Реферат: Сучасні економічні течії, неокенсіанство, кенсіанство, інституціоналізм та ін.

Сучасні економічні течії

Одним з фундаментальних принципів стало положен­ня про те, що функціонування економічної системи мож­ливе лише при досягненні рівноваги між елементами, що її складають. Це положення, сформульоване класич­ною економічною школою, витримало іспит і часом, і критикою і лягло в основу економічної теорії як загаль­новизнане, а різні школи і напрями розрізнялися лише пропонованими способами досягнення рівноваги.

Класики вважали, що рівновага досягається в процесі обміну на основі витрат на виробництво товарів! послуг. Але підхід з позицій трудової теорії вартості не зміг об­ґрунтувати необхідності повернення системи в рівноваж­ний стан. Більш того, саме з позицій такого підходу Карл Маркс обґрунтував неминучість розбалансування системи, її краху і пошуків рівноваги на іншій (нетоварній) основі.

Прихильники класичного підходу, однак, не здавали­ся. В останній третині XIX ст. виникає напрям в еко­номічній теорії, що, зберігши деякі основні принципи тра­диційного класичного підходу, істотно видозмінив розу­міння способів досягнення економічної рівноваги.

Неокласичний напрям

Неокласичний напрям погоджу­вався з тим, що економічне життя суспільства цементується ринко­вими зв'язками, які встановлюються між суб'єктами, що вільно хазяйнують і орієнтуються на максимізацію своєї вигоди. Але на відміну від старих класиків основу об­мінюваності шукали не у витратах виробництва, що об'­єктивно складаються, а в суб'єктивних оцінках спожива­чами і виробниками корисності благ, що купуються і про­даються, яка знаходить вираження у ринковому попиті та ринковій пропозиції. Через їхню взаємодію і реалізується рівновага, тобто встановлюється така ціна, що задовольняє і продавця, і покупця. Цю взаємодію зруч­но виразити математично у вигляді функціональних залежностей, де ціни і кількості пропонованих і запиту­ваних благ виступають як перемінні. Неокласики до­сить широко використовували у своїх дослідженнях ма­тематичний апарат, зокрема методи диференціального числення. Намагаючись дати кількісну характеристику досліджуваних величин, вони оперують поняттям гра­ниці, що дає змогу обмежити об'єкт аналізу і надати йому чисельної визначеності (наприклад, гранична ко­рисність блага, гранична продуктивність чинників). Це дало підставу називати напрям — маржиналізмом (границя). Він дістав широкого розповсюдження, об'єдну­вав цілу пилку шкіл, що склалися в різних країнах: авст­рійську, лозапську, ксмбріджську та ін.

Сконцентрувавши увагу на аналізі мотивів поведін­ки окремих суб'єктів, що хазяйнують, які вирішують задачу оптимізації альтернативного вибору, маржи-налістські школи звели проблему економічної рівноваги на мікрорівень. Вважалося, що якщо окремими одиниця­ми, що хазяйнують, будуть знайдені у сфері їхньої діяль­ності найраціональніші комбінації, то збалансованість у масштабах усього господарства забезпечується автома­тично. У дійсності ситуація виявилася значно складні­шою. При переході намакрорівень виникали нові пробле­ми, що на мікрорівні не могли проявитися. Тому подаль­ша еволюція неокласичного напряму пов'язана зі звертанням до нових об'єктів аналізу, спробами побуду­вати модель макроекономічної рівноваги на основі тра­диційних класичних принципів: свободи підприємницт­ва, ринкового саморегулювання, примату інтересів «еко­номічної людини». У цьому напрямі працювали відомі економісти-неокласики: Людвіг Мізес, Фрідріг Хайєк, Жак Рюефф, теоретики соціального ринкового господар­ства — Людвігг Ерхард), Вальтер Ойкен, Вілбгельм Роьпке, а в 70-80-х роках лідерство закріпилося за школою монетаристів на чолі з професором Чиказького універси­тету Мільтеном Фридменом.

На відміну від неокласиків першого покоління — маржиналістів — цей напрям заведено називати неоліберальним і не тільки з метою уникнути плутанини, але й тому, що основний акцент у їхній позиції переносився на прин­цип економічної свободи, що забезпечує ринковому механізму можливість автоматично підтримувати рівнова­гу між попитом та пропозицією. Найбільш чітко і послідовно ідея рівноваги виражена в працях одного із найяскравіших представників неолібералізму, нобелівського лауреатаФрідріха фон Хайека. Вихідний пункт його концепції - вчення про спонтанний характер ринковою порядку. Ринковий порядок, на думку Хайєка, принципово відрізняється від порядку функціонування природ­них і технологічних систем, оскільки знання про нього неможливо здобути незалежно від уявлень, бажань і мо­тивів поведінки самих учасників процесу. Ці знання суто індивідуальні і суб'єктивні, а тому заздалегідь передба­чати результат і цілеспрямовано впливати на госпо­дарські процеси практично не уявляється можливим. Ринок спонтанно узагальнює розрізнену інформацію за допомогою системи цін, що відіграють роль сигналів, які спонукають до дії окремих індивідів і координують їхні дії. У такий спосіб не тільки здобуваються найефек­тивніші варіанти рішень, але й залучаються нові ресурси, враховуються потреби, що виникають знову. Жодний механізм свідомого регулювання не в змозі це зробити. У кращому випадку він пристосовує відомий обсяг ресурсів до виявлених потреб, але врахувати нові потреби і перед­бачити нові ресурси і технології для їхнього задоволення він не може, оскільки в момент складання проекту їх про­сто ще не існує.

Спонтанність ринкового порядку означає, що будь-яке втручання в цей процес створює загрозу часткового чи повного руйнування механізму ринку, а отже, і госпо­дарської системи. Найважливіша умова успішного еко­номічного розвитку — максимально можлива економіч­на свобода. Це поняття у Фрідріха Хайєка означає, на­самперед, право індивідів робити те, що вони вважають за потрібне, право кожного реалізовувати себе, дотриму­ючи поваги до особистості ближнього і несучи повну відповідальність за свої дії.

Свобода є суто індивідуальною. Вона забезпечує кож­ному незалежність, самостійність, готовність йти на ри­зик, здатність захищати свої переконання проти більшості і згоду добровільно співпрацювати з іншими індивідами. Найважливіша гарантія свободи •- система приватної власності. Будь-які форми колективізму обмежують свободу. На деякі обмеження люди йдуть добровільно, створюючи правила та інститути, що регулюють їхні взає­мини і відтинають сваволю і вседозволеність. Але в більшості випадків організації виражають групові інте­реси, що аж ніяк не збігаються з інтересами всього су­спільства і навіть йому суперечать. Організовані групи нав'язують свої рішення суспільству, навіть якщо вони не ефективні, підриваючи тим самим механізм ринко­вої саморегуляції. Найзручнішим знаряддям реалізації групових інтересів стають органи державного управлін­ня. Саме держава, урешті решт, стає головним ворогом економічної свободи, заважаючи людям робити свої справи, а справам йти своєю ходою.

Вихід полягає в обмеженні влади держави над еконо­мікою. Розвиваючи ідею про обмеженість влади держави в економіці, Фрідріх Хайєк пропонує навіть позбавити державу монополії на емісію грошей і створити набір ва­лют, що конкурують, які випускаються приватними бан­ками, і з яких господарюючі суб'єкти здійснювали б свій вибір. Це запобігало б надмірній грошовій емісії, інфляції і зробило б гроші дійовим інструментом визначення ефективності.

Ідеї неолібералізму дістали відтворення й у концепції Фрейбурзької школи, що виступила з теорією соціаль­ного ринкового господарства. Найвідомішимиїї представ­никами вважаються німецькі економісти Вальтер Ойкен і Людвіг Ерхард. Як і в традиційних лібералів, їхні симпатії на боці вільного конкурентного ринкового гос­подарства, що протиставляється централізовано керо­ваному. Це, за Ойкеном, два ідеальні типи господарства, різні варіації яких являють собою усі відомі в історії гос­подарські системи. Хоч ринкове господарство і має оче­видні переваги, але зовсім автоматично функціонувати воно не може, тому що існує тенденція до концентрації, що породжує монополію і придушує конкуренцію, яка виступає найважливішим інструментом ринку. Крім того, вільний ринок породжує небажані соціальні пере­коси: нерівність у доходах, незабезпеченість окремих соціальних груп, різкі коливання в зайнятості. Все це робить необхідним втручання держави, яка покликана, по-перше, обмежувати владу монополій, по-друге, забез­печувати соціальну компенсацію незаможним через пе­рерозподіл доходів за допомогою податків, бюджетного фінансування соціальних програм і навіть деякого регу­лювання окремих видів цін. Проте все ж таки роль дер­жави в економіці бачилася їм досить скромною. Вона має бути подібною до ролі судді на футбольному полі — сте­жити за дотриманням правил, але в гру не втручатися. Неможливість розв'язати проблему загальної економіч­ної рівноваги на мікрорівні і нездатність неокласиків пояснити значні відхилення від нього і породили новий напрям — кейнсіанство.

Кейнсіанство

Кейнсіанство поставило під сумнів не тільки метод аналізу, але й самі принципи класичного підходу. Біля джерел напряму сто­яв англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, який ви­сунув положення про те, що економічна система ринко­вого типу споконвічне є неврівноваженою і такою, що прагне автоматично відтворювати цей стан. Вона в прин­ципі неврівноважена, оскільки через низку об'єктивних причин сукупний попит має тенденцію відставати від наявних економічних можливостей. Результат — хроніч­не недовикористання ресурсів і кризи. Усе це виявляєть­ся лише в процесі переходу на інший, макроекономічний рівень аналізу, де досліджуються агреговані показники сукупного попиту, сукупної пропозиції, національного доходу, заощаджень та інвестицій.