє роль формального джерела права лише в окре­мих випадках.

Наприклад, через відсутність норми сімейне законодавство Єгипту, Сирії, Йорданії, Судану, Лівану дозволяє судді застосо­вувати «найбажаніші висновки тлумачення Абу Ханіфи». Зако­нодавство Сомалі у такому разі рекомендує керуватися поло­женнями шафіїтської школи, законодавство Марокко, Кувейту, Лівії — висновками маликитського тлумачення. Оскільки в Ку­вейті право «особистого статусу» здебільшого не кодифіковано, правова доктрина визнається провідним джерелом цієї галузі права. Постанови Верховного суду Саудівської Аравії 1928 і 1930рр. зобов'язували суддів у своїх рішеннях додержуватися висновків ханбалитського тлумачення з обов'язковим перелічен­ням праць муджахідів, із яких ці норми запозичено. Конститу­ція Ірану в ст. 167 прямо вказує, що, у разі знаходження суддею необхідної норми в законі, йому наказується сприймати поло­ження авторитетних праць і фетв (висновків, юридичних виснов­ків) муджахідів. Таке саме розпорядження для судів встановлено і в Лівії.

Однак у більшості випадків у сучасних правових системах мусульманська правова доктрина не має значення самостійного джерела (форми) права.

Принципи права

Роль принципу в ході формування мусульманського права була значною. Завдяки принципам доктрина, утворювана різни­ми школами-толками, набувала загальнотеоретичного, методо­логічного значення. Принципи правового регулювання, які з'яв­илися вже за часів середньовіччя, сприяли появі «загальної час­тини» мусульманського права, яка істотно збагатила його структуру і зміст, додала фундаментальності та стабільності. Не­зважаючи на те що судовий прецедент ніколи не визнавався му­сульманською правовою доктриною джерелом права, розвиток принципів мусульманського права сприяв відкриттю широкого простору для суддівського вибору.

У сучасному законодавстві мусульманських країн, як прави­ло, відсилання до принципів права здійснюється в тих випад­ках, коли мовчить закон. Наприклад, у цивільних кодексах Єги­пту, Лівії, Алжиру, сімейному законодавстві Іраку, Йємену (НДРЙ), Бахрейну, які закріпили низку мусульманських право­вих норм, рекомендується у разі їх тлумачення звертатися до праць авторитетних мусульманських юристів, у яких містяться загальні принципи, і застосовувати їх. В Ірані конституцією за­тверджене положення про обов'язкову відповідність шаріату всіх прийнятих законів. Щоб виконати це положення, видана низка законів, які орієнтують на використання як загальних принци­пів, так і конкретних норм джафаритської школи, у Саудівській Аравії — ханбалитської.

Найчастіше посилаються на такі принципи: «можливість зміни норм зі зміною часу, місця, умов»; «норма у своєму існуванні і зникненні наслідує долю свого встановлення»; «все, що дозво­лено, може бути обмежено законодавцем»; «необхідність не знає заборон» та ін. Вся правотворча діяльність держави оцінюється з позиції цих принципів. З огляду на них обґрунтовуються необ­хідність обмеження націоналізації природних багатств, обмеження власності, наділення законодавця правом свободи у встановлен­ні міри покарання за будь-який злочин (крім деяких видів пра­вопорушень, щодо яких діють положення Корана).

Правовий звичай

Правовий звичай не належить до мусульманського права. Він визнається ним доповнюючим джерелом у тих питаннях, які мусульманське право не регулює (наприклад, звичаї, що стосу­ються суми приданого і способів його виплати; звичаї, що регу­люють використання джерела води між земельними володіння­ми). Деякі нації і народи (бедуїни багатьох районів Аравії, бер­бери Південної Африки та ін.), які прийняли ісламську релігію, її догматику і культ (але не мусульманське право), продовжують і дотепер додержуватися звичаїв. Іслам поширився у цих наро­дів лише завдяки своїй лояльній позиції стосовно їх звичаїв.