Реферат: Національна кредитна система
Утворюються й інші фонди, які займаються акумуляцією грошових коштів та інвестуванням їх у ті чи інші галузі народного господарства, зокрема, такі відомі у світі, як Міжнародний валютний фонд. В Україні – це Пенсійний фонд, фонди соціального страхування, Зайнятості і Чорнобиля, Державний валютний фонд та інші. Головною їх ознакою є те, що вони являють собою сукупність грошових або інших ресурсів, які знаходяться в розпорядженні тих чи інших асоціацій, об’єднань, підприємств, організацій, державних установ, приватних громадян, призначених для цільового використання. В періоди вивільнення їх від цільового використання ці кошти використовуються для інвестицій, кредитування, надання послуг, позик з метою їх нагромадження. Звичайно, якщо це не суперечить чинному законодавству.
Кредитна система, залежно від напрямку кредитної діяльності, включає багато структурних розділів, але головною ключовою фігурою є центральний банк.
1.2. Центральний банк, як “банк банків”
Виникнення центральних банків історично зв’язано з централізацією банк нотної емісії в руках деяких, найбільш надійних, комерційних банків, які користуються загальною довірою, чиї банкноти могли успішно виконувати функцію загального кредитного способу обігу. Такі банки стали називати емісійними.
Наприкінці XIX – початку XX ст. у більшості країн емісія всіх банкнот була зосереджена в одному банку, що став називатися центральним емісійним банком, а на сучасному етапі – просто центральним банком. Ця назва відбиває роль банку в кредитній системі країни. Центральний банк служить як би віссю, центром кредитної системи.
З погляду власності на капітал центральні банки бувають державні, капітал яких належить державі (Великобританія, ФРН, Франція, Канада, Росія); акціонерні (США, Італія); змішані – акціонерні товариства, частина капіталу яких належить державі (Японія, Бельгія). Деякі центральні банки були відразу утворені в якості державних (у Німеччині, Росії); інші створювалися як акціонерні, а потім націоналізувалися (у Великобританії, Франції) [16, 115].
Уряд, звичайно, зацікавлений у надійності центрального банку в силу особливої ролі останнього в кредитній системі країни, у проведенні її економічної політики. Центральний банк незалежно від належності його капіталу є юридично самостійним: його майно відособлене від державного майна, центральний банк розпоряджається ним як власник. У той же час незалежність центрального банку має відносний характер, оскільки економічна політика уряду не може бути успішної без узгодження і тісного взаємозв’язку її основних елементів: грошово-кредитної і фінансової політики. У кінцевому рахунку будь-який центральний банк у тому чи іншому ступені поєднує риси і банку, і державного органу.
Перед будь-яким центральним банком стоїть триєдине завдання забезпечення стабільності купівельної спроможності і валютного курсу національної грошової одиниці, стабільності і ліквідності банківської системи, ефективності і надійності платіжної системи. Для вирішення цього питання центральний банк виконує п’ять основних функцій: монопольної емісії банкнот, грошово-кредитного регулювання, зовнішньоекономічну, банку банків і банку уряду.
Банкноти складають незначну частину грошової маси промислово розвинутих країн, однак банкнотна емісія як і раніше необхідна для платежів у роздрібній торгівлі, а також для забезпечення ліквідності кредитної системи. Регулювання економіки шляхом впливу на стан кредиту і грошового обігу – це складний елемент економічної політики уряду, головними цілями якої є досягнення стабільного економічного росту, низького рівня безробіття та інфляції, вирівнювання платіжного балансу.
Центральний банк є органом валютного контролю, провідником державної валютної політики. Він визначає режим обмінного курсу національної валюти і здійснює його регулювання, проводить операції щодо керування офіційними золотовалютними резервами, регулює міжнародні розрахунки, платіжний баланс, контролює рух валютних цінностей як усередині країни, так і за кордоном, бере участь у розробці прогнозу й організовує складання платіжного балансу. Центральний банк, бере участь у підготовці міжнародних угод з відповідних питань, займається співробітництвом з центральними банками інших країн, а також з міжнародними і регіональними валютно-кредитними організаціями, представляє країну в цих організаціях.
Як уже відзначалося, незалежно від приналежності капіталу, центральні банки тісно пов’язані з державою. Як банкір уряду, центральний банк виступає його касиром кредитором, фінансовим консультантом. У центральному банку відкриті рахунки уряду й урядових відомств.
Загальний стан економіки багато в чому залежить від стану грошово-кредитної сфери. За числом інститутів, обсягом кредитних ресурсів і операцій базу всієї грошово-кредитної системи складають комерційні банки й інші кредитні установи. Досить відзначити, що від 75 до 90% усієї грошової маси в більшості країн складають банківські депозити і лише 25-10% - банкноти центрального банку. Тому державне регулювання грошово-кредитної сфери може бути успішним лише в тому випадку, якщо держава через центральний банк здатна впливати на масштаби і характер операцій комерційних банків.
Для впливу на грошово-кредитну сферу центральний банк використовує насамперед здатність комерційних банків збільшувати чи зменшувати депозити, а отже, грошову масу. Однак це не означає, що він може безпосередньо визначати обсяг депозитної емісії і кредитних операцій банків.
Методи грошово-кредитної політики центрального банку різноманітні. Найбільше широко використовуються:
• зміна процентних ставок, за якими центральний банк надає кредити комерційним банкам (офіційної дисконтної ставки, ставки рефінансування, ломбардної ставки);
• зміна норм обов'язкових резервів банків;
• операції на відкритому ринку, тобто операції по купівлі-продажу державних облігацій, векселів і інших цінних паперів;
• політика валютного курсу або курсова політика.
Традиційним методом регулювання є зміна процентних ставок центрального банку. Підвищення офіційної ставки зменшує можливості комерційних банків в одержанні кредиту для поповнення своїх резервів, що у свою чергу приводить до скорочення їхніх позичок, а значить, грошової маси і збільшення ринкових процентних ставок. 3міна офіційних ставок відіграє роль сигналу для всього ринку позичкових капіталів: підвищення ставок означає початок проведення політики кредитної рестрикції, зниження - кредитної експансії. У країнах з розвиненим ринком цінних паперів найбільш розповсюдженим методом грошово-кредитного регулювання є операції на відкритому ринку (ООР).
Приймаючи на збереження касові резерви комерційних банків, центральний банк створює їм кредитну підтримку. Він є для комерційних банків кредитором останньої інстанції, тобто кредитором на крайній випадок.
Будучи “банком банків”, центральний банк виконує функції головного регулюючого органа платіжної системи країни. Він організовує міжбанківські розрахунки, координує і регулює організацію розрахункових (у тому числі клірингових) систем, служить розрахунковим центром банківської системи.
У більшості країн центральний банк здійснює нагляд і контроль над банками з метою підтримки стабільності і надійності банківської системи, захисту інтересів вкладників і кредиторів. У ряді країн (Австралія, Італія, Росія) наглядова і контрольна діяльність здійснюється винятково центральним банком; в інших (Німеччина, США, Швейцарія, Франція) – центральним банком разом з іншими органами (казначейством, банківською комісією й ін.); а в деяких державах (Австрія, Данія, Канада, Норвегія) – не центральним банком, а іншими органами.
Основні напрямки нагляду і контролю центрального банку над комерційними наступні: видача ліцензій на здійснення банківської діяльності, на проведення окремих видів операцій (валютних, з цінними паперами, з дорогоцінними металами); перевірка й аналіз фінансової звітності, наданої банками; ревізії на місцях; установлення нормативу обов’язкових резервів і системи економічних нормативів, контроль за їхнім дотриманням.
Центральний банк кредитує державу, консультує мінфін з питань розміщення і погашення державних позик, вибору дат емісії і визначення прибутковості державних цінних паперів у залежності від ринкової ситуації, керує державним боргом.
Усі функції центрального банку взаємозалежні. Кредитуючи державу і банки, він одночасно створює кредитні знаряддя обігу, здійснюючи випуск і погашення урядових зобов’язань, впливає на рівень позичкового відсотка. Це визначає особливе положення, що займає центральний банк у банківській системі, і створює об’єктивні передумови для виконання ним своєї найважливішої функції – функції грошово-кредитного регулювання.
Центральний банк здійснює свої функції через банківські операції: пасивні й активні. Пасивними називаються операції, за допомогою яких утворюються банківські ресурси, активними – операції з їхнього розміщення.
На відміну від комерційних банків, центральний банк не має справи безпосередньо з підприємцями і населенням. Його головною клієнтурою є комерційні банки. Останні виступають як би посередниками між економікою і центральним банком. Він зберігає вільну готівку комерційних банків, тобто їхні касові резерви. Історично ці резерви давалися комерційними банками в центральний як гарантійний фонд для погашення депозитів. У XX ст. У більшості країн комерційні банки відповідно до закону зобов’язані зберігати частину своїх касових резервів у центральному банку. Такі резерви називають обов’язковими банківськими резервами. Центральний банк встановлює мінімальне відношення обов’язкових резервів до їх зобов’язань по депозитах (норму обов’язкових резервів).