Реферат: Преса періоду культу особи
Ця дуже помітна особливість усієї партійно-радянської преси як типу ЗМІ тоталітарної моделі виявилася вже у перші роки радянської влади. Так, 1 травня 1920 р. кілька впливових газет - центральні “Вісти...” й “Більшовик” та київський часопис “Галицький комуніст” випустили спільне число - газету “Червоний стрілець”. У 1921 р. під час продовольчої кризи одночасно виходили газети “На голод1” у Бердичеві, Богуславі, Борзні, Києві (як вечірня газета), Новгород-Сіверському, Сквирі, Сосниці, Чернігові, Шостці тощо, у Херсоні - “На борьбу с голодом!”. Там, де не було друкарських можливостей, як у Чорнобилі, Умані - відзвітували стіннівками.
З роками цей досвід - по команді згори об’єднувати (за прийнятою тоді мілітаризованою лексикою, мобілізувати) наявні сили - не втратився, і ось тепер він знову став у нагоді.
Одночасно з розгортанням нових активних форм роботи загострився й опір тих, на кого звертали громадську увагу журналісти. В свою чергу газети давали відсіч, часто не дуже аргументовану, але рішучу, спробам принизити новий статус редакцій. Ось два показових приклади цього явища.
“Правда” винесла 11 жовтня 1931 р. на свої шпальти історію про те, що її бригада викрила недоліки в одному з радгоспів. Однак секретар парткому тов. Ципкін не згоджувався скликати партком для заслухування доповіді за результатами перевірок, він дав згоду лише після довгих зволікань:
“По мнению Цыпкина, так как “Правда” совхозом не руководит, заслушивать доклад бригады нет надобности”.
Про подібний опір повідомляє й місцева преса. Так, “Луганская правда”, поінформувавши про викриті недоліки в одній з торговельних організацій, додає про його керівника:
“Он, видите ли, не любит газету и особенно не любит, когда о нем пишут. “Луганская правда” о нем написала. Но это не стало для Каушняка предупреждением” (1932 р., 16 січня).
Однак з плином часу в практиці газет, особливо місцевих, з’явилися нові ознаки посилення тоталітарного тиску - різке зменшення критики та майже повне зникнення повідомлень про заходи, вжиті після опублікування критичних матеріалів.
У 1927 році в “Луганской правде” при значно меншому обсязі критики кількість публікацій по їх наслідках нараховувало в середньому 18 на місяць. У лютому 1932 р. тут не було опубліковано жодного подібного матеріалу, хоча у попередньому місяці - січні тут видруковано близько десяти критичних виступів, з них чотири - по соціальній проблематиці, яка особливо актуальна, а отже вимагає від редакцій повідомляти читачів про вжиті заходи. Про те, що логічний ланцюг “критика-відповідь” був перерваний, свідчить такий приклад. У січні “ЛП” звинуватила один завком профспілки у поганому керівництві торгівлею. У лютому ж пройшло повідомлення про конкурс на кращу крамницю, організований цим профкомом - але без посилання на свій попередній виступ (1932 р., 20 лютого).
Надмірна централізація влади в партії й суспільстві відбивалася у сфері преси відривом, дистанціюванням центральної “Правди” від місцевої преси, приниженням суспільної ролі останньої.
Так, активну позицію зайняв центральний орган партії у здійсненні Звернення уряду та ЦК ВКП(б) до всіх партійних, радянських, господарських та професійних організацій від 29 вересня 1931 року “Про розвиток м’ясної й консервної промисловості”. “Правда” організувала низку публікацій, в яких було поставлено серйозні проблеми - це, втім, не зупинило голоду, що саме насувався на країну. Відгуки цієї загрози (але тільки відгуки) знаходимо на шпальтах центральної газети 17 жовтня 1931 р.:
“Почему консервные заводы Украины не справились с планом третьего квартала? План может и должен быть выполнен... Украинская консервная промышленность, развившаяся за последний год (тобто при непі - авт.) гигантскими темпами, пришла к четвертому кварталу с низкими производственными показателями. Промфинплан за 9 месяцев выполнен только на 60,7 процента”
Газета називає причини, що здаються редакції головними: безгосподарність, невміло поставлена праця, невміння заводських “трикутників” (директор, парторг, профорг) організувати справу.
В цей же час місцева преса України не розгорнула систематичної роботи по організації виконання Звернення. Так, Луганськ було названо в числі міст, де має бути вжито особливих заходів - але “Луганская правда” за перше півріччя присвятила зазначеній проблемі всього 2 матеріали - й ті у другому кварталі.
Кампанійщина, вже згадувана як родова ознака преси тоталітарної моделі, з переходом до нового типу соціальних відносин значно посилилася. Так, Луганський міськком партії та міська контрольна комісія прийняли “Резолюцию объединенного горпарткома и горКК” - “О плане жилищного, коммунального и культурно-социального строительства в городе Луганске на 1932 год” (“Луганская правда”, 1932 р., 18 січня). Планом передбачено ввести 127.000 кв. метрів житла, що забезпечить розміщення 21.100 осіб, та будівництво гуртожитка на 3.500 осіб.
Плани чудові, газети заходилися їх виконувати. Регулярною стала рубрика “По-большевистски осуществить постановление ГПК и ГКК о жилищном строительстве”. 28 та 29 січня виходять матеріали щодо проблем постачання - про використання місцевих будматеріалів, по організаційних питаннях - про необхідність врахувати помилки минулого року.
Але вдало розпочата і перспективна газетна кампанія раптово і без особливих причин почала “згасати”. Вже у вересні того ж 1932 року все зійшло нанівець: за місяць газета лише один раз звернулася до спільної резолюції своїх же засновників. Це є також прикладом невиконання прийнятої у червні 1931 року спільної постанови Центральної контрольної комісії ВКП(б) та колегії НК робітничо-селянської інспекції СРСР “О совместной работе ударников печати и актива КК-РКИ”. Однак матеріалів, підготовлених “ударниками печати” з зазначених проблем, на сторінках газети немає, нема й відповідної рубрики.
Цей приклад свідчить або про відсутність систематичної роботи редакції над темою, або про брак партійної дисципліни або, скоріше, про наявність певного протиріччя між центральними й місцевими інтересами у цій справі: обласній газеті з її невеликими обсягами й обмеженими, у порівнянні з “Правдою”, можливостями доручали інші, більш важливі завдання з довгої низки партійних настанов, що були більше термінові, як на думку місцевих керівників.
На цей час остаточно склалася структура партійно-радянської преси як в цілому в СРСР, так і в Україні. Кожен партійний комітет, від районного й вище, і навіть на крупних промислових підприємствах з кількістю працюючих понад 2000 осіб - розгорнув власні газети. Відповідали духові епохи їхні назви: “Більшовицький штурм”, “Ленінське слово”, “Сталінська перемога”, ”Колгоспне життя”. В обласних центрах до географічної назви додавалося слово “правда”, і такі газети були переважно російськомовними. Так були засновані “Киевская правда”, “Днепровская правда”, тощо.
Зміцніла й набула значного досвіду й суспільної ваги типова газета того часу - “Луганская правда”.
На протязі десятиліть вона була однією з найбільших та найавторитетніших обласних видань УРСР. Навіть в масштабах Радянського Союзу вона посідала помітне місце, про що свідчать всесоюзні нагороди. В 1967 р. газету було нагороджено орденом Трудового Червоного прапора, в 1977 р. газеті було вручено найвищу нагороду - Почесну грамоту Президії Верховної Ради СРСР.
Яскраві зразки публіцистики залишила на сторінках газети участь у стаханівскому русі або шефство над великими новобудовами (на Донбасі було 33 так звані комсомольські шахти, в будівництві яких брала участь молодь, а на центральні органи комсомолу було покладено велику частку відповідальності за хід їх спорудження, стан справ у соціальній сфері та в ідеологічному забезпеченні). Одна з великих акцій “Луганской правды” - “луганська година”, що переросла згодом в “українську годину” (робітники брали на себе зобов”язання семигодинну норму виконувати за 6 годин, а сьому працювати “на п”ятирічку”). Було створено виїзні редакції “ЛП” на шахтах. Ця ефективна форма роботи жила дуже довго. Участь у виїзних бригадах, в структурах так званого “народного контролю”, де вимагалося широке висвітлення виявлених недоліків - усе це віддзеркалювало постійне прагнення журналістів зміцнити зв’язки газети з життям.
З іншого боку - в підшивках газети видно повне підпорядкування “лінії партії” в усьому, що стосувалося тематики матеріалів, підходів, оцінок, навіть “географії” виступів газети.
Виконуючи вимоги центральних органів, до початку 1930-х років усі районні та міські комітети партії заснували власні друковані видання. Цікаво, що, попри надзвичайну централізацію управління в усіх сферах життя в тоталітарному суспільстві та підпорядкування низів верхам - місцеві газети не підчинялися обласним газетам. Але вони були певною мірою підлеглі обкому партії, зокрема, відділу пропаганди, сектору преси - хоча їх засновниками були районні, міські комітети партії. Щороку в кінці грудня редакції звітували за заведеними формами про основні результати своєї роботи саме перед вищестоячими партійними комітетами, а перед засновниками звітували раз на два-три а то й більше роки на засіданнях бюро, пленумах тощо.
В чому сенс такої подвійної вертикалі управління?
По-перше, керівні кадри всіх низових редакцій остаточно затверджував обком партії після подання низового комітету;
По-друге, саме обкоми партії через обласні управління у справах поліграфії, видавництв та книжкової торгівлі (відділ облвиконкому) забезпечував усі видання всім необхідним: послугами поліграфістів, папером тощо.