Реферат: Фінансова та грошово-кредитна політика і соціальна сфера

Для існування унаочненого в таблиці 3.1.2 стану справ з банківським кредитуванням фізичних осіб є декілька причин. Це насамперед висока вартість банківських кредитів. За даними бюлетенів банківської статистики ЦБ РФ, ставки кредитування фізичних осіб в Росії у червні 1999 р. знаходилася в межах 32,8–55,8% річних (для кредитів у рублях) і 11,0–33,8% (для кредитів у валюті), а в грудні 1999 р. - 31,9-47,7% (для кредитів у рублях) і 9,3-17,9% (для кредитів у валюті). За даними бюлетенів НБУ, ставки кредитування фізичних осіб в Україні становили в червні 1999 р. 18,1–46,8% (для кредитів у гривнях) і 23,7–30,0% (для кредитів у валюті), а в грудні 1999 р. - 17,8-48% (для кредитів у гривнях) та 9,6-28,3% (для кредитів у валюті). Зважаючи на невеликі доходи населення, попит з його боку на банківські кредити при таких ставках кредитування є досить не високим. І сама банківська система орієнтується не стільки надавати кредити населенню, скільки приймати від нього кошти по вкладах. Таким чином, має місце одностороннє кредитування населенням банківської системи. Але очевидно і те, що в умовах соціально спрямованої ринкової економіки має забезпечуватись взаємний грошовий обмін між населенням і банківською системою. Потрібно відзначити, що проведення грошово-кредитної політики, спрямованої на обмеження грошової маси, ослаблює банківський потенціал, скорочує можливості банків щодо акумулювання тимчасово вільних коштів і кредитування індивідуальних позичальників.

Однією з функцій грошей є збереження і нагромадження власності. І в Україні, і в Росії з цією метою використовуються не національні валюти, а долар США. Це свідчить про недовіру населення обох країн до своїх національних грошових одиниць. Причому попит на долар США значно зростав при небезпеці значного падіння курсу рубля та гривні.

Очевидно, що валютні накопичення складають інвестиційний потенціал країни-емітента, а не країни, де ця валюта знаходиться, тим більше у вигляді готівки. Обсяги валютної емісії розміщуються на кредитній основі, визначають розміри грошових активів країни-емітента і одночасно створюють потенціал попиту на ринку, зорієнтованому на цю валюту. Практично відбувається зміщення забезпечення доходів населення і накопичень від функціонування національної економіки до економіки тієї країни-емітента, валюта якої складає основу нагромаджень громадян держави, що залучає дану валюту, і самої цієї держави в цілому. Тому недовіра населення України і Росії до своїх національних валют є цілком виправданою, особливо з огляду на фінансову кризу 1998 року.

Іншою соціальною проблемою є втрата довіри населення до банківської системи. Банки знаходяться під постійною загрозою банкрутства чи відкликання ліцензії. Тому населення досить неохоче довіряє їм свої кошти. Так, жителі Росії ще довго будуть пам’ятати діяльність фінансових структур типу "МММ" чи "Хопер".

Очевидно, з метою відновлення довіри вкладників до банківської системи на початку 1999 р. в Асоціації російських банків відбулось представлення "Договору кредитних організацій про зобов’язання перед клієнтами". Договір передбачає більш відкриту і чесну політику у відносинах з клієнтами при здійсненні банківських послуг, повне інформаційне забезпечення клієнтів по всіх аспектах банківської діяльності, уважне ставлення до розгляду скарг і задоволення претензій клієнтів. Передбачено також відповідальність учасників цього договору в разі його порушення.

Російські та українські банки фактично не борються за залучення клієнтів. У 1999 р. в загальному обсязі залучених від населення коштів частка Ощадбанку в Росії становила близько 70%, а частка Ощадбанку (майже 40% всіх вкладів населення) та Приватбанку в Україні - близько 60%. Це свідчить про практичну відсутність в обох банківських системах конкурентного середовища щодо залучення коштів населення.

Потрібно відзначити, що ці кошти є значним джерелом інвестування економіки. У розвинутих країнах створюються всі умови для того, щоб кошти населення знаходилися в банках і як кредитні ресурси працювали на економіку. Самі банки теж зацікавлені у цьому.

У таблиці 3.1.3 наведені дані (бюлетені ЦБ РФ та НБУ) [6, 7] щодо обсягів вкладів населення в комерційних банках Росії та України.

Таблиця 3.1.3

Обсяги вкладів населення в комерційних банках РФ та України

	Всього вкладів	У нац. валюті	В іноз. валюті
РФ (у млн руб.)
на 01.01.1998 р.	171639	143125	28514
на 01.01.1999 р.	201264	140982	60282
на 01.01.2000 р.	300449	202783	97666
Україна (у млн грн)
на 01.01.1998 р.	2297	1612	685
на 01.01.1999 р.	3089	1824	1265
на 01.01.2000 р.	4283	2167	2115

Банківські вклади населення збільшилися в Росії відносно його загальних грошових доходів на 1,7% за 1998 р. та 3,6% за 1999 р., а в Україні відносно його загальних доходів – на 1,5% за 1998 р. та на 1,9% за 1999 р. Звідси випливає, що тільки незначну частину своїх доходів населення цих країн вкладає в банки.

Поточна грошово-кредитна і валютна політика в обох державах відсуває на невизначений термін перспективу вільної конвертації їхніх національних валют. Свідченням цього є і те, що в складі грошового агрегату М2 Росії та України перебуває валютна складова у вигляді валютних депозитів. Отже, використання населенням рубля та гривні як справжніх засобів збереження та накопичення вартості відкладається.

Звертає на себе увагу те, що в загальному обсязі грошової маси значною є питома вага грошей поза банками, тобто готівки (на кінець 1999 р. - 38% у Росії і 43% в Україні). Це зменшує можливість з боку головних банків керувати грошовим обігом. До того ж, частина готівки обслуговує тіньовий сектор економіки. В обох державах утворились структури, що переводять безготівкові гроші в готівкові. А від цього страждає насамперед населення, оскільки готівка в першу чергу повинна обслуговувати саме його потреби.