Реферат: Становлення і розвиток соціології праці в Україні, історико-соціологічний нарис

Однак, застерігає вчений, соціальне життя не збігається зі господарюванням. Його частка в діяльності тим менша, чим на задоволення більш високих потреб ця діяльність спрямована. Зі зростанням потреб у процесі історичного розвитку суспільства роль господарювання поступово буде зменшуватися при зростанні значення інших форм діяльності. При цьому інші види діяльності – духовне, інтелектуальне і т.п. – не є жорстко залежними від господарської діяльності, а мають своє самостійне значення в суспільстві.

Проти монополізації ролі виробничо-економічної діяльності в соціальному житті суспільства виступав також видатний український соціолог, філософ і суспільний діяч Б.О. Кістяківский (1868-1920) [5, с.333-352]. На його погляд, економічні відносини не можуть пояснити динаміку соціального життя. Основним недоліком “економічного матеріалізму” (так він називає марксизм) є методологічний монізм – прагнення всі соціальні зміни вивести з однієї – єдиної причини – класової боротьби. Поняття класу в марксистському розумінні не може претендувати на статус соціологічної категорії, оскільки має перехідний і обмежений характер. Тут обґрунтовується необхідне для соціології праці поняття “соціальна група”, об’єднана сукупністю загальних почуттів, бажань і чекань. Не абсолютизуючи жодної з форм, що складають каркас соціальних груп, він визнає їх інваріантність. Поділ праці серед них виділяється поряд із владою і підпорядкуванням, конкуренцією, дослідженнями, створенням партій, представництвом. Їхня сукупність формується в процесі соціальної взаємодії.

Своєрідність поглядів на поняття “клас”, “соціальна група” було притаманне і В.К.Ліпінському (1882-1931) – видатному українському мислителю, соціологу, політичному діячеві. Клас розумівся ним як органічний колектив однаково працю­ючих, зв’язаних загальною традицією, духовною і навіть фізичною спільністю людей. Не виділяючи відносин до власності як головної класоутворюючої ознаки, по своєму розумів він і промисловий клас, до якого відносив і працівників, і промисловців-капіталістів, не визнаючи за ними важливого місця в соціальній структурі.

Продовжуючи гуманістичні традиції української соціології, усяку форму людської діяльності (у тому числі політичну, трудову) В.К.Ліпінський вимагає розглядати з позицій знання людської природи. У розробленій ним своєрідній політичній антропології характеристики політичних типів людей обумовлені наявністю в суспільстві основних форм поділу праці: війна (“воїн” і “невоїн”), виробництво (“продуктант” і “непродуктант”) і ідеологія (варіанти сполучення зазначених типів). Ідея про відповідність типу особистості (сполучення задатків, здібностей і якостей) визначеному роду діяльності актуальна і сьогодні в соціониці, соціології кар’єри і менеджменті персоналу.

Особливе місце в розвитку української соціології займає М.Ю.Шаповал (1882-1932) [12, с.288-289] – видатний український вчений, політичний і державний діяч, соціолог, з науковою діяльністю якого українська соціологія інституювалася як наука. Їм був заснований у Празі (1924 р.) перший український соціологічний інститут, названий “Український інститут громадознавства”.

Методологічною основою соціології праці можуть служити запропоновані ним ідеї про суспільство як про динамічну життєдіяльну систему, яку утворює сукупність соціальних процесів, соціального життя, поводження і діяльності соціальних груп і індивідів, як обумовленої обставинами і факторами, що утворюють рушийні сили суспільства; про діяльність людини як реалізацію потреб через свідомо поставлену людську мету; людини, як сукупності біологічних, фізіологічних, психологічних і соціальних механізмів діяльності [13, с.253-263].

Праця виділяється в особливий вид діяльності, організація якої поєднує людей, а продукти стають факторами багатьох суспільних подій. Всі інші форми діяльності зазнають на собі вплив праці і її технічних досягнень. Цікава спроба розробити соціальну типологію індивідів у залежності від рівня розвитку, місця проживання, виду занять, професії, професійних і загальних знань. Пропонується варіант виділення етапів трудової діяльності в залежності від вікових груп. Своєрід­на система критеріїв оцінки, індикаторів і характеристик, що визначають соціаль­ну силу і потенціал співтовариств, що може бути застосована для оцінки рівня розвитку трудового колективу [13, с.70-87]. Запропонована ним методика аналізу суспільного поділу праці на прикладі України становить науковий інтерес і в наш час.

На жаль, в силу політичних мотивів, роботи М.Ю.Шаповала були невідомі масовому читачеві, не введені ще достатнім чином у науковий обіг. Однак загальна оцінка його внеску в розвиток української соціології цілком зпівставима з роллю вченого, з діяльністю якого пов’язана інституалізація українськіої соціології і соціології праці зокрема. Цим ім’ям завершується перший етап академічного періоду соціології в Україні – етап становлення і розвитку соціологічних знань і починається етап інституалізації соціальних досягнень у суспільстві і становлення соціології в Україні в Радянський час.

Початок цього періоду відзначається досить активним розвитком соціології праці в молодій Радянській державі. В Україні цей період зв’язаний з виникненням у Харкові Всеукраїнського інституту праці, що очолив Ф.Р.Дунаєвський. Ним зокрема була розроблена концепція “трьох категорій властивостей функціо­нера”, заснована на необхідності зв’язувати якості керівника не з якоюсь апріорною нормою, а виходити з реальних вимог конкретної трудової ситуації. Серед проблем, досліджуваних інститутом – питання управлінського контролю, колегіальності і єдиноначальності, удосконалювання організаційної структури і стилю керування. Вже в той час тут використовувалися методи соціальної інженерії і прикладної соціології. Так, за допомогою використання професіограм, визначалися індивідуальні якості працівника і придатність їх для конкретних професій [1, с.85-87].

Однак, зі становленням авторитарно-адміністративної системи керування народним господарством та сферою праці соціологічні дослідження в цій області були згорнуті. Повернення до них почалося в зв’язку з “хрущовською відлигою” і легітимізацією соціології як науки. Цей період з кінця 70-х років відзначений дослідженнями в широкому спектрі проблем соціології праці.

Одна з перших робіт, що визначила статус соціології праці як науки, її об’єкт і предмет, структуру й актуальні проблеми, написана українським соціологом Є.І.Суїменко в співавторстві з Д.П.Кайдаловым[14] була видана в Москві. Роботу відрізняє продовження традицій гуманістичного підходу – роль праці в суспільстві, проблеми зміни праці розглядалися в нерозривному зв’язку з усебічним розвитком особистості, формуванням культури трудової поведінки і культури взаємин у трудовому колективі.

У 70-і роки почалися дослідження українськими соціологами проблем діалектики праці в соціалістичному суспільстві (Буслинский В.А., Коцюбинський В.И., Оссовський В.Л., Піддубный В.А., Рибачук М.Ф., Сохань Л.В., Стогній І.П., Суїменко Є.Ї. і ін.), а також дослідження Формування потреби в праці (О.В.Нельга), змін характеру і форм праці під впливом науково-технічного прогресу (Є.М. Герасимов) [15-17].

Активно досліджувалися соціологічні проблеми стимулювання трудової діяльності, взаємозв’язку свідомості, ціннісних орієнтацій і поведінки в сфері труда (Попова І.М.) [18], мотиваційні механізми трудової поведінки (Ручка О.О.) [19] сталості і мобільності працівників у промисловості (Панюков В. С.)[20], кваліфікація і трудові орієнтації (Макеєв С.О., Чорноволенко В.П.) [21].

Вивчалися проблеми трудових виробничих колективів, механізми і резерви соціального управління в них (Грищенко К.К., Патрушев В.Ї., Сакада М.А.) [22], соціального планування (Городяненко В.Г., Олиневич Л.О.) [23].

В окремий напрямок досліджень виділилися проблеми трудової діяльності молоді: трудова орієнтація, вибір і престиж професії (С.О.Войтович, Оссовский В.Л.) [24] , виробнича адаптація і трудова мобільність (М.П. Лукашевич) [25], життєві перспективи і професійне самовизначення (Є.І. Головаха) [26] .

Рівень наукового дослідження соціологічних проблем праці знайшов своє відображення в появі в 1990 році перших українських підручників з соціології праці (Сіроштан Н.А., Алдохін Н.П., Куліш С.А. і ін. Соціологія праці – Харків, Основа, 1990; Дворецька Г.В., Мохнарилов В.П. Соціологія праці – К., Вища школа, 1990). Спираючись на рівень соціологічних знань у сфері праці 80-х років ці підручники фактично завершують другий період систематизації соціології праці в Радянській Україні.

Наступний етап розвитку пов’язаний з процессами демократизаціі в нашій державі і переходом до ринкових відносин у трудовій сфері. В організаційному плані початок цього етапу пов’язаний зі створенням у 1991 році Інституту соціології Національної академії наук України і виділенням спеціальних структурних підрозділів для досліджень у сфері праці.

Дев’яності роки характеризуються звільненням соціологічних робіт про працю від політизованості і заідеологізованості, розвитком методологічної бази соціології праці, відокремленням нових, пов’язаних з ринком праці напрямків у дослідженнях, введенням у науковий обіг нових соціологічним даних, розширенням методів соціологічного дослідження трудових процесів. Актуалізуються дослідження соціальних проблем праці в контексті соціологічного осмислення економічної реформи. (“Соціальні аспекти економічної реформи /Під ред. Грищенко К.К., Руч­ка О.О. – К., Наук. думка, 1991”).

Чи не головним об’єктом дослідження стає працівник у ринкових відносинах – підприємець, бізнесмен, менеджер. Соціальний портрет українського підприємця “вимальовується” у колективному й індивідуальному науковому виданнях (Підприємець України: ескізи до соціального портрета/ Відпов. ред. В.М. Ворона, Є.І. Суїменко – К., Ін-т соціології, 1995; Донченко Є.І. і ін. Наша ділова людина / Донченко О.І., Злобіна О.Г., Тихонович В.А. – К., Ін-т соціології, 1995).