Реферат: Розважальна функція преси

Деякі газети, як, скажімо, петербурзький "Воскресный досуг" (16-сторінкове, щедро ілюстроване видання), дозволяли собі спілкуватися зі своїми читачами (здебільшого малоосвіченими) "народною мовою". Від газетярів, співробітників бульварних газет, звичайно вимагали інтимних подробиць, скандальних відомостей, що надавали матеріалам особливої гостроти і привабливості. Однак поряд із надто розкутими і сміливими виданнями існували й прихильники дещо м'якшого, етичнішого розважання. "Зацікавлювати і забавляти, не збиваючись на брутальну особистість, на гострий жарт, на велику сіль, з одного боку, та на безбарвність і млявість — з іншого", — таку погоджену з моральними законами позицію займала, приміром, редакція "Арлекина"6, популярного журналу "легкого і потішного читання". Серед інших, до речі, найбільш тиражних, видань, які належали до сфери розважального інформування, історія зафіксувала "Петербургский листок", "Московский листок", "Биржевые ведомости", "Петербургскую газету".

Безперечно, у нинішньому столітті лідерство у виробництві й поширенні розважальних відомостей здавна утримують телебачення і радіо. Власне, саме ці види масової комунікації від моменту свого народження наділялись гедоністичними функціями. Шоу-програми (азартні конкурси, ігри, "зіркові" зустрічі, хіт-паради), гумористичні передачі, а також трансляції різностильових музичних заходів (концертів, фестивалів) і спортивних змагань та покази художніх фільмів легкого жанру (комедій, детективів, "мильних опер" та ін.) були і залишаються метою діяльності аудіовізуальних ЗМІ.

Тривалий час недооцінювались релаксаційні можливості періодичної преси (тільки, звичайно, не західної). Для виконання зазначеної функції їй дозволялося використовувати лише кросворди, карикатури й гумористичні оповідання (з обов'язковим підтекстом-моральним правилом), вікторини, тексти, рідше — інтерв'ю з відомими людьми на теми, не пов'язані з їхньою основною діяльністю. Як правило, розмови із "зірками" велися переважно навколо їхньої творчості (або іншого професійної діяльності, в якій вони досягли певних успіхів) та суспільно значущих питань. Певно, таким чином здійснювалась ненав'язливо-обов'язкова (як і всі інші, що надходили "згори") рекомендація про надання навіть такій приватній сфері існування особистості — дозвіллю — соціальноорганізованого характеру7. Нині, з появою видань бульварного (і напівбульварного) типу, вітчизняна преса зрівнялася в правах на повноцінне розважання з електронними "витівниками" — ЗМІ. Наче щедрі ниви, газетні шпальти зарясніли, окрім друкованих втілень своїх традиційних прийомів ліквідації емоційно напруженого стану аудиторії невибагливими історійками про різні події за участю знаменитостей (так званими світськими хроніками), сенсаційно-викривальними репортажами, інтерв'ю-сповідями "зірок" естради, кіно, спорту і політики (інколи — на межі кітчу).

З'ясувалось, що і для релаксаційної журналістики пострадянського походження невичерпним джерелом інформації є не стільки творчість (професія), як приватне життя відомих персон. Приводом для публікацій, обнародування може служити будь-який факт, подія, які безпосередньо стосуються їх: день народження, весілля, розлучення, любовний роман, захоплення, неадекватний вчинок, поява "серед народу" — усе, що спростовує їхню начебто винятковість, недосяжність і підтверджує суспільну теорему "зірки теж люди". Звісно, у матеріалах із серії "життя видатних людей" майже ніколи немає моральних оцінок і настанов: вони, зрозуміло, там зайві. Зате дуже часто знаходиться місце подробицям, яких "зірки" з багатьох причин бажали б не розголошувати, образливим коментарям, часто абсолютно безпідставним. У російських мас-медіа справді неперевершеними майстрами "сенсаційних" викриттів і шпильок на сьогодні є "акули пера" із "Экспресс-газеты", "Мегаполиса", "Желтой газеты". Серед їхніх українських колег на це "почесне" звання може претендувати хіба що скандально відома Лада Лузіна. У решти, мабуть, ще присутні залишки совісті.

Годі сподіватись, а тим більш уживати до суворих заходів щодо журналістів, для яких спостереження за "зірками", часто дружні контакти з ними (уже не секрет, що деякі "надзвичайні" біографічні факти спливають саме за згодою "зірок") є спеціалізацією, улюбленою им і приємною справою. Адже, як колись зауважив власник одного з італійських бульварних тижневиків, "захоплення знаменитостями ніколи не зникне, оскільки існує інстинктивна потреба створювати міфи, ототожнювати себе із персонажами"8. Стримувати ж особливо прискіпливих і пронозливих репортерів, а "зірок" захистити від надмірного, недозволеного втручання мали б загальнолюдські та професійні етичні норми. Проте на практиці відбувається протилежне: через зневажання журналістами правил етики почастішали судові позови про наклепництво, приниження честі й гідності. І хоча більшість знаменитостей намагається зберігати холоднокровне мовчання у відповідь на хамське, неповажливе ставлення до них, вважаючи розбори зі своїми кривдниками зайвою, не вартою їхньої "небесної" поблажливості справою, все ж час від часу відбуваються гучні процеси. Згадаймо хоча б, як увірвався терпець Алли Борисівни і примадонна в судовій залі читала мораль вкрай знахабнілим писакам в особі гарячого грузинського парубка Отара Кушанашвілі.

Справді, деякі журналісти, м'яко кажучи, не зовсім правильно розуміють призначення функції, яку беруться виконувати. Розважальність уявляється їм як вседозволеність, відсутність заборонених і непристойних тем, ігнорування певних моральних табу, порушення — заради читача — професійно-етичних законів. Такі журналісти сповна експлуатують свою багату фантазію, котра часто-густо виставляє бажане за дійсне. До того ж (очевидно, для набуття матеріалом суперцікавості) вони "ненавмисне" перекручують інтерв'ю, вкладаючи до вуст співбесідників інформацію цілком іншого змісту, що аж ніяк не відповідає реальності. І тоді в очах публіки, яка за звичкою сприймає політ журналістської уяви за чисту монету, охоронець Ірини Понаровської запросто стає черговим героєм любовного роману "зірки", а її давній приятель — новим коханцем. Якщо при цьому знаменитість, яка постраждала через власну довірливість (до інтерв'юера) чи непередбачливість (наслідків вчинку), буде виправдовуватись (навіть при своїй правоті) та спростовувати журналістські вигадки, правдоподібність публікації зростатиме в геометричній прогресії, і ніщо не допоможе їй відновити справедливість-істину. У кращому випадку за неперевірену і спотворену інформацію, що встигла вже потішити читацьку аудиторію своєю пікантністю, редакція публічно вибачиться (а можливо, й кругленькою сумою компенсує моральний збиток). Зазвичай же від винуватця не надійде жодного пояснення і визнання провини (неточності), "зірка" й надалі почуватиметься в ролі жертви, а публіка буде переконана у достовірності повідомленого. Тому задля власного спокою відомі широкому загалу особи або довіряються виключно знайомим газетярям, або дозують стосунки з пресою, або ж взагалі уникають будь-якого спілкування з журналістами.

Ще одним джерелом існування розважальної інформації є телебачення і все, що з ним пов'язане. Останнім часом з'явилось чимало видань ("ТV-парк", "Экран недели" тощо), які задовольняють інтерес публіки до таємниць телевізійної кухні. Щоправда, суто телевізійні відомості, що стосуються, приміром, процесу виготовлення телепродуктів (створення рейтингових програм), у названих телетижневиках поступаються у кількості інформації особистісного відтінку — про заекранне буття популярних телеведучих і, знову ж таки, відомих осіб, які час від часу бувають гостями телезірок. Повідомленням на тему "Телебачення зсередини" приділяється місце у кожній шанованій газеті: разом із розкладом телевізійних передач неодмінно вміщені інтерв'ю з авторами і ведучими, замітки про найцікавіші події у житті телеканалів.

До тематичної скарбниці розважальних мас-медіа належать, окрім уже зазначеного, і новини "про все" і водночас "ні про що". З повідомлень, що раніш уважались інформаційним сміттям, сьогодні складаються тематичні добірки і навіть цілі полоси. "То все під замком, під забороною, то лавиною звалилися літаючі тарілки, трьохокі пришельці, екстрасенси, гороскопи і все у тому ж дусі", — так охарактеризував зміст сучасних ЗМІ журналіст Анатолій Загорський9. Іронічний тон цього зауваження влучно підкреслює сумнівну розважальну цінність повідомлень про так звані природні дива і надприродні можливості людей, чим наша преса особливо активно захоплювалась якихось 3—4 роки тому. Тоді, на піку "аномального буму", розповіді очевидців і безпосередніх учасників контактів з позаземними силами перемежовувались із враженнями тих, хто, наприклад, пережив клінічну смерть чи ще якимось чином стикався з потойбічним світом і взагалі всім непізнаним, невідомим, а тому загадковим. Деякі явища, у тому числі й навмисне віднесені до розряду незвичайних, при цьому підносились як щось дуже важливе, варте захоплення і навіть благоговіння. Проте насправді важко очікувати емоційного розслаблення, задоволення під час сприймання відомостей, свідомо розрахованих на негативний психічний вплив (появу страху, тривоги чи занепокоєності). Складається враження, що, з легкістю зрадивши гуманістичним і високоетичним принципам, наша журналістика з тією ж безпосередністю перейнялась ідеями, котрі до того, до настання ери безцензурного слова, нещадно критикувала і засуджувала як неприпустимі у ставленні до людини. Американізація вітчизняних засобів масової інформації (запозичення далеко не бездоганних з точки зору моралі традицій західної преси) спостерігається не лише у зміні жанрового хіт-параду (непопулярність жанрів аналітики і художньої публіцистики) та зведенні вміння знаходити (або ж створювати) сенсації у ранг найвищої ознаки професіоналізму. На жаль, наші мас-медіа стали такими ж вправними у перенесенні центру уваги аудиторії на другорядні, незначні, а то й примітивні, шкідливі для морального здоров'я речі, поступово, ймовірно, на чиєсь замовлення, ліквідуючи її громадську активність, власний погляд на суспільні процеси.