Реферат: Електронна інформаційна ера, інформаційне суспільство, інформаційне право, інформаційне законодавство, кіберзлочинність

Першочергове питання, яке постало сьогодні перед українським суспільством та його складовою – правознавством, – це визначення статусу суспільних інформаційних відносин та шляхів їх публічно-правового регулювання з метою уникнення, зменшення, запобігання та подолання юридичними методами негативних проявів інформаційного суспільства та стимулювання бажаних для людини, держави та суспільства правил поведінки його суб’єктів – учасників інформаційних відносин. Будь-яка правова інституція, щоб претендувати на автономність існування, вимагає формулювання її поняття, визначення змісту, розробки теоретичних і методологічних основ. В об’єктивному змісті інформаційне право – це регулювання сукупності суспільних відносин щодо інформації, які знаходять вираз у нормах врегульованих на публічно-правовому та приватно-правовому рівні. В суб’єктивному змісті інформаційне право – це законодавчо врегульована множина прав і обов’язків конкретних учасників суспільних відносин щодо інформації, як об’єкта суспільних відносин.
Основною юридичною формою виразу норм інформаційних відносин є законодавство, яке регулює ці відносини в інформаційній сфері. Під категорією «інформаційне законодавство України», було б доцільно розуміти множинну сукупність нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою України у формі законів та постанов нормативного змісту, які регулюють суспільні відносини щодо інформації. Входження України в інформаційне суспільство потребує розробки науково-теоретичних засад концепції формування і розвитку інформаційного законодавства. Використання положень теорії гіперсистем з метою дослідження і систематизації українського права, дозволяє зробити висновок, що сучасне українське інформаційне законодавство існує сьогодні як міжгалузевий, міждисциплінарний комплексний інститут в загальній системі національного законодавства. У теоретиків права, які дотримуються традиційної доктрини поділу права на галузі (за принципом: норми права – інститути права – галузь права чи норми права – інститути права – підгалузі права – галузь права) виникає запитання: що являє собою категорія «гіперсистема», яке їй місце може бути надано в системі теорії і методології права згідно з загальною теорією права? Доцільно тут зазначити, що категорія «гіперсистема права» відносно нове поняття в юридичній науці. Традиційна для нашої країни теорія права її раніше не знала. Вона зародилася на основі здобутків і досліджень у галузі кібернетики та інформатики і використання їх результатів для вивчення права, як соціальної системи. У відповідності з теорією гіперсистем, існування сучасного права аналізується і розглядається з позиції великих, складних, ієрархічних багатопорядкових системи підсистем, що формуються з галузевих інститутів права. Ця категорія нами вводиться в теорію права України юридичної концепції існування і формування правових субінституцій – автономних міжгалузевих комплексних інститутів права, щодо яких галузеві інститути виступають у ролі агрегуючих підсистем.
Треба думати, за цією концепцією повинна сьогодні формуватися система всього законодавства України, в якому доцільно відображати нові суспільні відносини, які виникають нині у нашій державі. Законодавча практика Верховної Ради України свідчить, що сьогодні приймаються закони, які є системоутворюючими публічно-правового регулювання комплексного змісту в окремих суспільних відносинах на основі доктрини поділу права на провідну галузь – конституційне право і окремі галузі – адміністративне, цивільне, трудове, кримінальне. Вперше ця концепція нами була апробована при розробці і формуванні теорії інформаційного права України. Проведений нами аналіз правового регулювання інформаційних відносин в Україні та узагальнений досвід міжнародної практики дозволяє визначити низку доктринальних, основоположних, методологічних, принципових положень у площині інформаційного права:
- основний об’єкт правового регулювання – суспільні інформаційні відносини;
- основний предмет суспільних відносин інформація (відомості, дані, знання, таємниця тощо);
- метод правового регулювання – це системне комплексне застосування методів конституційного, цивільного, адміністративного, трудового та кримінального права (що визначає міжгалузевий характер публічно-правового регулювання) та застосування методів приватно-правового регулювання (на рівні правочинів, угод, звичаїв, традицій, норм суспільної моралі, професійної, ділової етики тощо).

Отже, за правовою природою походження інформаційне право слід розглядати, як міжгалузевий комплексний інститут національного права України, яке має приватно-правову і публічно-правову природу, тобто норми права розробляються і формуються як на публічному (державному), так і приватному рівнях суспільних відносин. Через предмет регульованих суспільних відносин (інформацію) інформаційне право має зв`язок з іншими міжгалузевими інститутами права: банківським, страховим, конкурентним, екологічним, місцевого самоврядування, авторським, інтелектуальної власності, винахідницьким, рекламним правом тощо. Інформаційне право утворює у поєднанні з ними велику, складну, агреговану гіперсистему права третього порядку. Тобто у відповідності з положеннями теорії гіперсистем права інформаційне право базується на засадах правових систем другого порядку, якими є п’ять галузей права: провідна галузь – конституційне, окремі галузі – адміністративне, цивільне, трудове, кримінальне. У своїй єдності вони утворюють єдину систему першого порядку – право України (українське право). На наш погляд, домінуючою методологією розробки і формування інформаційного права України повинні стати доктринальні положення сучасного вітчизняного конституційного права (основа – Конституція України) та узагальнені дані найкращих здобутків міжнародного права щодо визнання пріоритету верховенства прав людини у сфері суспільних інформаційних відносин. При такому підході доктринальною визнається також багатооб’єктність юридичних норм щодо застосування законодавства з метою правової кваліфікації суспільних інформаційних відносин, природної єдності всіх умовно визначених галузей права.

Визначення поняття і статусу інформаційного права, як міжгалузевого комплексного інституту права, породжує питання щодо визначення статусу і співвідношення його з іншими інститутами права, предметом яких є суспільні відносини щодо інформації (твір, винахід, корисна модель, масова інформація, архіви, бібліотеки тощо). Концептуально пропонується також визначитися, які інші інститути права агрегуються з інформаційним правом. Окремі з них на певних умовах мають статус міжгалузевих субінститутів. До таких можна віднести: банківське, бюджетне, страхове, податкове, інвестиційне право складають систему фінансового права; авторське, винахідницьке, раціоналізаторське право та інші, що складають систему права інтелектуальної власності; право щодо засобів масової інформації: преса, радіо, телебачення, Інтернет тощо. Важливим аспектом розробки теорії інформаційного права є проблематика його підсистем – субінститутів на наш погляд. Серед основних субінститутів сфер правового регулювання інформаційних правовідносин можна зазначити такі:
- визначення та правове закріплення провідних напрямів і методів державної політики у сфері вибору мов спілкування, формування провідної технології, комунікації в державі тощо;
- правове регулювання суспільних відносин у сфері засобів масової інформації, визначення їх подібностей та відмінностей, систематизація їх через агрегацію (преса, видавнича справа, радіо, телебачення, комп’ютерні мас-медіа інтернет-технології тощо);
- забезпечення умов для розвитку механізму правового захисту всіх форм власності на інформацію та інформаційні ресурси (право власності на інформацію);
- організація та управління створенням і розвитком державних інформаційних систем і мереж, забезпечення їх сумісності та взаємодії їх з іншими в єдиному інформаційному просторі України;
- правове регулювання щодо створення реальних умов для якісного та ефективного забезпечення необхідною інформацією громадян, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних і приватних організацій, громадських об’єднань на основі використання державних інформаційних ресурсів, сучасних інформаційних технологій;
- забезпечення співвідношення інтересів суб’єктів суспільних інформаційних відносин у сфері національної безпеки, складовою якої є інформаційна безпека, визначення загроз безпеці суспільним інформаційним відносинам, правове і технічне забезпечення регулювання захисту інформації, в тому числі в автоматизованих системах;
- забезпечення реалізації конституційних прав осіб (приватних немайнових) на режим доступу до персональних даних інформації про громадян та їх спільності (організації) за умов інформатизації державних органів управління;
- державно-правове сприяння формуванню ринку інформаційних ресурсів, послуг, інформаційних систем, технологій, з пріоритетами для вітчизняних виробників інформаційної продукції, засобів, технологій;
- державне стимулювання вдосконалення механізму залучення інвестицій, розробки і реалізації проектів національної програми інформатизації та локальних програм інформатизації (установ, підприємств, організацій, всіх форм власності, міністерств та відомств, регіонів тощо);
- забезпечення правового режиму формування і використання національних інформаційних ресурсів, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, поширення та надання споживачам інформації;
- правове регулювання щодо стимулювання створення і використання в Україні новітніх інформаційних технологій.

Важливим аспектом розвитку інформаційного права України є створення реальних правових бар’єрів для профілактики зловживань у сфері документообігу, зокрема, недопущення свавілля державними та недержавними структурами, посадовими особами щодо примушування надавати їм громадянами інформацію, яка існує в інших структурах. Саме тому, в інформаційному законодавстві України повинен утвердитися принцип презумпції невинності громадянина, а не існуючий, на жаль сьогодні порочний принцип недовіри тих чи інших документів, які були видані іншою інстанцією, на взірець («принеси довідку, тоді тобі дамо довідку»). В результаті цього громадяни змушені витрачати багато часу на подолання службових бар’єрів по різних інстанціях, з метою підтвердження правомірності виданих їм раніше документів.