Реферат: Фінансова та грошово-кредитна політика і соціальна сфера

Економічна діяльність у будь-якій країні спрямовується на те, щоб насамперед забезпечити внутрішню і зовнішню безпеку населення та задовольнити його потреби у всьому необхідному для проживання - у житлі, їжі, одязі, речах, інфраструктурі, транспортних засобах та іншому. Особливістю розвинутих ринкових економік є їх переважна орієнтація на групу населення з близьким до середнього рівнем доходу - тобто на так званий середній прошарок населення, який чисельно переважає всі інші його верстви разом взяті і є головним споживачем результатів економічної діяльності та створює основне бізнесове середовище в державі. Економічна діяльність цього прошарку має назву малого та середнього бізнесу, на підприємства якого в багатьох розвинутих країнах припадає переважна кількість робочих місць і значний обсяг виробленого валового внутрішнього продукту. Економіка, орієнтована на середній прошарок населення, саме і є соціально-орієнтованою ринковою економікою.

Здійснюваний курс прискорених перетворень у Росії (в Україні також) полягав у формуванні великих капіталів при фактичному відстороненні від участі в самому процесі реформування переважної частини населення. Не було створено навіть передумов для виникнення середнього класу. Проведення ваучерної приватизації в Росії та сертифікатної приватизації в Україні не привело до формування масового прошарку власників. Виникли тенденції регресивного характеру, що полягали у зниженні науково-технічного та освітнього потенціалів. Із процесу здійснення соціально-економічних перетворень з самого початку були виведені опорні елементи - попит масового споживача та створення заощаджень. Не компенсована створенням середнього класу руйнація раніше діючої соціально-економічної системи практично стала гальмом економічного розвитку. Значна частина населення, особливо старше покоління, не сприйняла перетворень в економіці і виявилась не змозі адаптуватись до нових економічних умов.

Ця робота переслідує мету не проведення досліджень стану соціальної сфери, а показу "провини" фінансової та грошово-кредитної політики держави в Україні та Росії за напружений соціальний стан. Тому наводяться лише дані по середній заробітній платі, які, проте, достатньою мірою характеризують соціальні умови в цих країнах.

У червні 1998 р. середня номінальна місячна зарплата росіян становила 1121 руб. [74]. Це був найвищий її рівень за останні роки, який дорівнював у доларовому еквіваленті 180,8 дол. США. У січні 1999 р. середня номінальна заробітна плата росіян (без кооперативів, спільних і приватних підприємств) становила 1181 руб. (52,3 дол. США), у червні - 1626 руб. (66,6 дол. США), а в грудні - 2283 руб. (84,6 дол. США). Тобто, протягом 1999 р. вона зростала як у рубльовому, так і в доларовому еквівалентах. Існуюча в РФ заборгованість по заробітній платі, що протягом 1999 р. скорочувалась (з 88 млрд руб. на 01.10.1998 р. до 68 млрд руб. на 01.04.1999 р. та до 51 млрд. руб. на 01.11.1999 р.), все ще залишається високою.

Згідно з даними бюлетеня НБУ №12 за 1998 р., у грудні 1998 р. середня номінальна заробітна плата працюючих у народному господарстві України становила 188,3 грн (або при курсі 3,427 грн/дол.США близько 55 дол. США). У 1999 р. номінальна зарплата збільшувалася і в грудні її середнє значення становило 218,88 грн з врахуванням та 235,31 грн без врахування КСП (тобто відповідно 43,2 і 46,4 дол. США при середньому курсі гривні в цьому місяці 5,0691 грн/дол.). Отже, в доларовому еквіваленті заробітна плата в Україні у 1999 р. знизилася. Заборгованість по заробітній платі протягом 1999 р. в Україні зменшилась, як і в Росії (з 7 млрд грн навесні до 6,4 млрд грн у грудні), а в першому кварталі 2000 р. - знову збільшилася (до 6,5 млрд грн).

Наведені вище дані свідчать про надто вже невисокий середній рівень доходів працюючої частки населення в обох країнах. На додаток до цього ще й заробітна плата виплачується із затримкою.

Формування великого капіталу в Росії за умов неучасті в здійсненні економічних перетворень переважної частини населення обгрунтовувалось необхідністю концентрації грошових і матеріальних ресурсів та первинного нагромадження капіталу на початкових стадіях здійснення ринкових перетворень. Перерозподіл грошових і матеріальних ресурсів у Росії справді в основному відбувся. Причому, їх переважна частина опинилась у власності незначної групи населення. У Росії з’явились так звані "олігархи" - група найзаможніших людей, які мають суттєвий вплив на всі сторони життя країни і, на думку ЗМІ, отримали значну частину своїх грошей, "паразитуючи" на бюджеті, тобто за рахунок держави. В Україні здійснення економічних перетворень відбувалось за схожим сценарієм. Тут теж є свої "олігархи".

Намагання держав досягти первинного нагромадження капіталу має зовсім несподівані наслідки. З лібералізацією зовнішньоекономічних відносин почалась масова "втеча" капіталу з обох країн.

На відсутність соціальної спрямованості економічних перетворень відтоді, як їх почали проводити, вказує різке підвищення або, як його називали, лібералізація цін на початку 1992 р. Ця так звана "лібералізація" була здійснена без попереджувальних заходів щодо пом’якшення її негативних наслідків для населення. Вона відразу призвела до значного знецінення коштів населення, включаючи заощадження, та до різкого розшарування серед жителів країн на багатих і бідних зі значним зниженням рівня споживання і погіршенням рівня та якості життя більшої частини громадян. Лібералізація цін суттєво скоротила платоспроможний попит населення, додатково зменшений діяльністю численних посередницьких структур, що стало першопричиною значного падіння економіки як в Україні, так і в Росії. По суті ця лібералізація була першим насильницьким залученням кредитів у населення для потреб держав. Причому в обох країнах ці кошти не поспішають повертати.

У Російській Федерації в 1995 р. було прийнято Закон "О восстановлении сбережений населения", а в Україні у 1996 р. - Закон "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України". Обидва законодавчі акти практично нічого не вирішили щодо відновлення втрачених в результаті знецінення заощаджень населення. По суті ці закони є лише намірами про таке відновлення, які, певно, виглядали би більш переконливо, якби передбачувані обсяги компенсаційних витрат були б на законодавчому рівні віднесені до державних боргів. Вживалися й інші заходи, що не дали помітних результатів.

З лібералізацією цін в обох країнах економіка "товарного дефіциту" відразу перетворилась на економіку "дефіциту грошей". В економіці товарного дефіциту використання державою коштів населення носило прихований характер і проходило у формі утворення вимушених заощаджень громадян. А в економіці дефіциту грошей "відбирання" коштів населення має і приховану, і відкриту форми. Підвищення цін спрямовується саме на відбирання у населення коштів шляхом їх знецінення. Примусове відбирання цих коштів проходить через затримку (чи навіть присвоєння) заробітної плати, пенсій та інших видів грошового забезпечення громадян. Цілком очевидно, що затримки зарплати та інших соціальних виплат здійснюються і в рамках підтримки визначених монетарних показників на певних рівнях та здійснення антиінфляційних заходів. Маючи можливість "прокручувати" ці кошти, їх неплатник може мати і додатковий прибуток. Зворотною стороною невиплати зарплати є скорочення бази оподаткування і надходжень до бюджету.

Як в Україні, так і в РФ значну "відповідальність" за погіршення соціальних умов населення має нести державна фінансова політика, яка також включилась до процесу перерозподілу більшої частини доходів в інтересах вузької групи громадян. Весь комплекс заходів щодо забезпечення фінансової стабілізації характеризувався відсутністю стимулювання платоспроможного попиту, який і так скорочувався. Спочатку планується досягнення фінансової стабілізації з тим розрахунком, що в подальшому соціальна криза може бути подолана. Ігнорування органічного зв’язку соціальних і економічних процесів стало не тільки призвідником соціально-економічних конфліктів, а й головним гальмом подолання економічної кризи на найближчу перспективу.

Різкі зміни у бюджетній сфері щодо процедур формування і виконання державного бюджету здійснювались без врахувань змін у соціально-економічній ситуації. Система забезпечення різних соціальних гарантій вимагала створення ринкових методів їх здійснення. Проте реформування бюджетної сфери в цьому напрямі звелося до досить простої дії - зменшення витрат на соціальні потреби. При черговому секвестрі бюджетних видатків часто в першу чергу скорочувалися соціальні витрати. Це скорочення, від якого чи не найбільше постраждали медицина та освіта, призвело до того, що встановлені мінімальні рівні зарплати і пенсії фактично не виконували своє призначення щодо забезпечення нижньої межі відтворення життєдіяльності людського організму.

Покриття дефіциту бюджету за рахунок грошової емісії на початку 1990-х рр. призвело до гіперінфляції в Україні та Росії. Наслідком цього знову стало значне знецінення коштів населення, які в той період таким чином використовувались обома державами як засіб вирішення бюджетних проблем і перетворились на джерело збагачення для багатьох комерційних і банківських структур.

Покриття в подальшому дефіциту бюджету за рахунок розміщення короткострокових облігацій внутрішніх позик в Україні та Росії призвело до утворення фінансових пірамід по внутрішніх боргах. Це стало однією з причин валютних криз у 1998 р., в ході яких відбулося чергове знецінення коштів громадян обох держав через різке падіння валютних курсів рубля і гривні. До того ж, включення значних обсягів грошової маси до обігу вказаних цінних паперів також було однією з причин незабезпечення пристойного рівня соціальних виплат.